<< Previous    [1]  2    Next >>

о. Т. Галік 

 

Далеко від усіх сонць

 

 

 

Коли я роздумував про «людей з пограниччя», про солідарність з тими, хто сумнівається, і про те, де саме знаходиться центр, а де периферія такої незвичайної спільноти, якою є Церква, мені згадалась одна молода жінка, яка в своєму щоденнику записала: В серці Церкви, моєї Матері, я буду любов’ю. 

Багато років св. Тереза з Лізьє залишалась на пограниччі моїх зацікавлень. Я згадав, що якраз в день її свята – цей день не був вибраний навмисно – розпочинав у 1972 р. свої систематичні приготування до священства в підпільній Церкві; в празькій церкві св. Ігнатія я очікував людину, яку мав упізнати по умовних знаках і яка повинна була мене вести на протязі років до священства. Я добре пам’ятаю усе, що відбувалось у мені й довкола мене, також цю ширпотребну фігуру святої з тацою, повною троянд, перед якою горіла велика свічка. 

Що тоді я знав про цю святу? Бачив її через призму пересолоджених фігур і образків, що тхнули побожністю минулого століття. В тамті часи я мав би готову відповідь на її слова про місію в серці Церкви: скільки побожних черниць залишили нам в своїх щоденниках сентиментальні зітхання про любов. Подібні визнання і зітхання сьогодні розшифровуємо головно за допомогою теорії Фрейда про сублімацію лібідо, теорії, яку нам частково втиснуто, і якою ми частково заражені. 

Коли я перший раз читав щось про «малий шлях» чи «шлях дитинства», про який вчила ця свята, знаходив її формулювання, висловлені в сумні й неприємні хвилини, яких вона мала багато в монастирі, що залишає Богові свободу поводитись з нею так, як дитина поводиться зі своєю іграшкою. Чи іграшка може дорікати дитині, що не бавиться нею постійно, що часом залишає її в якомусь куті? Цього мені було достатньо. «Невже ми іграшки в руках Бога? І чи Бог є якоюсь забудькуватою дитиною?» – сказав я собі і відразу закрив книжку, вирішивши не марнувати час на якісь інфантильні метафори, і повернувся до вивчення Гайдеґґера. Я не маю нічого проти Гайдеґґера, але після багатьох років і в конкретній ситуації мені згадались ці слова Терези. І допомогли більше, ніж Sein und Zeit. Я усвідомив, що в них є багато самоіронії – здорового гумору, який у важких хвилинах допомагає опертися спокусам жаліти себе й перекидати провину на всіх довкола, включно з самим Богом. 

Але це був тільки початок моєї «мандрівки з Терезою». Поступово жінка, проголошена Іоанном Павлом ІІ Учителем Церкви, хоч, на відміну від усіх великих мислителів, яким надано цей титул, не залишила по собі жодної богословської праці, а її богословська освіта була більш ніж сумнівною, почала мене інтригувати щораз більше. Я прочитав багато її текстів і її біографій, і нарешті вирушив у паломництво до гробу Терези; її фотографія стоїть на моєму письмовому столі. 

Коли кілька років тому я закінчив книжку, яка провокаційно захищала «малу віру» перед «великою», «непорушною» і певною себе, то великим моїм упокоренням була констатація, що я не відкрив нічого нового. В християнстві і в Католицькій Церкві я знайшов свій дім тому, що усвідомив, що це релігія парадоксу. А все те, над чим я з великими зусиллями мучився, читаючи Паскаля, Кєркегарда, Честерсона чи Гріна, вже раніше відкрила, пережила і своєю (цілком відмінною) мовою і стилем описала ця Маленька Квіточка. Це була описана з іншої перспективи її «мала дорога» або дорога духовного дитинства, яка з інфантилізмом не має нічого спільного. 

В одній з лекцій я провокаційно порівняв Малу Квіточку з Ф. Ніцше, і назвав їх духовними братом і сестрою, не підозрюючи, що я ані перший, ані єдиний, хто так порівнював. 

Тереза і Ніцше жили в світі оптимізму науки і поступу дев’ятнадцятого століття – мало хто тоді розумів, як в ньому приховується багато ілюзій та наївності і чим цей оптимізм скоро замінять – й водночас у часах побожності, яка, з одного боку, була солодко сентиментальною, з другого – повна сумного моралізаторства, ригоризму, отримування заслуг, здобування цнот (в побожній версії древнього пелагіанства) і обсесійно невротичного захоплення гріхом. І вони обоє відвернулися від тих рис своєї епохи і витончених спокус духовного клімату свого світу – хоч по-різному. 

Молода кармелітка перед своєю смертю переживала велику духовну боротьбу і внутрішню темряву; в цій ночі випробування смерть, яка до неї наблизилась, проявилась як ніч нічогості, порожнечі. «Я вже не вірю у вічне життя: мені здається, що після земного життя вже нічого немає», – пише Учитель Церкви. «Мене мучать думки найгірших атеїстів», – говорить у іншому місці. Повністю завалився не тільки солодкий побожний світ, в якому вона жила, але також і глибокий досвід Божою присутності поглинула мла, темрява і пустка. Вона відчула себе далеко від усіх сонць – якщо такий досвід можна описати словами, якими божевільна людина Ніцше серед фонтану сугестивних метафор описує ситуацію світу в знаменитому фрагменті про смерть Бога. Тереза описує, як Христос виводить її в темний простір, де її душу сповиває найгустіша темрява

На порозі смерті багато побожних людей проходять подібні випробування; вони ніби мають частку в болісній таїні Христової агонії, про яку можемо лише здогадатись з Його крику Боже мій, Боже мій, чому Ти мене залишив? (Мк 15, 34). Але тут йдеться про щось інше. Мати Агнеса, яка була останньою співрозмовницею Терези і першим редактором (і суворим цензором) її творів, інтерпретувала стан Терези в дусі кармелітської містики як «темну ніч душі» і, згідно з цією моделлю, стилізувала її висловлювання – але й так розминулася з чимось, в чому Тереза з Лізьє була справді оригінальною, новою і винятковою, і чого ми не знаходимо ані в Великої Терези, ані в Іоанна від Хреста. 

Девіз Терези: з любові до Бога приймати також найдивніші думки. І тому дуже незвичайним у Терези є спосіб, яким вона прийняла своє змагання з Богом, з темрявою і внутрішнім спустошенням, свій досвід відсутності Бога, затемнення своєї віри. Прийняла це як прояв солідарності з невіруючими

Ця дівчина виросла в міщанському середовищі, з якого не визволилась, вступаючи в монастир (куди вступили три її сестри), і, напевно, не бачила в своєму житті жодного атеїста. В щоденнику пише, що аж до трагічної Пасхи 1896 року, коли під час крововиливу в Велику П’ятницю зрозуміла, що вже прикута до хреста невиліковної хвороби і близької смерті – не могла повірити, що існують безбожники, які не мають віри, вважала їх людьми, які «поступають всупереч своїм внутрішнім переконанням». 

Але тоді Ісус об’явив їй, що дійсно є люди, які живуть без віри. І цей факт – що атеїзм є не тільки «ілюзією» чи грішним обманюванням себе й інших, що до нього треба ставитись серйозно – підтвердився в її житті таким способом, що вона сама була позбавлена певності віри. Вона вже не може радіти своїм попереднім релігійним досвідом, не може бачити світла й радості дитячої віри. Один з її біографів звертає увагу на те, що слово «радість», яке вона тут використовує, означало по-французькому в тамті часи «приємність» в значенні можливості користатись якимсь добром, тішитись володінням якоїсь речі; Тереза вже не буде мати віри, не буде володіти її певністю.

Тереза свідчить, що ставиться до невіруючих як до своїх братів, з якими тепер сидить за спільним столом і їсть той самий хліб – і просить Ісуса, щоб не відсунув її від цього стола, оскільки, на відміну від невіруючих, пізнала, чим є радість Божої присутності (хоч спомини про неї поглиблюють біль), в той час як люди, байдужі щодо Бога, взагалі не розуміють поважності й трагізму своєї ситуації. Саме завдяки попередньому досвіду віри вона може доглибинно пережити драму богозалишення, відкрити і пізнати приховане обличчя атеїзму, яке багато людей приймають з легковажною очевидністю. (Подібно божевільна людина Ніцше приходить до тих, хто не вірить в Бога і хто в своєму очевидному атеїзмі не бачить жодної проблеми, аби відхилити перед ними справжню подобу і справжні наслідки їхнього легковажного або витісненого до підсвідомості вбивства Бога).

Такого відношення до невіруючих Церква тамтих часів взагалі не знає. Атеїзм є єрессю і гріхом. Серед монахинь можуть бути такі, які моляться і щось жертвують за невіруючих, хочуть бути хресними матерями їхнього навернення, але Тереза хоче бути їхньою сестрою, вважає їх своїми братами.

Французька Церква тамтих часів була зайнята затятою боротьбою зі зростаючим атеїзмом. Чим більше усвідомлює і признає, що її засохла і запилена теологія спричинила невірство в суспільстві, тим більше шукає зовнішніх ворогів і їх законспірованих агентів у своїх лавах. У всьому винний світовий жидомасонський заколот; Дрюмон махає прапором войовничого антисемітизму і націоналізму (Франція для французів), усі читають «біблію антисемітизму» Гугенота де Мосо, масонство є «знаряддям жидів для знищення християнства і проголошення церкви Сатани». В Церкві росте параноїдальна кампанія проти «модернізму»; «обложена твердиня» – це єдина постава щодо сучасної думки. Коли багато священиків пишуть апологетичні праці й виголошують палаючі проповіді проти атеїзму, – чи тому, що це належить до їхньої професії, чи тому, щоби перекричати свої приховані сумніви – ця дівчина з Нормандії на свій лад солідарна з атеїстами, трактує атеїзм як келих болю, з якого тепер відкритими устами п’є в свою Гетсиманську ніч.

Франсуа Моріак в Житті Ісуса, показуючи сцену в Оливному саду, коли Апостоли вже заснули, а Ісус спливає кривавим потом під час молитви, написав: «Син Людський став маятником між сном людини і відсутністю Бога – від відсутнього Отця до сплячого товариша». Тереня так само стала маятником між невіруючим світом і глухим небом – і це її місія, це лекція Учителя Церкви для Церкви наших часів.

І лише з цього місця може падати «дощ благодатей», дощ троянд, які вона обіцяла посилати на землю і з якими її представляють на цих солодких ширпотребних фігурах майже в кожному католицькому храмі світу. Ці квіти не штучні, ці троянди не паперові: немає троянд без колючок.

Минулого року я читав найбільший напевно за обсягом і за глибиною життєпис св. Терези, написаний американським богословом Томом Невіним. Автор – детально ознайомлений з автентичними текстами Терези, позбавленими цензорських втручань різних видань – доходить висновку, що ця свята і Вчитель Церкви померла без віри, а конкретніше – без віри в небо і вічне життя. Автор не затримується на аналізі психологічних станів помираючої дівчини, ця тема є великою богословською проблемою. Чи є щось, що може «замінити віру», якщо вона вмирає на хресті наших болів, сумнівів і питань без відповіді?

На порозі смерті Тереза визнає, що «втратила віру», всю свою впевненість і світло – тепер може лише любити. Бога «не бачить» світлом віри, але надалі відчуває до Нього жар любові. Тим самим її рішення бути любов’ю в серці Церкви втрачає будь-яку сентиментальність. Бог є далеко, вмираюча відчуває лише бездонну пустку. Не може наповнити її вірою, бо віра загубила в густій млі свій «предмет», є як міст в Авіньйоні, який не дістає до другого берега. Але, незважаючи на це все, на дні страждання вона залишила те, чому посвятилась на межі дитинства й зрілості і в чому терпеливо вдосконалювалась. Любов терпелива… все зносить… ніколи не перестає (1 Кор 13, 4.7-8). 

Чи таким способом Тереза пережила в брамі смерті щось з остаточного стану, про який говорить св. Павло в посланні до коринтян, що колись усе мине, також віра і надія, оскільки «виконали своє завдання» провідників до долини тіні в цьому багатобарвному світі, але любов далі буде існувати? Чи пекло її страждання і духовної темряви не було парадоксальним входженням «до неба» – там, де з усіх чеснот залишається тільки одна?

Тереза – учитель парадоксів; її «мала дорога» є послідовним переживанням парадоксу, знаного з листів св. Павла: великі речі можуть об’явитись лише в малих, Божа мудрість об’являється в людській глупоті (і навпаки), Божа сила об’являється в людській слабості. Тереза вчить віри, яка є креативною тому, що спроможна реінтерпретувати життєві ситуації, знаходити в них новий, прихований, глибший сенс – який часто є протилежністю того, як дана ситуація на перший погляд видається ззовні.

У той час як ригористична аскетика і етика Церкви її часів наказує боятись гріха і систематично змагати до вершин чеснот, до духовної й моральної досконалості, Тереза вчить – цілком в дусі листів ап. Павла – приймати з радістю і вдячністю свої слабкості як простір, куди швидше може ввійти Божа благодать і милосердя (яких горда чеснота не впустить). Пише, що людина, яка довго сходила на гору чесноти, повинна з покірною радістю приймати також своє сповзання і (бажане Богом) падіння, оскільки не на вигаданій «горі», а саме внизу, «в глибині врожайної долини покори» її очікує Бог. В часах, коли духовні керівники вчили вірних нагромаджувати, рахувати й старанно записувати добрі вчинки, Тереза рішуче відкидає таку бухгалтерію: Нічого не рахую, все роблю просто і з любові – а якщо серед тих, які назбирали, підрахували і записали собі свої заслуги, стою перед Богом з порожніми руками, цілком вбогою, чи не є це те вбозтво, про яке Христос говорить у Блаженствах?

Ганс фон Бальтазар представляє цю молоду черницю як вроджену войовницю, в текстах якої аж роїться від символів боротьби: «боролася з усім, в чому відчувала продовження старого фарисейства, з людським потягом до влади за посередництвом релігії, з потягом до власної величі замість величі Бога, з кожною спробою аскези, метою якої є не Бог, а власна «досконалість», і яка є нічим іншим як тільки духовною косметикою».

У цьому самому дусі Тереза почала реінтерпретувати також свій болісний досвід богозалишеності як особливий дар і виклик (але водночас як хрест, під яким все-таки падає; признається до того, не погоджується, щоб сестри представляли її вмирання як «героїчне страждання» в дусі популярних життєписів святих). І якщо свій стан богозалишеності інтерпретує як місце при столі з невіруючими, то одночасно відчиняє можливість реінтерпретації їхнього атеїзму: те, що вони приймають з байдужістю і очевидністю (як люди на базарі, до яких промовляла «божевільна людина» Ніцше), є перебуванням у темряві, в країні «далеко від усіх сонць».

Для Ніцше погляд у прірву, яка відчиняється по смерті Бога, означає нагоду і заклик наповнити звільнений простір новим типом людини – надлюдиною. У випадку Терези можна вважати, що свій досвід прірви вона розуміє традиційно – як замінну жертву, яка допоможе повернути невіруючих до Церкви.

Але в цій ситуації атеїсти можуть відкинути таке розуміння прихованого обличчя їхнього атеїзму як «небажану ласкавість», як романтичну проекцію її власного образу, який не шанує їх, їхньої тотожності, відмінності і права до самостановлення, а також намагається – навіть з емоційним шантажуванням – маніпулювати ними і втягнути туди, де не мають бажання бути.

Якщо я добре розумію Терезу і її шлях через парадокси і постійну реінтерпретацію, то тут йдеться про щось інше: не про втягнення невіруючих в лоно Церкви, а про те, щоб це лоно розширити досвідом темряви; вона своєю солідарністю з невіруючими здобуває для зачиненої Церкви нові території разом з тими, які їх населяють.

Тереза інспірує нас до віри, яка перед викликом атеїзму не втікає боязливо до твердині своїх твердих істин, аби звідти, понад ровом непорозумінь, обстрілювати атеїзм з безпечної відстані аргументами войовничих апологетів, але з більшою відвагою йде «без зброї» – як колись св. Франциск до табору султана – до «табору невіруючих» і звідти приносить до скарбниці віри «нові трофеї», їхній досвід богозалишеності. Ця екзистенціальна «правда атеїзму» – це досвід болю, який до сих пір був «скелею атеїзму», тепер вже є частиною скарбниці віри. Віра в такому розумінні і до глибини ночі правдиво і терпеливо пережита вже містить у собі цей екзистенціальний досвід. Нічого не втрачає з того, що людське. Несе на собі також людську темряву.
<< Previous    [1]  2    Next >>