СВ. ТЕРЕЗА З ЛІЗЬЄ З ПЕРСПЕКТИВИ ТЕОРІЇ ПРИВ’ЯЗАНОСТІ ТА СЕПАРАЦІЙНОЇ ТРИВОГИ   

(страх втрати матері) 

 

Пауль К. Вітц та Крістіна П.Лінч 

Інститут Психології 

 

переклала Людмила Гарбарчук 

 

Дана стаття розглядає життя Терези з Лізьє в межах загального теоретичного контексту теорії прив’язаності Боулбі (1969,1973,1980) та з цільовим посиланням на Підручник Діагностики та Статистики Психічних Розладів,критерії сепараційної тривоги  (вид.[DSM-IV- TR], Американська Психіатрична Асоціація, 2000). Особливо доречними є останні теоретичні інтерпретації релігійного життя в межах загальних положень теорії прив’язаності Кіркпатріка (1999) та Гранквіста (2003). Подаються та обговорюються переживання та досвід релігійного життя Терези протягом її дитячих та пізніших дорослих років. Висловлюється припущення, що Тереза мала здатність використовувати свої дитячі травми, які мали зв'язок з її прив’язаностями та емоційні переживання сепараційної тривожності, як позитивне джерело мотивації у своїх пошуках Господа та відповіді Господу. 

За останні десятиліття теорія прив’язаності Боулбі (1969, 1973, 1980), підтримана емпіричними дослідженнями Ейнсворт та колег (напр. 1969; Блеар, Вотерс, & Вол 1978), була розширена з метою осмислення зв’язку особистості з Богом. Вагомий внесок у розвиток цієї останньої моделі є особливо переконливим у роботах Кіркпатріка  (1992,1998,1999), Кассіді та Шейвера (1999), у останніх публікаціях Гранквіста (2002, 2003). 

Велика кількість праць (в першу чергу: мати – дитина, але також включно, няньки, батько, брати та сестри та інші) документують важливі наслідки ранніх прив’язаностей на розвиток особистості (див. Ейнсворт, 1885; Бартолом’ю та Горовіц, 1991; Болін, Хейдждал і Райдел, 2000; Карвер, 1997; де Гасс, Бакерманс-Краненебург та Ван Ійзендоом, 1994, Фрейлі і Девіс, 1997;Хазан і Зейфман, 1999; Сімпсон і Родес, 1998; Ван Ійзендоом, 1995). Крім того, сьогодні, це вже загально зрозумілий факт, що ранні прив’язаності особистості – не тільки важливий фактор у дитячій та дорослій психопатології, але й у формуванні дорослих моделей міжособистісних стосунків. Дослідженнями визначено три основних типи прив’язаності: надійний, непевний/ неконтактний та непевний/ амбівалентний (роздвоєний). (Четвертий тип – безладний/ оманливий – був запропонований недавно, але не сприйнятий та не достатньо досліджений і у даній статті не використовується. 

 

Надійний зв'язок зустрічається у 65% пар опікун-дитина. У даному випадку дитя використовує батьків як безпечну базу, від якої воно починає свої дослідження і як тиху гавань безпеки, коли воно відчуває якусь напругу. Дитя у безпеці пізнає світ навколо, але постійно перевіряє чи мати є поруч. Коли воно наодинці, тобто відокремлене від матері на якийсь час, воно старається залишатися спокійним. З поверненням матері, дитя перевіряє певний час, чи вона є поруч, а потім знову повертається до дослідження світу. Надійна прив’язаність описується як оптимальний баланс між пізнанням світу і прив’язаністю. У більшості випадків така модель розвивається, якщо дитина знаходиться з чутливим та готовим прийти на допомогу опікуном. 

 

Непевна/ неконтактна модель прив’язаності притаманна 25% парам і описується як «відключена» або « байдужа» модель прив’язаності. Дитя зазвичай поводиться незалежно у своїх дослідженнях і не виказує сильної реакції при розлученні. При возз’єднані з опікуном, неконтактний тип залишається спокійним та байдужим і дуже часто просто продовжує своє заняття. Під зовнішньою байдужістю часто прослідковується така психологічна реакція як стрес (наприклад: пришвидшене серцебиття, кортизол). Вважається, що непевний/ неконтактний тип прив’язаності розвивається у тих випадках, коли опікуна або немає, або він не сприймається дитиною, коли в дитини розвивається почуття, що вона не варта опіки  і що постаті-прив’язаності, зазвичай, немає поруч у необхідну хвилину. 

 

Третя модель, непевна/ амбівалентна, зустрічається у 10 до 15% досліджених пар. У таких дітей не існує байдужої, виключеної системи прив’язаності, тип прив’язаності в них напружений, вразливий, гіперактивний. Вони, або зовсім не займаються дослідженням навколишнього світу, або роблять це дуже мало, чіпляючись при цьому за опікуна. Розлучення спричиняють глибокі страждання, при возз’єднанні, такий тип виражає гнів і, або прилипає до опікуна, або його ігнорує. Вважається, що дана модель прив’язаності розвивається, коли дитина відчуває ненадійність або нерегулярність підтримки, і, в результаті, приводить до того, що дитина стає неспокійною, тривожною з розвинутим почуттям небезпеки і вчиться чіплятися за, та вимагати опіки від матері. Обидві останні моделі прив’язаності є тривожними та неспокійними, з різними – скоріше протилежними – характеристиками поведінки. 

 

З біографічного матеріалу видно, що Тереза є прикладом цієї третьої моделі прив’язаності. З раннього дитинства вона проявляла сильну залежність щодо прив’язаності. Її постаті-матері були ненадійними – тобто вони покинули її через смерть, від’їзд.  Саме це і було причиною глибоких страждань Терези, яка часто проявляла тривожний та приставучий тип поведінки. 

 

Подаючи вказані моделі прив’язаності, залишається обґрунтувати питання прив’язаності особистості до Бога. Боулбі (див. Хазан і Зейфман, 1999) подає п’ять критеріїв, за якими тісні відносини можуть бути інтерпретовані на основі теорії прив’язаності (не всі тісні особисті відносини класифікуються Боулбі як прив’язаності). Дані критерії пов’язані з тим, як почувається особа, що вона думає стосовно запропонованої постаті-прив’язаності. Зазначені п’ять визначальних рис прив’язаності, запозичені у Боулбі, були запропоновані Кіркпатріком (1999) та Гранквістом (2002), як характеристика стосунку віруючої особи до Господа. Таким чином слідує, що теорія прив’язаності є корисним психологічним засобом для розуміння релігійного життя людини. Взаємовідносини особи повинні відповідати чотирьом критеріям: близькість функціонування, тиха гавань, надійна база та глибоке страждання від розлуки. П’ятий критерій стосується пропонованої для прив’язаності постаті – а саме, ця особа повинна бути сильнішою та мудрішою. Не важко застосувати цих п’ять критеріїв до характеру віруючих людей, які мають особистий зв’язок із Господом (див. Гранквіст, 2002; Кіркпатрік,  1999). Якщо матеріали про Терезу з Ліз´є розглядати у такому контексті, то стає ясно, що даний підхід може бути застосований і до вивчення її релігійного досвіду, і підтвердить доречність використання теорії прив’язаностей з метою вивчення її релігійного життя. 

 

ТЕРЕЗА З ЛІЗЬЄ: ЇЇ ПСИХОЛОГІЧНА ІСТОРІЯ

 

З метою інтерпретації симптомів Терези з Лізьє та демонстрації їх узгодженості із критеріями, характерними для розладу, що відомий як сепараційна тривожність або страх втратити матір, був використаний Підручник Діагностики та Статистики Психічних Розладів  (вид.[DSM-IV- TR], Американська Психіатрична Асоціація, 2000), критерії (309.21). Зв’язок цих критеріїв із теорією прив’язаності буде розглянуто пізніше. Із восьми симптомів, зазначених під критерієм А, Тереза співпадає із чотирма – симптомами - 1, 4, 8, 5; для діагнозу вимагається співпадіння трьох. Тривалість розладу у неї тривала більше чотирьох тижнів (Критерій В) і її перший випадок чітко вираженого розладу відбувся, коли їй було 4 з половиною  років,  коли  померла  її мати    (Критерій С); таким чином у Терези можна кваліфікувати ранній початок розладу (тобто перед 6 роком життя). Вона також симптоматологічно співпадала із Критерієм  D (див. далі) і ні один із її симптомів не був асоційований із психозом (Критерій Е). 

 

Перед тим, як продовжувати, дуже важливо розважити доречність вживання психологічного діагнозу XXстоліття з метою аналізу особи, що проживала у XIXстолітті. По-перше, Підручник Діагностики та Статистики Психічних Розладів  (4 видання[DSM-IV], Американська Психіатрична Асоціація, 1995) був виданий біля ста років після смерті Терези. Концепція розладу почуття прив’язаності була вперше розроблена у 50х роках минулого століття (Боулбі, 1953, 1958), тобто різниця в часі не надзвичайно велика. По-друге, причиною наголошення на DSM-IV(1995) є спроба ідентифікувати об’єктивні варіанти поведінки, що відображають розлад почуття прив’язаності або сепараційну тривожність. Такі варіанти поведінки згадувалися особисто Терезою у своїй біографії, а також тими, хто її знав. Отож це не пошуки Едипового комплексу у снах чоловіка і жінки 500 річної давності. По-третє, біографи Терези підкреслюють важливість її розлук (сепарацій) та її боязнь розлук. У даному випадку, це набагато менше умоглядна інтерпретація Терези ніж, наприклад, психодинамічний аналіз Мартіна Лютера, у викладі Еткінсона (1962). 

 

Ідентифікуючи розлуки Терези з її матір’ю та постатями матері, як причину її психологічних та навіть фізіологічних страждань (див. далі), не було зроблено спроби запровадити абсолютно нової інтерпретації її життя. У минулому, автори праць були також свідомі важливості сепараційних травм, як ключових вражень, у її житті (див. Міллер, 1998, для обговорення даної теми). Але, у даній статті ми застосовуємо нову, конкретну інтерпретацію її ментальних проблем у рамках теорії прив’язаності та класифікацію сепараційної тривожності за  DSM-IV-TR. DSM-IV-TR(стр.122), під сепараційною тривожністю, розглядає «Супутні характеристики та Ментальні розлади».  У Підручнику зазначається: 

"Діти із розладом боязні втратити матір зазвичай походять із сімей, у яких між членами сім’ї існує дуже тісний зв’язок. У випадку, коли вони відділені від дому, або від постаті прив’язаності, вони рецидивно проявляють соціальну замкнутість, апатію, смуток або труднощі із концентрацією на праці чи грі... діти з таким розладом дуже часто описуються як вимогливі, з постійними претензіями, надокучливі та з постійною потребою уваги. Надмірні вимоги дитини часто стають джерелом батьківського розчарування." 

Усе це ми бачимо у житті Терези. 

Депресія не висувається як супутня хвороба Терези. Вона зазвичай була бадьорою та життєрадісною, коли знаходилась у товаристві людей, яких вона любила та до яких була прив’язана. Її депресія – це результат втрати матері, це перебування у школі, далеко від родини, від втрати заступниць матері (сестри пішли у монастир). Її депресія була результатом розлуки, а не незалежним явищем. 

 

У Терези було звичайне дитинство – принаймні вдома, де вона любила гойдалку, ігри із сестрами та ляльками, час, який вона проводила із своїм батьком, малювання. (Дескувмон & Лус, 1996). Пізніше, десь приблизно від 12 до 19 чи 20 років, вона продовжувала займатися мистецтвом, писала вірші, поеми, гімни, п’єси, у яких також і грала. Іншими словами, вона мала дуже живу уяву і була досить талановитим художником (див. Дескувмон & Лус, 1996). Поданий тут біографічний матеріал є контроверсійним і походить із Автобіографії Терези Мартен Історія Душі  (Мати Агнеса від Ісуса, 1951) та із Свята  Тереза з Лізьє, спогади тих, хто її знав (О’Махоні, 1975), свідоцтва очевидців, подані у формі інтерв’ю, проведених під час її канонізаційного процесу, а також інші авторитетні джерела. 

 

Симптом 1: Рецидивне надмірне страждання, коли трапляється або наближається розлука з домом чи особою, до якої відчувається глибока прив’язаність. 

 

Тереза з Лізьє, наймолодша із дев’яти дітей Луї та Зелі Мартен, народилася 2 січня 1873 року. Із дев’яти дітей двоє дівчат та хлопчиків померло. Троє померло немовлятами, а четверта, Хелена, померла у п’ятилітньому віці. Тобто, Тереза, по-суті, виросла молодшою із п’яти сестер. 

 

Через дванадцять днів після свого народження, Тереза вперше посміхнулася  до матері. (Кларк, 1974). Через сорок п’ять днів Терезу спіткала перша із цілої низки розлук – мати не могла її годувати, і Терезу, для того щоб вона не голодувала, відправили до мадмуазель Таль, відому як «Маленька Роза», яка годувала Терезу груддю та у якої Тереза жила. (Дескувмон & Лус, 1996, стр. 22). Тереза розквітала. Вона часто сміялася і очевидно почувалася убезпеці. Але у присутності інших жінок – включаючи і свою матір, коли та приходила провідати малу – Тереза тулилася до Рози та ховала личко. Така поведінка вже приводить до враження про можливу проблему з точки зору прив’язаності, це можливо має відношення до факту, що її мати часто приходила і так само часто йшла від дитини.  Коли Терезі було п’ятнадцять місяців, вона повернулася додому. Ця друга розлука, тепер із своєю нянькою, була важкою. Хоча після її повернення додому про Терезу писали, як «у загальному щасливу дитину» (Дескувмон & Лус, 1996, стр. 24), вона, коли не знаходилася біля матері, то плакала до тієї пори, аж хтось брав її на руки і заносив до матері. У листі, написаному до родичів, Зелі Мартен писала про емоційний стан Терези: «Її очі швидко наповнюються сльозами, достатньо навіть якоїсь дрібниці, моментально, як тільки хтось, кого вона любить відійде; тінь, що промайне на обличчі її матері; якийсь жаль за якусь дрібну провину» (Піа, 1948, стр.207). 

 

Коли Терезі було чотири з половиною роки, її мати померла від раку грудей. Ця третя розлука несла вже дуже травматичний характер. У день похорону матері, Тереза призначила свою 16 літню сестру Полін своєю матір’ю. Пізніше вона говорила (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

 

«... вся моя веселість зникла, коли померла моя мати. Я була такою життєрадісною і відкритою, а тепер стала боязкою та занадто вразливою, плакала, навіть як би хто на мене глянув. Я хотіла, щоб мене залишили у спокої, я ненавиділа зустрічати незнайомих людей. Тільки зі своєю сім’єю, у якій всі були надзвичайно добрими, я могла хоч трохи бути собою». (стр.18) 

 

Шок материнської смерті перетворив колишню дружелюбну дитину у інтроверта, сором’язливу та скромну дівчинку, таку що любить бути непоміченою. 

 

У листопаді 1877 року, недовго по смерті дружини, Людовик Мартен перевозить свою сім’ю з Алансону до Лізьє, до близьких родичів. Старші сестри Терези Поліна та Марія взяли на себе відповідальність за її навчання та духовне виховання. ЇЇ сестра Селіна, яка була на чотири роки старша за Терезу, стала її другом та подружкою у дитячих іграх. ЇЇ батько теж проводив із нею  багато часу. Вони  прогулювались навколишніми луками та рибалили у річечці поблизу, або просто розмовляли у тихому садку біля дому. У Терези була довга, міцна прив’язаність до батька. (наприклад, Кларк, 1996). Вся родина була сконцентрована на Господові шляхом служіння іншим та часту молитву. Всі біографи сходяться на тому, що сім’я була благочестива, всі члени сім’ї були тісно зв’язані між собою та надзвичайно добрі одне до одного. 

 

Рецидивне надмірне страждання, коли трапляється чи наближається розлука з домом чи з особою, до якої відчувається глибока прив’язаність (Симптом 1), характерне для Терези вже у віці 4 років і визначає початок її сепараційної тривожності. Але, важливо, щоб діагноз був поставлений у короткому часовому проміжку, а не  опираючись на період від 4 до 14 років, коли основні симптоми зникли. Цей 9-літній період вважається за довгим, для того щоб вважатися часовим діапазоном для єдиного діагнозу. Потрібен іще один приклад Симптому 1, для того щоб звести діагноз Терези до коротшого часового діапазону, у даному випадку до 3 років, від віку до 9 років до 12. Цей пізніший приклад можна знайти у період, коли Тереза пережила свою четверту розлуку. 

 

Четверту розлуку Тереза пережила у 1882 році: у віці 9 років вона дізналася, що її сестра Полін, функціональна матір Терези протягом останніх п’яти років, залишала дім. Одним із найбільших бажань Терези було – коли-небудь вони з Полін будуть подорожувати: «Я пам’ятаю, як я одного разу сказала, що я, одного дня, колись, хотіла би вирушити із тобою у подорож, далеко-далеко, до найдальшої пустелі і ти сказала, що відчуваєш те саме, але треба почекати, коли я виросту» (Мати Агнеса від Ісуса, 1951, стр. 36). 

 

На жаль Тереза дізналася про від’їзд Поліни, коли підслухала, як Поліна сповіщала їх сестру Марію, що збирається вступити до монастиря сестер Кармеліток. Все, що тоді зрозуміла Тереза було – сестра на неї не почекає (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

 

«Я не знала, що таке Кармель, я тільки знала, що вона збирається вступити у монастир і покинути мене, вона не збиралася на мене чекати. Ця розлука мало не зламала мені серця. Я також зрозуміла, що втрачаю свою другу матір. Як я можу виразити те, що діялося у моєму серці, за один момент я зрозуміла, яке воно те життя, що воно повне страждань та постійних розлук і залилася гіркими сльозами». (стр.36) 

Вона сказала: «Якби я дізналася про від’їзд Поліни у делікатний спосіб, я би може не страждала так тяжко, але почуте зненацька – це було наче ніж у серце» 

(А. де ле Гаваррес, 1999, стр. 32-33).   

 

Із психологічної точки зору, Тереза відчула (а) раптове, неочікуване залишення, самотність (у неї не було часу «переварити» цю травматичну подію), (б) почуття зради (Поліна обіцяла її почекати), (в) зусилля у школі. Надія, що Поліна почекає, аж вона виросте і вони разом будуть подорожувати, підтримувала її сили під час перебування у школі, де вона була така нещаслива. Втрата цієї надії зробила школу ще більш нестримною. 

 

Симптом 4 : Стійка неохота або відмова іти до школи або будь де з обави сепарації 

 

Восени 1881 року, коли Терезі було вісім з половиною років, вона почала відвідувати денну школу у абатстві Бенедиктинок, де у неї відбувся перший контакт із дітьми поза межами сімейного кола.  До цього часу єдиними дітьми, з якими вона гралася, були її сестри та кузини. Терезу призначили у клас, де навчалися дівчата старші від неї, включно з тими, хто вже досяг статевої зрілості, але не досяг розумового рівня розвитку Терези. Деякі дівчата заздрили Терезі, адже вона була гарненька, хороша учениця і дуже розумна. На заняттях у школі вона отримувала високі оцінки. Але Тереза почувалася гіршою від інших з точки зору фізичного розвитку, крім того, вона ніколи не брала участі у непоштивих витівках інших дітей. У школі вона була занадто серйозною, несміливою та заглибленою у себе. Там вона опинилася у ізоляції. Сепарація від  родини підсилювала боязнь та страждання. Вона не пасувала до класу, вона страшно хотіла назад до родини. Коли вона ввечері поверталася додому, вона не ділилася своїм нещастям із-за турботи про рідних. Пізніше вона описувала цей період: «Ті п’ять років, що я провела у школі були найсумнішими роками мого життя»(А. де ле Гаваррес, 1999, стр. 32).  Вона проявляла велику неохоту, коли треба було йти до школи. Якби не її сестра Селіна, вона би не залишилася в школі і виявилась би просто дуже хворою, щоб туди іти. 

(А. де ле Гаваррес, 1999).   

 

Симптом 8: Повторювані скарги на симптоми фізичного характеру (такі як головні болі, болі живота, нудота, вимети), коли трапляється або наближається розлука з домом чи постаттю, до якої відчувається глибока прив’язаність. 

 

Другого жовтня 1882 року, Поліна вступила до Кармелю, а Тереза повернулася до денної школи. Тереза згадувала (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

 

«Прийшов день 2 жовтня, день сліз... це був день призначений на моє повернення до абатства і я мусила йти туди попри мій смуток... глибоко у серці я думала, «Я втратила Поліну». Тягар цього страждання спричинив занадто швидкий розвиток моїх думок і не пройшло багато часу, як я серйозно захворіла». (стр. 38-39) 

 

Ця четверта і головна розлука настільки вразила Терезу, що вона фізично захворіла, причому так, що її сім’я думала, що вона або помре, або втратить розум. Більше ніж місяць її мучив головний біль, галюцинації, страх, навіть напади параної. Лікарі не мали пояснення її хворобі (А. де ле Гаваррес, 1999).  Існує, також, можливість частково тлумачити її хвороби і фізичним захворюванням, таким як туберкульозний енцефаліт (Массон, 1997), який характеризується серйозними психологічними симптомами і його досить легко неправильно діагнозувати. Як властивий приклад, див. неправильний діагноз Анни О. Брейєра і Фрейда, що обговорюється Вебстером (1996). 

 

Дитина реагувала на емоційний розлад невротичними нападами (Гейрал, 1959). Леонія, одна із старших сестер Терези, говорила: «Хвороба почалася нестримними головними болями, вони почали турбувати Терезу майже відразу після того, як Поліна вступила до Кармелю» (О'Махоні, 1975, стр. 172). Тереза говорила, що це демон розсердився на Поліну за те, що вона вступила до Кармелю (Мати Агнеса від Ісуса, 1951). Але, мабуть, то сама Тереза була сердита на Поліну. Гнів і почуття зради – поширені реакції на занедбаність. 

 

Саме через наявність галюцинацій та параноїдальні реакції дуже можливо, що Тереза мала супутнє психічне захворювання із якимось коротким психозом чи, можливо, маревним розладом. Але її супутні симптоми продовжувалися трохи більше ніж місяць і більше не поверталися до кінця її життя. Беручи до уваги її смерть від туберкульозу та існування у 1880-их  роках багатьох, тоді невідомих, невротичних патологій, біологічна причина видається найбільш можливим поясненням. 

 

Симптом 5: Постійний та надмірний страх та небажання бути самою, без головних осіб, до яких відчувається прив’язаність вдома або без знаменних постатей у інших обставинах 

 

Протягом цього часу, родина Терези мусила перебувати біля її ліжка 24 години на день, щоб вона раптом не прокинулася і не побачила, що біля її ліжка когось з них немає (Кларк, 1972). Із психологічної перспективи, Тереза була доведена до розпачу і несвідомо використовувала розпачливі засоби, щоб забезпечити увагу Поліни. Її несвідомі мотиви могли бути наступними: її хвороба була засобом отримати увагу Поліни, не викликаючи її гніву, це був спосіб покарати Поліна без почуття вини, це було засобом вирватися зі школи, це було спробою повернути Поліну додому, спробою бути разом із іншими членами родини. 

 

Якими би не були мотиви, психологічні, біологічні чи духовні – чи всі разом взяті – не було медичної відповіді на страждання Терези. Що сталося – і це доказало справжнє оздоровлення – був вплив Пресвятої Діви Марії (Торжество Пресвятої Богородиці). В результаті – драматичні, позитивні зміни. У День Святої Трійці, 1883, відповідно до Терези (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

 

«... однієї неділі, під час новени Євхаристії, Марія пішла в сад, залишаючи мене з Леонією, що читала біля вікна. Через кілька хвили я почала тихенько кликати «Мама, мама... (не знаю котру маму я кликала?). Леонія, яка вже привикла, що я весь час так шепчу, не звертала уваги. Це тривало досить довго. І тоді я покликала набагато голосніше. Нарешті повернулась Марія. Я побачила, як вона увійшла, не можу сказати, що впізнала її, я продовжувала кликати міцнішим голосом, «Мама, мама ...». Я дуже страждала від цієї вимушеної, непоясненної боротьби...  

(Вона) молилася всім серцем... Раптом з’явилася мені прекрасна Пресвята Діва. Вона була настільки прекрасною, що прекраснішого від неї я не бачила нічого. Її лице сяяло невимовною добросердечністю та ніжністю, але те, що проникло до самої глибини моєї душі – була знищуюча біль посмішка Пресвятої Діви. І цієї миті зник увесь мій біль...» (стр. 43-44) 

Так Тереза почала одужувати від сепараційної тривожності. Важливою ознакою того, що її здоров’я покращувалося, був факт, що вона вперше змирилася зі смертю своєї матері. Зрозуміло, що глибоке значення у психологічному та духовному плані, мало те, що посередником у цьому переживанні виступила любляча мати. Якби Тереза залишилась постійно прив’язаною до  та зосередженою на Діві Марії протягом наступних років, психологи могли би піддавати сумніву духовну автентичність її релігійного життя.  Її багаточисельні сепарації з матерями могли би розглядатися як психологічне джерело сильної материнської пристрасті. Але, навіть тоді, вона зосереджувалася на Господові і Ісусові. Таке Маріє-материнське переживання не означає негативного психологічного переживання, особливо якщо ми візьмемо до уваги позитивну реакцію Терези на дане переживання. Зрештою, духовне переживання ймовірно завжди опосередковується через власну психіку особи. 

 

Чому саме таке переживання у саме такий час? Тому, що вже не було ніякої надії, що Поліна повернеться, у Терези не було жодної причини, щоб залишатися хворою. Цього разу вона вилікувалася від своїх фізичних симптомів, але її емоційний стан тривожності «випливе» пізніше. 

 

Перший знак появи її психологічного розвитку проявився, коли Терезі було 11 років, під час її Першого Причастя. Протягом цього часу Тереза мусила залишатися у школі. Хоча Марія, її друга старша сестра, дуже швидко заступила Поліну у ролі матері, після того як Поліна вступила до Кармелю, її у той момент не було у школі, щоб причесати Терезу, вкласти її кучерики. Тереза попросила директрису причесати її і за те була висміяна. В цю саму мить, вона зрозуміла свою залежність від інших. Це був момент пробудження Терези, саме від цього випадку вона почала брати більше відповідальності за своє власне життя. 

 

Критерій D: Відхилення спричиняє клінічно істотне нездужання або погіршення у соціальній та навчальній (професійній) діяльності, або у інших важливих сферах функціонування

 

На жаль, коли Терезі було 13 років, вона знову отримала травму від сепарації. Її четверта мати, Марія, пішла слідом за Поліною до Кармелю. Емоційний стан Терези після цього став гіперчутливим та слабким. Без підтримки та товариства сестри, життя здавалося їй нестерпним. Вона вирішила взагалі більше нічим не цікавитися (Кларк, 1996). Вона «плакала, тому що плакала» (Біверс, 1957, стр. 61). З’явилась сепараційна тривожність, з її наслідками у вигляді розпачу та депресії. Тереза також відчувала досить серйозне погіршення у соціальній та навчальній діяльності. 

 

Незважаючи на її слабкість, зростало психологічне оздоровлення Терези, що було започатковане досвідом Діви Марії. 25 грудня 1886 року, за два тижні до її 14-го дня народження, батько Терези досить роздратованим тоном прокоментував її дитячу поведінку стосовно деяких отриманих нею різдвяних подарунків. Він був несвідомий того, що вона знаходилась поруч, і Тереза почула як він сказав: «Тереза вже повинна би вирости з такої поведінки, сподіваюсь, що то вже в останнє» (Мати Агнеса від Ісуса, 1951, стр. 65). 

 

Тереза пережила раптову внутрішню зміну. Сльози її висохли, а серце наповнилося милосердям. Вона зрозуміла, що все її життя було зосереджене на її власних потребах, а не на потребах інших. Це відкриття звільнило її. Вона завжди зверталася до цього моменту як до «Різдвяної Зміни». Ця зміна започаткувала третій, останній і духовно найважливіший період її життя. Це було початком її «Маленької дороги» (щодо опису  духовності Маленької дороги, див. Міллер, 1998). «Милосердя заполонило моє серце, заставило забути про себе і з того часу я почуваюсь такою щасливою, якою ніколи раніше не була» (Мати Агнеса від Ісуса, стр. 66). 

 

У своїй автобіографії Тереза ділить своє життя на три періоди. Періоди 1 і 2 – це перед смертю, а потім після смерті матері. Період 3 починається із Різдвяної Зміни. Ці три періоди можна грубо окреслити як психологічно нормальний, психологічно патологічний та головним чином духовний. Від чотирнадцятого року і далі, її життя ставало все більше здомінованим її зростаючою духовністю, її психологічні проблеми непохитно зникали. 

 

Дивлячись на ситуацію із клінічної перспективи, і цей факт є очевидним, протягом її дитячих років, Тереза переключала свою материнську прив’язаність від однієї «постаті-матері» до іншої.  Основним мотивом для цього було заспокоєння своїх емоційних потреб. Одночасно вона почала шукати єдино можливу, справжню, безпечну основу. Вона починала відвертатися від світу і від «заступників» матері в ньому.  

 

Її віра та її рання психологічна і релігійна основи, закладені матір’ю, а пізніше (і особливо) батьком, створили базис для непохитної віри у Бога. Як уже згадувалося раніше, її небезпечні прив’язаності до «постатей-матерів» тільки породжували її психологічні проблеми. Її одужання від цих небезпечних та патологічних прив’язаностей було прискорене пізнанням  Діви Марії та пізнішою Різдвяною Зміною, завдяки якій вона відвернулась від себе та своїх проблем та сконцентрувалась на Господові та інших. 

 

Сепараційна тривожність – духовний відгук

 

Ще до другого року життя Тереза навчилася складати рученята у молитві, дивитися на кивот та промовляти ім’я Ісуса. Батьківська любов та духовне виховання прищепили в ній надію, благочестя та прагнення Бога з самого малечку. 

 

Після її Різдвяної Зміни та емоційного одужання, вона раптово відчула як подорослішала, і це стало початком кінця її великої дитячої тривожності відносно її прив’язаностей, а також чітко визначило її духовну та релігійну місію. Як до неї її сестри, вона вступить до Кармелю і присвятить своє життя наверненню грішних. Дуже важливо мати на увазі, що Тереза ще у дитинстві відважно боролася над опануванням своєї надзвичайної вразливості та почуттям тривожності, але не змогла побороти ці почуття. Таким чином, її Різдвяна Зміна прийшла хоч і раптово, але після багатьох років боротьби. 

 

Точніше, це не була зміна, Тереза вже була людиною міцної віри. Але це було своєрідне перетворення у значенні драматичної релігійної зміни, ось чому вона і вжила слово зміна, щоб описати цей стан. В цьому сенсі Тереза точно підходить до трактування  теорією прив’язаностей таких раптових релігійних навернень. Починаючи з Кіркпатріка та Шейвера (1990) існують свідоцтва, що індивідууми з небезпечною прив’язаністю – наприклад: непевний/ неконтактний та непевний/ амбівалентний (роздвоєний) типи показують більшу ймовірність до релігійних навернень (Гранквіст, 2003; Гранквіст та Кіркпатрік, 2004). Такі раптові навернення також зазвичай трапляються і у дорослому віці, коли прив’язаності часто змінюються та проблеми прив’язаностей є очевидними з психологічної точки зору. Але релігійний розвиток Терези до 14 років та після Різдвяної Зміни також показував повільні зміни. Отже, до певної міри, вона є прикладом змішаного випадку з точки зору теорії прив’язаності. 

 

У квітні 1888 року вона отримала дозвіл вступити до Кармелю. Воля її у дотриманні своєї Різдвяної Зміни була надзвичайною (вона і у дитинстві була у неї сильною). Навіть якщо їй хотілося пошукати та пригорнутися до своїх «постатей-матерів», вона знаходила в собі сили відхилити це бажання. Перебуваючи у Кармелі разом зі своїми старшими сестрами – Поліною та Марією, вона опиралася спокусі бути трактованою як дитина. Дуже боляче було опиратися тій спокусі. Її сильна природна схильність до «постатей-матерів» могла повернути її до психологічного світу її дитячих потреб. Перших п’ять років свого перебування у Кармелі вона не ділилася переживаннями зі своїми сестрами. Відокремлення від сестер з власної волі – міцний доказ того факту, що життя Терези прогресувало від психологічної сфери до духовної. 

 

Наступний удар вона отримала у лютому 1889 року. Її батько, найбільш постійний супутник її життя, зазнав нападу слабоумства і пропав. Після того як був знайдений, був відправлений до лікарні. Вона була свідком прогресуючого слабоумства свого батька аж до його смерті у вересні 1894 року. 

 

У червні 1895 року, 22 річна Тереза цілковито присвячує своє життя Господу. Вчинивши так, вона знову стає маленьким дитям, у значенні повної довіри та підпорядкування Господові – чіткий приклад почуття зворотної прив’язаності. Вона знала, що була занадто слабкою та маленькою, щоб досягти святості, недостойною, щоб спинатися по небесній драбині. Зверніть увагу на мову, якої вона вживає, що висловити почуття прив’язаності у наступній цитаті, на її турботу про близькість, тиху гавань та надійну базу (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

«Ми живемо зараз у вік винаходів і багатим тепер не потрібно витрачати сили для того, щоб підніматися сходами, вони можуть скористатися ліфтом. Ось що мені потрібно знайти, ліфт, який завезе мене прямісінько до Ісуса, тому що я занадто маленька, щоб спинатися по стрімкій драбині досконалості. Отож у Священному Писанні я шукала натяку щодо того, як мені знайти свій жаданий підйомник аж до доти, поки не знайшла ці слова на устах Вічної Мудрості: «Хто бідний на розум, хай прийде сюди...» (Приповідок 9:4). Я продовжувала свої пошуки: «На руках вас носитимуть, і бавитимуть на колінах!  Як когось його ненька втішає, так вас Я потішу» (Ісая 66:12-13). Твої руки, мій Ісусе і є тим підйомником, який забере мене до неба. (стр. 140-141) 

Невдовзі після того, як вона цілковито присвятила своє життя Господові, Тереза стала перед лицем своєї останньої сепарації. У Великодню неділю 1896 року, Тереза відчула сильне духовне відокремлення з Господом. Це було колосальне випробування віри. Ця остання сепарація, лишень з незначними періодами полегшення, буде продовжуватися до кінця її життя. Саме під час цієї сепарації, вона підійде до розуміння спокуси вчинити самогубство, реальності існування диявола та зростаючої грішності часів, у яких вона жила. Незадовго до кінця свого життя, вона попросила Поліну (Гошер, 1997): 

«Молися за мене, щоб я не чула нашіптування демона, який хоче переконати мене у великій кількості брехні. Докази найгірших матеріалістів силою проникають до мого розуму: наука невпинно розвивається і скінчиться скоро все тим, що вона дасть нам природне пояснення всьому; ми опанували все і маємо пояснення всьому, всім проблемам, які маємо на сьогоднішній день, адже скільки ще відкриттів чекає на нас попереду, і т.д.» (стр.32). 

Наслідки туберкульозу (слабість, лихоманка, психологічна депресія та абсолютний брак апетиту) вплинули на її моральний стан та переконали її, що вона не зазнає неба. Під кінець, Тереза, яка страждала від розлук все своє життя, вирішила, що вона не відділятиме себе від бідолашних земних душ. Вона допоможе їм пізнати любов Господа і забезпечить, щоб вони навічно, ніколи не розлучалися з Ним. Так, вже під кінець свого життя, вона самозречено передрекла (де ле Гаваррес, 1999):   

«Я відчуваю, що моя місія от-от розпочнеться, моя місія вчити любити Господа так, як любила Його я, дарувати душам мою маленьку дорогу. Якщо Господь задовольнить моє побажання, моє Царство Небесне буде тут, на землі, до кінця світу. Так, я хочу, щоб мої Небеса були добрими вчинками тут, на землі. Я не можу зробити Небеса святом радості: я не буду знати спокою, допоки будуть існувати душі у потребі спасіння» (стр.328). 

У неї була тільки одна ремісія протягом періоду, коли вона відчувала сепарацію з Господом. Послушниці запитували її, як вона радила собі із почуттям відлучення від Бога (Мати Агнеса від Ісуса, 1951): 

«Якби ж я тільки не страждала час від часу до часу, я би вважала, що страждати просто неможливо, але я дивлюсь тільки на сьогодення, я забуваю минуле і дуже стараюсь не очікувати майбутнього. Якщо ми піддаємося зневірі або відчаю, то це тому, що ми забагато думаємо про минуле або майбутнє. Але, моліться за мене, прошу вас, коли я волаю про Небесну допомогу, то саме тоді, дужне часто, я найбільше почуваюсь покинутою, саме тоді я звертаюсь до Господа і Святих. Признаюсь, багато часу мені зайняло, щоб досягти такої покори чужій волі». (стр.211) 

Після місяців страждань, Тереза померла у віці 24 років, від туберкульозу, у вересні 1897 року. Хоча вона була абсолютно невідомою на момент своєї смерті, троє попередніх Пап зверталися до неї, як до однієї з найбільших святих сьогодення (де ле Гаваррес, 1999). У жовтні 1997 року Церква надала їй звання Доктора Католицької Церкви (Іван Павло ІІ, 1997). Вона є однією із трьох жінок, удостоєних такої честі. 

 

ОБГОВОРЕННЯ 

 

Перед тим, як ми почнемо обговорювати проблеми сепарації та прив’язаності Терези, ми коротко подамо деякі психологічні пояснення стосовно її життя. Читачі, незнайомі із життям Терези, можливо матимуть думку, чи ж би часом вона не була мотивована невирішеними проблемами самозакоханості чи претензійними фантазіями про важливість. Але існує солідна кількість свідоцтв, що вказують на протилежне. Коли Тереза померла, на її похороні не було багато людей, а своє життя вона прожила у такій невибагливій простоті, що тільки кілька сестер-монахинь вважало її надзвичайною у будь-якому значенні цього слова. Одна із монахинь, що жила поруч із нею протягом 7 років признавала: «Не знаю, що про неї сказати. Вона була дуже доброю і дуже скромною. У неї не було нічого, що кидалося б у вічі. Я ніколи не запідозрила б у неї святості» (Міллер, 1998, стр. vii). 

 

Більш того, вона писала свої твори тільки із почуття слухняності та покірності своїм сестрам, які також були монахинями у Кармелі в Лізьє. Правдою є те, що під кінець життя вона зрозуміла можливу духовну важливість своїх творів, а її сестрі, Матері Агнесі, пізніше, зразу після смерті Терези, вдалося опублікувати ці твори. 

 

Психологи, які знаються на духовній традиції Кармелю, що заснована на творах Святої Терези Авільської та Іоанна від Хреста, можливо задають собі питання, чи часом Тереза не наслідувала їх, як їх добра  покірна дочка. Врешті решт, Тереза була знайома із духовною традицією Кармелю. Хтось може запитати, чи часом вона, просто кажучи, не імітувала, або не старалася жити згідно з цією великою традицією, з метою стати великою святою. Знову ж таки, існує значна кількість доказів протилежного. По-перше, мова Терези є простою і прямолінійною, зовсім не подібною до систематичної теології Іоанна від Хреста або пишномовного стилю Терези Авільської. В будь-якому разі, широка популярність Терези свідчить про її розуміння духовного життя, та є унікальним, справді творчим додатком до католицької духовності. Ось чому вона була проголошена Доктором Церкви. 

 

Потрібно додати іще одне психологічне пояснення до образу Терези. Згідно із теорією прив’язаності, увесь зв’язок із Господом вважається виявом прихованих прив’язаностей особи. Тобто, Бог є замісником постаті прив’язаності, своєрідним відображенням психологічної потреби. Таке пояснення, пояснення з точки зору теорії прив’язаності особистості – дуже спрощена інтерпретація релігійної віри. З таким поясненням пов’язана серйозна проблема, а саме, теорія прив’язаності не тільки дає пояснення віри у Господа, вона також дає поясненні невірі у Господа, як у вираз раннього досвіду прив’язаності. Так, особи із історіями прив’язаності за непевним/ неконтактним типом, прогнозовано бувають атеїстами, скептиками та агностиками. Тобто, такі індивідууми уникають  або заперечують Бога через тривожність прив’язаності або ворожість. Досліди, які підтверджують вище сказане, були проведені Кіркпатріком та Шейвером (1992) та Кіркпатріком (1997).  Крім того, Вітц (1999) підсумував свідоцтва відомих атеїстів, і дані свідоцтва підтверджують, що зазначені особи мали дуже погані зв’язки прив’язаності, особливо з батьком. Отже, як спрощена психологічна інтерпретація, теорія прив’язаності може бути використана як для пояснення віри, так і для пояснення невіри. Таким чином, хоча люди можуть відноситися упереджено чи до віри чи до невіри, базуючись на своїй історії прив’язаності, треба взяти до уваги й інші важливі та здебільшого невідомі фактори, які мають не аби яке значення. 

 

Більш того, зв'язок особи із Богом, як і всі зв’язки у людському житті, будуть завжди існувати у контексті психологічної прив’язаності. Як не крути, а прив’язаність є основою людської психології, тому що прив’язаність є і необхідним, і є найбільш позитивним явищем. Стосовне питання, у цьому випадку, чи прив’язаність, або відхилення (неприйняття) прив’язаності не спотворюються ментальним розладом.  

 

Продовжуємо нашу головну тему: психологічне та духовне розуміння реакції Терези на покинутість та сепараційна тривожність. Приховане під розладом прив’язаності глибоко зранене его (див. Сроуф, Карлсон, Леві та Егеланд, 2003; Віолато і Геніус, 2000). Розлад проявляється у вигляді самозакоханості і може так вплинути на людину, що вона не буде спроможною любити інших. Порочне коло може поточитися так, що особа буде дрейфувати від однієї особи прив’язаності до іншої з метою задоволення своїх потреб. Рання сепарація може так назавжди спотворити людину, що вона перетвориться або у глибоко приставучу особистість або у особу підозрілу, з єдиним бажанням замкнутися у собі. Для таких випадків характерні також часті депресії. Важкі розлади прив’язаності не лікуються навіть тоді, коли потім, пізніше особі забезпечуються найкращі умови виховання та догляду(див. Леві, 2000). 

 

У віці від 10 до 12 років Тереза мала серйозні психологічні потреби, можна сказати, що вона знаходилася в них просто як в пастці. Відкритість Терези, її зворотне почуття до Бога, перетворило її попередні сепарації, у різноманітті їх психологічного проявлення, у духовне зростання. Її першим рухом, з кожною новою розлукою, було пошуком нової людської прив’язаності. Але з часом, її духовний розвиток та Божа любов привели до єдино можливої стабільної прив’язаності – прив’язаності до Господа (у цьому, її позитивне використання релігії, є прикладом релігії, як форми психологічної адаптації, засобу подолати стрес; (див. Пергамен, 1997).  

 

Тереза, у зв’язку із Ісусом і Богом, часто говорила про себе як про дитину. Теми прив’язаності, такі як тиха гавань, надійна база, підтримка близькості через молитву та причастя – дуже часто зустрічаються у її творах. Очевидно, що вона розуміла Бога, як розумнішого, сильнішого. Також Тереза часто висловлювала стурбованість через розлуку. Кіркпатрік (1999, стр. 808) припускав, що стурбованість через розлуку трапляється дуже рідко, якщо взагалі трапляється, тому що Бог є всюдисущим і «справжня сепарація з Богом зазвичай сприймається віруючими як така, що трапляється тільки у потойбічному світі, коли особа проводить свою вічність або з Богом, або відокремлена від Бога». Хоча це і є справді правдивим тлумаченням для більшості віруючих, психологічна сепарація, за думкою Гранквіста (2002), є звичайним явищем. У випадку Терези, це відокремлення вона висловила у літку 1897 року, сказавши своїй ігумені (Кларк, 1996): 

«Коли я хочу відпочинку своєму серцю, змученому темнотою, що його оточує, дати йому відпочити пам’яттю про країну, до якої я прагну, мої муки подвоюються. Мені здається, що темнота, прийнявши голоси грішників, насміхається наді мною і говорить: «Ти мрієш про світло, про вітчизну Батька, п’янку від найвитонченіших пахощів, ти мрієш вічно володіти Творцем та всіма цими чудесами, ти віриш, що одного дня ти вийдеш із цієї мли, що оточує тебе! Давай, давай, тішся смертю, яка принесе тобі не те, на що ти сподіваєшся, а бездонну, глупу ніч, ніч небуття» (стр.213). 

Можлива патологічна інтерпретація її останньої прив’язаності могла би бути наступною, вона звернулася до Бога, як до психологічної розради, яка ніколи її не залишить. Якщо так, то як можна пояснити, що вона почувалася покинутою Богом, переживала глибоке духовне страждання і майже не мала в ньому полегшення останні 18 місяців свого життя? Якщо Тереза створювала, чи втілювала у якусь конкретну форму, психологічну відповідь на свої фантазії, можна припустити, що вона говорила би про надійну підтримку та любов. Таке сповнення бажання було би, по суті, близьким до психопатичної ілюзії, психологічно задовольняючої фантазії.  

Більш прийнятна модель прив’язаності підкріплюється тим фактом, що Тереза зберігала віру Господові, незважаючи на страждання і переживання темноти. Цей спосіб розуміння Господа узгоджується із наступною інтерпретацією. Безумовно, Тереза сприймала Господа і Діву Марію як замісників постатей прив’язаності, але її основна внутрішня модель чи схема прив’язаності була – непевна (також – амбівалентна (роздвоєна)). Цей попередній досвід або модель вже наперед закладав очікування бути залишеним у новому зв’язку. Отже, її досвід прив’язаності до Господа можна пояснити як подібний або сумісний із її попереднім психологічним досвідом стосовно осіб прив’язаності. 

 

Дуже можливо, що парадоксальний стан Терези почуватися покинутою, але все ж вірною Богові, можна порівняти до психологічного та емоційного стосунку дітей, які були ображеними на дорослих, тому що ті дорослі образили їх. Дуже важливо зазначити, що Тереза ніколи не жалілася на погане відношення до неї зі сторони батька чи хоч будь кого  із постатей-матерів. Вона була покинута своєю матір’ю, яка померла, та двома своїми сестрами, які пішли до Кармелю (і до яких вона потім долучилася). І очевидним є підґрунтя для того, щоб термін «abuse» - зловживання», обмежити до значення фізичного чи психологічного насилля, і не вживати його у загальному значенні ненавмисного залишення. 

 

Дуже важливо зрозуміти, що Тереза свідомо вибрала відповідь на останнє відокремлення. Вона вибрала самовідданість, безкорисливість, без будь-якого врахування своїх бажань чи потреб – вона зосередилася повністю на тому, щоб бути послужливою Господові, догодити Йому, з погляду на те, ким Він є, нехтуючи тим, що вона дістане від своєї прив’язаності. Саме тому, що вона зосередила всю увагу на Господові, не на собі, вона звільнилася від сильних психологічних сепараційних потреб, які з багатьох сторін контролювали її.  

 

Продовжимо критичний аналіз попередньої психологічної інтерпретації Терези. Наприклад: які свідоцтва чи аргументи вказують на те, що вона промучилася справляючись із психологічними проблемами аж до розвитку справжнього та здорового духовного життя? Шість наступних пунктів є доказом позитивного, непатологічного духовного життя Терези протягом останніх 10 років її життя. 

 

По-перше, приймімо до уваги її Різдвяну Зміну – її серце було сповнене благодійністю і вона забула себе, і з тих пір вона почувалася щасливою (під словом щасливою ми припускаємо, що вона мала на увазі центральне, внутрішнє переживання почуття умиротворення чи радості, тому що у решті аспектів вона продовжувала страждати). Беручи до уваги дані коментарі стосовно Різдвяних Змін, її слова, підсумовуючи, можна вважати перебільшенням. Існують свідоцтва, що у суттєвих аспектах вона таки змінилася так, як вона описувала; наприклад: вона стала менш зайнята тим, щоб сконцентрувати всю увагу на собі і перестала вимагати до себе уваги  від кожного члена сім'ї. Знаком психологічного здоров’я, а також і благочестя є здатність особистості дбати про інших.  

 

По-друге, свідомий вибір Терези – уникання пошуку проявів любові та прив’язаності від своїх сестер, які також були у Кармелі, повернули її на здорову психологічну стезю. Вона просто відкинула зов своїх глибоких психологічних потреб. Вона просто зрозуміла, що на духовному рівні, вона повинна бути очищена від отих старих психологічних бажань. Вона писала (Кларк, 1996): 

«Пам’ятаю, коли я була ще послушницею, мене часом захоплювало таке нестримне почуття спокуси зробити собі хоч краплиночку приємності, що я мусила якнайшвидше пройти повз твої двері і вчепитися намертво до поруччя сходів, тільки щоб не повернути назад. У голові роїлося безліч дозволів, про які треба було запитати» (стр.237). 

Із загальної психодинамічної перспективи, якщо б Тереза повернулася до попередніх зв’язків прив’язаності з будь якою із своїх сестер, це було би пояснено як регресія у дуже шкідливому виді. Але, навіть у межах загальної логіки прив’язаності, подібний випадок може трапитися. Беручи до уваги, що як і всі ми, Тереза мала істотні потреби прив’язаності, але від 15 років і далі, ці потреби задовольнялися би поза межами контексту раннього дитинства. Для неї, повернення прив’язаності до сестер було би рівноцінним поверненню у дитинство. Її рух у сторону нової прив’язаності до Господа, розглядається як біль доросла, стабільна прив’язаність у житті. 

 

По-третє, якби реакція Терези була психологічно невротичною, а не духовно здоровою реакцією, її зв'язок з тими, що її оточував, був би набагато іншим. Наприклад: якщо б її потреби перешкоджали би їй самій надавати духовні поради, якби був хоч якийсь незначний натяк на це, сестри уникали б її, тому що такі вимогливі люди, як мешканки Кармелю, не здатні на прояв великодушності у глибокому її значенні. Але Тереза опікувалась послушницями у Кармелі протягом кількох років, і, будучи відповідальна за молодих дівчат, вона вела їх у покликанні та уважно вислуховувала їх турботи. 

 

По-четверте, вона змогла залишити свого улюбленого батька і вступити до Кармелю. Пізніше, коли він захворів і поволі згасав, вона вже вийшла поза межі залежності від потреб своєї прив’язаності і була в стані успішно справитися із втратою та горем. У період втрати батька, вона не проявила жодного із своїх патологічних симптомів, які проявлялися під час втрат її попередніх постатей-привязаностей. 

 

П’яте свідоцтво духовної та не психологічної реакції Терези ми вже обговорили вище, а саме, якщо Господь був ідеалізованою психологічною заміною прив’язаності, то чому Тереза так часто, особливо під кінець свого життя, почувалася покинутою Богом? Якщо вона створює свою фантазію Бога, вид любові, яка ніколи її не покине, любові, яку зазвичай можна знайти у любовних романах, тоді її Бог виглядає неадекватно із психологічної точки зору. Вона помирала відчуваючи сильний фізичний біль і, незважаючи на почуття покинутості Господом, вона проявляла оптимістичну мужність, позитивний психологічний ріст, на противагу до своєї попередньої схильності проявляти розпач та тривогу. 

 

Шосте, в останні роки життя, її життя перемістилося на духовний рівень. Підтвердження цьому можна знайти у її автобіографії (Мати Агнеса від Ісуса, 1951). Це не її власні твердження, це видно із свідоцтв інших людей. На початку своєї життєвої історії, вона часто і чітко говорить про свій стан тривожності, пов'язаний із розлукою та страждання. Але після Різдвяної Зміни, психологічна тема розлуки повністю зникає з її творів. У останні роки життя навіть тема покинутості Богом, як ми вже говорили, згадується із самовладанням, зі спокоєм. 

 

Спокій поволі заволодів її душею, а глибока початкова тривога майже зникла. Інтерпретація духовної подорожі, що заключає в собі систематичне зниження тривожності з одночасним постійним зростанням стану спокою, було основною темою роботи Грошеля (1983) у його роботі пов’язаній з інтерпретацією психологічного та духовного життя християнина. Грошель описує і темряву душі, і темряву духу так, що ми реально розуміємо важкі страждання Терези у останні місяці її життя. Але, якби Тереза ніколи не переживала розлук, її пошуки Господа були би іншими та можливо менш вартими уваги. Для Терези  болючий спонукальний вплив втраченої дитячої любові можливо був необхідною, але недостатньою складовою для створення  нею її Маленької дороги. 

 

Ментальне життя Терези розглядається у даній статті, у певному сенсі, занадто роздвоєно, тобто – психологічно-невротичне проти духовно здорового. Така дихотомія є дуже корисною для концептуалізації, але психологічне та духовне життя Терези тісно перепліталися. Більшу частину свого життя Тереза була якби посередині, тобто, невротична потреба знаходила вираження та здорове розв’язання у  її духовному житті.  

 

Отже, реакція Терези на її сепараційну тривожність та проблеми прив’язаності можна розглядати наступним чином: 

 

Покинутість та крах прив’язаності часто є причиною образи, почуття тривоги, депресії, почуття ворожості та інших деструктивних ментальних реакцій. Психотерапія для осіб, що страждають на такі явища, може бути корисною, тому що допомагає досягти певної психологічної дистанції та інтелектуальної перспективи щодо джерела страждань. Більше того, звільнені від деструктивних моделей, такі особи можуть навчитися більш ефективних шляхів для того, щоб справлятися із міжособистісними зв’язками. Дуже допомагають співчуття та підтримка терапевта. Але, терапія не може повернути втраченої справжньої любові. Отже, істотно, людина залишається з тим, що можна назвати «діркою у серці». Безперечно, кілька місяців терапії у дорослому віці не відшкодує ту любов, яку особа недоотримала протягом багатьох дитячих років. Деякі люди причину свого статусу жертви будуть постійно пояснювати втратою ранньої любові. Вони продовжують бути сповненими почуттям незникаючої гіркоти, тривоги і т.д., навіть після лікування. Тереза вибрала інший шлях, вона перетворила свої страждання та негативний досвід у щось позитивне. Вона вчинила це, шукаючи любові Господа та діяльністю, яка скеровувала цю любов до інших. Одне із найбільших відкриттів Терези – це те, що її ранньо-втрачені особи, яких вона любила, стали для неї благословенням, а не безцільним джерелом болю, тому що вони спонукали її рішуче шукати Господа і, шукаючи його, любити інших. Тереза продемонструвала, як основна психологічна проблема, а саме, втрата любові, що приводить до розладу, хвороби прив’язаності, у результаті, у зв’язку з нею не має психологічної відповіді. Єдиною відповіддю у стосунку до Терези є духовна відповідь.