Спалювання себе в жертві любові    

 

В чому полягала пожертва Божої любові? Видається, що була це загальна в тому часі практика, оскільки сестра Тереза Марія також жертвувала себе як жертва Милосердної Любові. Ось Любов вибирає Терезу на жертву цілопальну. „Щоб Любов була у повній мірі задоволена, потрібно, щоб я принижувалась аж в небуття і щоб це небуття перетворила у вогонь”. (М 3) Любов заспокоюється через те, що перетворює небуття у вогонь. Але що є цим небуттям? Чи нею людина так принижена, знищена, що наприкінці нічого не варта, ні до чого не здатна, без переваг і вад, без свідомості, без тіла, без душі? Чи взагалі можна принизитись аж до небуття? Але ж щось однак завжди лишається. І чому Любов мусить задовольнитися? Що це взагалі означає? Що задоволена лише тоді, коли перемінює небуття на вогонь? Але ж небуття навколо достатньо, хай його собі перемінює досхочу! Я хіба є залогічна на містику! Про що тут йдеться? З приміток я дізнаюся, що це є  „знаменні загальні контури теології”. Чи, однак, теологи бачать щось знамените там, де я не бачу логіки? Отож, ніби, йдеться тут про те, що Тереза „в своєму небутті і з приводу свого небуття була ні з чого обрана через любов”. Тобто однак не ні з чого, але з приводу небуття? І чому власне Тереза мала б бути небуттям? Ця містика щось дуже укрита для людського розуму. Якщо цим небуттям була Тереза, а з нею всі люди, то як це погодити з біблійною версією створення світу через Бога, який визнав його за „щось” більше, ніж „ніщо”. Можемо однак прийняти, що Тереза фактично вважається за „небуття”, а принаймні ближча небуттю ніж якійсь позитивній вартості, ближча слабкості ніж силі, ближча малості ніж величі.  

Тереза пише також, що якщо в Старому Завіті жертва цілопальна, задовольняюча Бога, мусила бути досконала, то зараз Бог приймає цілопальні жертви від недосконалих осіб, таких як вона. Однак здається, що християнство розуміє Жертву Христа як єдину і достатню для спасіння світу. Звідки Тереза знає, що Бог, як і раніше, очікує жертв і що вони Йому для чогось потрібні? Що то значить жертва цілопальна? Знищеної людини? Знищення? Тереза хоче знищитися для Любові, стати небуттям, з якого повстане вогонь. Лише як належить згорати? Як забратися в знищення себе? Чи може краще облишити це Богові та старшим, а самому не піклуватися про подробиці операції? 

Звідки береться це бажання знищення себе? І чому це вважається за умову пізнання Бога? Певні цитати з Євангелія можуть провадити саме до таких висновків. 

Наприклад: Істинно говорю вам: Якщо зерно пшениці не впаде в землю і не завмре, залишиться лише саме, але якщо завмре, то приносить рясний урожай” (Йо. 12, 24). Як ці слова розуміє Тереза? „Я бачу, що лише страждання може народити душі… Які рясні жнива зібрала! .. Сіяла в сльозах, але незабаром побачиш плід своїх праць, повернешся переповнена радістю, несучи в руках снопи”. (А 81) Тереза вважає отже, що вмирання зерна означає страждання, яке „народить душі”. Можна однак ці слова розуміти інакше. 

Реально зерно мусить жити, щоб видати урожай. Зерно, що засівається в землю, не вмирає, але змінює свою постать. Вмирання полягає в тому, що зерно, що засівається, перестає існувати у формі зерна, але перетворюється в рослину. Змінюється його форма. Померле хворе зерно не дасть урожаю. Крім того: що потрібне для проростання? Родюча земля, тепло і вода. Чим є родюча земля? Її темрява ховає зерно і дозволяє запустити корені. Можна це інтерпретувати як незнання, тобто певного роду відкритість на пізнання, поглинання, брак вступних засад, тишу. Сонце це світло, енергія. Ісус порівнюється багато разів Іваном зі світлом світу.  Вода життя: „Хто нап'ється води, яку я йому дам, вже ніколи більше не прагнутиме, оскільки вода, яку йому я дам, стане в нім щедрим джерелом на вічне життя”. (Йо. 4, 14).  Зерно, позбавлене сприятливих умов, таких як земля, вода і тепло, не проросте. Крім того, вбивство форми зерна не є умовою, але наслідком його зміни в рослину. Йдеться отже більш про перетворення, зміну, а не смерть. Зачаток чогось малого має вже в собі план всього розвитку дорослої рослини. Подібно наша людська тлінна форма є зачатком нашого преображеного тіла, воскреслого. Тому його вбивство не наблизить людини до Бога. Я повторю: не йдеться про вбивство, але про преображення. Вкладення зерна в землю можна співвіднести із покладенням в могилу.  Проростання і розвиток рослинки пов язується отже із воскресінням і духовним розвитком. 

Інтерпретація відмирання як страждання і знищення по-моєму не є влучна. Навіщо б повинен був Бог створювати людину, щоб її потім знищувати? Напевно створив нас як певну тимчасову форму, в якій записаний якийсь план розвитку. Ми чекаємо, отже, на сприятливі умови, щоб цей план міг здійснитися. У повній мірі здійсниться після смерті.