1. Пробудження  

У Терези був милий характер, але так було не завжди. Передчасна смерть матері ввела її в стан глибокої фрустрації. Вона стала плаксивою, надзвичайно вразливою, а через це внутрішньо переймалася собою і зосереджувалася на собі. Протягом якогось часу її навіть мучила хвороблива духовна скрупульозність – думки про нібито скоєний гріх. Дівчина багато страждала, постійні зусилля, аби виполоти вади характеру, загартували її сильну волю і відтак вона уже не покине задля якоїсь дрібниці справу, яку розпочала.

Від Різдва Христового 1886 року все змінилося. У важкій ситуації Терезі вдалося опанувати себе, стати володаркою самої себе. Таким чином вона здійснює остаточний пролом: тисячі даремних зусиль у минулому кристалізуються в певний стан тривалої сили волі. Це за короткий час переображує її життя. Досить вертітися навколо самої себе. Скінчився час «тісного кола, в якому я оберталася, не знаючи, як з нього вийти» (ІД 5; Ms . A 46 v). Майже раптово дівчина розквітає до повного життя, до того, що є поза нею – до світу, який чекає на викорчування своїх вад. Тереза описує це прощання з своєю надмірною вразливістю як раптове зростання «в одну мить» (ІД 5; Ms. A 44v), розрив зі станом дитинства. Цей перелом є початком третього й останнього періоду життя, «найгарнішого з-посеред усіх» (ІД 5; Ms. A 45v). Любов і дружба стають просторими царинами, можливості яких розширюються безмежно.

Що відбувається в серці цього підлітка, зрілого понад свій вік? Щось незвичайне, протилежне першим рефлексам того, хто відкриває життя. Зазвичай у цьому віці притягує все і ніщо – будь-що, варте захоплення. Для Терези, навпаки, більшість речей має вже відносну цінність. Усе впорядковане навколо одного пункту, який здобув абсолютну вартість. Вона має вже один центр, поляризується навколо одного полюсу, її серце на прив’язі великої любові. Відкриття найглибших пластів її душі визначилося. Передчасна зрілість її любові вирізняється тим, що це вже остаточно спрямована любов, якщо порівняти Терезу із більшістю молоді. Однак, подібно до них, вона теж плекає необмежені мрії.

Ідеал, який захопив наймолодшу з дочок родини Мартен, – це ані ідеологія, ані предмет. Це людина. Дівчина прагне з усіх сил кохати Ісуса, вважає життя даром Ісуса, що має бути використаний для Нього. Знає, що її покликала творча любов, і хоче на неї відповісти повним даром з себе.

Для неї Господь Ісус – це не далека історична постать. Він і тепер присутній. Пізніше Тереза ніколи багато не говоритиме про воскресіння Ісуса: це для неї очевидне, адже ніхто не говорить про повітря, що нас оточує і живить кожної миті. Але вона житиме з Воскреслим, бо Він є її «божественним середовищем». Присутність Ісуса, яку вона переживала у вірі, була в ній джерелом радості, стала досвідом, відчутним майже на дотик. Усе говорить про Нього. Усюди бачить вона Його сліди, земля є самою прозорістю – її видно наскрізь. Це світ того, кого кохають.

Пишучи про цей весняний період, Тереза цитує вірш св. Йоана від Хреста «Однієї ночі, сповненої темряви…» Вона вражаючим способом підкреслює, як віра може вказувати дорогу (ІД 5; Ms . A 49 r).

«… Я не мала іншого провідника ані світла, окрім того, що палало в моєму серці; воно вело мене надійніше, ніж світло полудня, до місця, де чекав на мене Той, який знав мене досконало».

Тереза пише: «Дорога, якою я йшла, була така проста, така ясна, що я не потребувала іншого провідника, окрім Ісуса…» (ІД 5; Ms. A 48v). «Той, хто під час свого земного життя вигукував у піднесенні любові: «Отче, прославлю Тебе, що ці речі Ти закрив від мудрих і передбачливих, а об’явив найменшим з малих», – хотів, щоб у мені засяяло Його милосердя; оскільки я була малою і слабкою, Він нахилився до мене і таємно повчав про справи своєї любові. Ах! Якби учені, які покладають усе життя на здобуття знань, прийшли запитати мене, безсумнівно, були б здивовані, бачачи, як чотирнадцятирічна дитина розуміє таємниці досконалості, таємниці, що їх неспроможне відкрити усе їхнє знання, бо, щоб ними володіти, треба бути убогим духом!..» (ІД 5; Ms. 49v).

Тереза дедалі краще розуміє, що все починається з ініціативи, яка спрямована на неї. Відчуває, що Бог є творцем її любові, велич якої переповнює її. Об’явлення, що міститься в Біблії, стає автентичним, особистим життєвим досвідом. Для неї очевидно, що її подальше життя перебуває під знаком цієї любові, яка мусить усе поглинути. Вона ще знає шляхи, щоб від неї втекти, але ж насправді вже їх не знає. Прикладає до себе (ІД 5; Ms. A 47r) слова пророка Єзекиїла: «Переходячи попри мене, Ісус помітив, що настав час, щоб мене полюбити; Він увійшов у союз зі мною, і я стала Його…, накинув на мене свій плащ» (пор. Єз 16, 8).

Не можна порівнювати духовне зростання Терези зі зростанням інших чотирнадцятирічних підлітків. Вона дуже рано почала інтенсивно переживати своє християнство. Маючи дев’ять років, добровільно вибирає святість своїм ідеалом. Незабаром після цього усвідомлює необхідність страждання і приймає це. Вона радикальна: «вибирає все» і «не хоче бути святою наполовину» (ІД 5; Ms. A 10r). Її Перше Причастя у віці 11 років – це вже давно приготована зустріч, «з’єднання» з Господом (ІД 4; Ms . A 35 v). Це вступ до великих євхаристійних благодатей, які їй залишають особливу любов до страждання. Бо страждання приходить: очищувальні сумніви щодо моральної цінності її вчинків, надмірна вразливість, що змушує постійно реагувати доброю волею, яка, однак, залишається безсильною і безплідною аж до «благодаті Різдва Христового» 1886 р. Лише тоді вона буде визволена від самої себе і завдяки цьому психологічно здатна краще відкривати інших: Бога і людей: «Я відчула, що в моє серце ввійшла любов, поєднана з прагненням забуття себе, щоб дарувати приємність іншим, і від цієї миті я відчула себе щасливою!..» (ІД 4; Ms. A 45v).

У травні 1887 року їй до рук потрапляє книжка абата Армінжона. Вона переглядає її; захоплена, ковтає цю книжку, знаходить у ній предивну радість. «Це читання стало однією з найбільших милостей мого життя […] Враження, яке тоді в мене склалося, занадто внутрішнє і надто солодке, щоб я могла його висловити… Всі великі релігійні істини, таємниці вічності переповнювали мою душу неземним щастям. Я побачила вже (не людським зором, але очима серця), що саме Бог зберіг для тих, які Його люблять, а, бачачи, що нагороду ніяк не можна прирівняти до малих жертв життя, я хотіла кохати, палко кохати Ісуса, давати Йому, поки ще можу… незчисленні докази любові» (ІД 4; Ms . A 47 v).

Для Терези істинною благодаттю мати змогу розмовляти про ці справи з кимось абсолютно вільно. В Селіні, на чотири роки старшої за неї, вона має довірену особу, в ній знаходить відголос, може бути собою в її присутності. Селіна – це більше ніж сестра, вона – то «моє друге я» (Л 66), як пише до неї Тереза. Дуже відкритий живий розум, духовна вразливість та розвинене почуття віри роблять із Селіни товаришку, здатну йти за Терезою. «Господь […] поєднав наші серця узами, сильнішими, ніж узи крові; зробив нас сестрами по духу» (ІД 4; Ms . A 47 v).

«Дуже легко ми бігли дорогами Ісуса […] Які ж солодкі розмови провадили ми щовечора в бельведері! […] Мені здається, що ми отримали милості такої величини, які були уділом великих святих […] «Лагідно прикритий тінями та образами». В такий спосіб давав себе нашим душам, але якою ж прозорою і легкою була та заслона, що приховувала Ісуса від нашого погляду!.. Сумнівів не могло бути, Віра і Надія переставала бути обов’язковими, любов робила так, що ми опинялися на землі Того, кого шукали» (ІД 4; Ms. A 48v).