<< Previous    1  [2]    Next >>
 

Сам факт, що Тереза є «любов’ю в серці Церкви» – любов’ю, яка світить навіть у ніч віри, яка триває також там, де любов вже «відмерла» – доводить, що саме та любов – отож і таємниче «серце Церкви», її прихований глибинний вимір – є набагато ширша, глибша і шляхетніша, ніж це видавалось і видається ззовні. Є там також місце й для тих, чия впевненість (також «релігійна впевненість») зазнала потрясінь, була вирвана з корінням, занурена в темряву. Чи ці люди не перебувають за крок до духовного вбозтва, «оголення», про яке говорить Екхарт: «Нічого не знати, нічого не мати, ніким не бути?»

Ця діалектика порожнечі та повноти близька багатьом містикам (не тільки християнським). Лише Бог може наповнити цей різновид убозтва. І лише з самого дна цієї прірви можна побачити що то ширина й довжина, і глибина й вишина, і пізнати Христову любов, яка перевищує знання (Еф 3, 18-19). Якщо любов випереджує віру на шляху до остаточної мети і переживає «смерть віри», то є здатною охопити також невіруючих і їхню невіру: віра може подолати невіру лише тоді, коли її охопить.

Так, Тереза заслужено стала Вчителем Церкви наших часів, незважаючи на те, що не написала жодної богословської праці: її досвід віддалення Бога і її ставлення до невіруючих саме для нас сьогодні може бути пильнішим посланням неба, ніж багатотомні праці католицьких учених і Отців Церкви. Мала Тереза виразніше, ніж інші святі, показує нам, де є серце Церкви і що в ньому діється; може вкласти в само серце Церкви щось, чого ми насправді повинні сьогодні старанно вчитися.

 

***  

 

Ганс фон Бальтазар виразно бачить паралель між наголошенням Терезою на благодаті (проти поширеного тоді акцентування на вчинках, заслугах, культивування «досконалості» і аскетичних вправ, а особливо проти постійного панічного страху щодо гріха) і тим, про що йшлось Лютерові й реформаторам. Він говорить щось незвичайне: Лютер помилився, зводячи містичне висловлення, що закладає інтимний зв’язок між душею і Богом, до рівня загального висловлення про зв’язок Бога з грішником; Тереза помилилась, обмежуючи широку проблематику зв’язку між Богом і людиною до своєї індивідуальної ситуації. І він більше не зачіпає цієї теми.

З містичного «досвіду в вежі» Мартіна Лютера виросла теологія виправдання на підставі довірливої віри; з містичного досвіду Терези в пам’яті Церкви залишилась «мала дорога» як один зі стилів приватної духовності, особистого шляху духовного дозрівання. Чи не прийшов вже час, аби духовний шлях Терези, особливо її «солідарність з невіруючими» (внутрішня боротьба за них, а не проти них), інспірувала нас як герменевтичний ключ до нової теологічної рефлексії над сучасним суспільством, його духовним кліматом і місією Церкви в наших часах?

Чи не з’являється тут нова, невикористана ще дорога, щоб радикальніше, ніж це робиться, реалізувати заклик останнього Собору до «діалогу з атеїзмом нашої епохи», тобто повністю віддемонізувати «невіруючих» і реінтерпретувати принаймні окреслений вид «невіри» як погляд на стрімкий, «закритий хмарою» високогірний хребет непроникнутої Божої Таїни «з другого боку»? Показати атеїзм не як обман, а як недосказану правду? Показати живу віру не як збір запилених формул, а як шлях дозрівання, який знає також долину «Божого мовчання», і, на відміну від любителів «певних правд» (релігійних або атеїстичних), зовсім їх не обминає, але й не відмовляється від дальших пошуків, тільки терпеливо йде далі?

«Віддемонізувати невіруючих» означає реалізувати принцип необхідності «відділити гріх від грішника». Чи атеїзм є гріхом? Так – але в значенні боргу (як поняття провини окреслюється в деяких мовах латинським debitum чи німецьким Schuld) – це незакінчена праця, невирішене завдання, недокінчений будинок. Це недокінчена і тому неїстівна ще страва, до якої треба додати крихту солі. Атеїзм є корисною антитезою наївної, вульгарної релігії – але треба йти далі, до зрілої віри. Зріла віра знає вдихання і видихання, ніч і день – атеїзм є лише її фрагментом.

У нинішніх роздумах не можна потрапити в тріумфальність і гордість – ми повинні бути свідомі, що «зріла віра» залишається для нас постійно невиконаним завданням (щоби її реалізувати, ми повинні серйозно поставитись до досвіду атеїзму), а не чимось, що вже маємо і можемо вважати своєю «власністю». Також з цієї точки зору постійно актуальним є невиконаний заклик ап. Павла: Тому полишімо початки науки Христа, та й звернімося до досконалости, і не кладімо знову засади покаяння від мертвих учинків та про віру в Бога, науки про хрищення, про покладання рук, про воскресіння мертвих та вічний суд. Зробимо й це, коли Бог дозволить (Євр 6, 1-3).

Ці питання мене вже ніколи не покидали.  

 

***

 

Коли я думаю про близькість Терези до невіруючих, то мені приходить на думку ще одне порівняння. Св. Максиміліан Кольбе, францисканець, мученик Освенціма, в своїй ревній апостольській праці – що сьогодні замовчується – був заражений тим самим духом фанатичної боротьби з «жидомасонством», духом, який панував у націоналістичних і антисемітських колах французького католицтва часів св. Терези; тим самим страхом перед Сатаною, який вже за хвилину почне махати чорним прапором анархії над римською Базилікою св. Петра. Але дивною іронією історії Бог поставить цього «справедливого Йова» – рукою іншого Сатани, ніж він очікував – в пекло Голокосту, аби саме там – вже не тільки в духовних видіннях, але своєю мученицькою смертю – став солідарним з мільйонами євреїв і інших жертв нацизму, включно з комуністами, лібералами і багатьма «безбожниками», яких він так боявся.

Ніч, у яку був вкинутий Максиміліан Кольбе, – і яку подолав як мученик радикальної любові й солідарності, добровільно приймаючи смерть замість іншого в’язня – не була вже приватною ніччю випробування хворої черниці. Тут темна прірва «далеко від усіх сонць», стан світу по смерті Бога, стала страшною історичною дійсністю. «Темна ніч» стала колективною ніччю – не закінчилось тільки цією однією, ані тамтою в XX ст., так гордою зі свого поступу і раціоналізму, ані, як видається, в нашому столітті.  

У темряву «інтелектуального атеїзму» кінця XX ст. була послана дівчина з Нормандії; натомість до пекла Освенціма, диявольського знаряддя ліквідації вибраного народу, був посланий польський священик, а також конвертика зі світу тодішньої інтелектуальної культури, єврейка і кармелітка, Едита Штайн. Мимовільно насувається запитання, хто буде тим Божим світлом у темряві шаліючого зла «релігійного тероризму», кого Бог пошле терпіти цей особливо рафінований спосіб віддалення від Бога «для Божого імені»? Хто і як покаже нам, сьогоднішнім християнам, що не можна насиллям відповідати на насилля, і ще вплутувати Боже ім’я в абсолютно безбожні «святі війни»? Яким способом в ці драматичні хвилини переживати солідарність з віддаленими, відділити гріх від грішника, як назвати зло злом, і не тільки словами, але й учинками показати людям, які від нас найдальше, що можемо називати їх братами, хоча вони самі цього не хочуть?

Св. Августин говорив сучасникам і говорить нам: «Пророк сказав про деяких людей: Тим, хто вам скаже: Ви не наші брати, відповідайте: Ви є наші брати. Придивіться довкола, про кого так можна сказати!» Пригляньмося – добре пригляньмося! 

 

*** 

  

Затримаймося на мить при смертельно хворій св. Терезі. Може, слід ствердити, що Тереза не втратила віру, тільки релігійну певність, певність Божої присутності; її віра була лише розібрана як Ісус на хресті, а великий учитель її Ордену св. Іоанн від Хреста саме таку голу віру вважав найглибшою і найправдивішою. Ми могли би ствердити, що її віра не згасла як у людей, які легковажно «позбулися її у світі», а вона «позбулася її в любові». Але не пробуймо бути побожнішими від самої святої і мудрішими від тої, яка є Учителькою віри. Запитаймо – чи і в чому її духовний досвід на порозі життя і смерті може сьогодні бути для нас «знаком часу».

Деякі есхатологічні видіння Нового Завіту – згадані вже слова ап. Павла, але передовсім закінчення Одкровення – ясно говорять, що в Небесному Царстві не буде жодної релігії: там зникне віра і святині (пор. Од. 21, 22). А чи св. Тереза не говорила, що з любові до Бога готова прийняти навіть найдивніші думки?

Чи в наших часах якийсь вид віри не є якимось «передсмаком» Небесного Царства? Багато хто відповість: атеїзм може бути лише диявольською карикатурою неба. В небі не буде віри, але буде «блаженне споглядання» Бога лицем в лице. Святині там не буде тому, що сам Христос, апокаліптичний Агнець, буде його святинею і світлом.

Лише постмодерний філософ Джанні Ваттімо стверджує, що сучасне світське суспільство є сповненням Христового кеносіс – самоприниження в значенні слів гімну св. Павла (пор. Фил 2, 6-11), а тим самим логічним завершенням історії християнства й «епохи Святого Духа», яку проголошував Йоаким з Фіоре. Лише письменниця Гертруда фон Лє Форт наголошує в оповіданнях Магдебурські Заручини і Захоплення пані з Барьбі, що нищення святинь в епоху релігійних воєн було своєрідним сповненням видіння містиків – особливо Метра Екхарта, – що треба дійти до бачення Бога «без образів».   

  

   

<< Previous    1  [2]    Next >>