3. Пустеля

Кармель. Що означає для неї це слово? В дитинстві Тереза якось заявила, що хоче йти на самоті, піти далеко-далеко в пустелю. Коли їй згодом пояснили, чим є кармелітське покликання, вона відчула, «що Кармель – це та пустеля, куди Господь Бог її кличе, щоб у ній сховалася» і «хоче туди піти заради самого Ісуса» (ІД 2; Ms. A 13r). Невидима пригода з Богом у місці, де живе тільки Він сам. З Ісусом дівчина іде до відлюдного місця, щоб там молитися (пор. Мк 1,35). Відтоді її життя «приховане з Христом у Богові, і вона прагне того, що вгорі, не того, що на землі» (Кол 3,2-3).

І ось у день свого вступу Тереза вперше оглядає монастир зсередини. Вона має усвідомлення, що не помилилась: «Усе тут мене захоплювало, я мала враження, що мене перенесено в пустелю […]. З якою ж глибокою радістю я повторювала ці слова: «Назавжди, назавжди я тут!..» (ІД 7; Ms. A 69v). У душі запанував МИР, такий солодкий і такий глибокий, що це неможливо виразити […] той внутрішній мир – це моя частка» (ІД 7; Ms . A 69 v).

Божа дійсність може наповнити і переповнити життя, але треба, щоб це було дане Богом. Усе було б простим, якби ми мали два життя. Можна було б одне «відкласти на потім», а друге використати, як «розвідку». Якщо все складеться добре, то тоді й перше задіяти. Але ми маємо лише одне життя, яке цілковито витрачаємо без надії наново прожити минулі літа. І це є «покликанням», прийнятим в любові. Від цієї точки все стає зрозумілим. Роздумуючи над своєю подорожжю до Рима, Тереза пише: «Ніколи досі мене не оточувала така розкіш. І саме тут перевіряються слова, що багатство не дає щастя; я була б набагато щасливішою під стріхою, маючи при цьому надію вступити до Кармелю, аніж серед позолочених ламп, білих мармурових сходів, шовкових килимів, але з серцем, повним гіркоти… О! як же добре я відчувала те, що щастя не в предметах, які нас оточують, а в глибині душі; його можна мати так само добре у в’язниці, як і в палаці; найкращий доказ, що я щасливіша в Кармелі, навіть посеред зовнішніх і внутрішніх випробувань, аніж була у світі, оточена всілякими вигодами життя, а передусім розкішшю батьківського дому!»… (ІД 6; Ms. A 65r).

У повній свободі Тереза вирушає в дорогу і залишає все позаду. Це напевно буде перехід через пустелю. Це розлука з містом, з атмосферою тиші й самотності вдома, щоденних годин молитви. Будуть голі стіни, убога келія, незвично прості меблі. Суворі правила життя, проста, вбога їжа, холод взимку, обмежені години сну. Але не ці конкретні речі найбільше її очищують. Усе це радше становить її визволення: змога йти власною дорогою, полишити міщанське життя і безпеку батьківського дому.

Якщо Кармель – це пустеля, то радше тому, що майбутнє не має досить ясного обличчя. Що принесе це життя? Відомо більш-менш, як це починається, але невідомо. чим закінчиться. Чи буде достатньо міцним і вірним? Під час мандрівки пустелею, яку звершив Мойсей з ізраїльським народом, на півдорозі євреї почали нарікати, прагнучи повернутися до безпечної країни старих звичок і матеріальної стабільності. Пустеля – це протилежність гнізда. Віддати себе дощенту єдиній любові Бога, не турбуючись про решту, але всю цю решту складаючи в єдину любов, – це акт величезної відваги.

Мало дівчат кохають юнака з такою пристрастю, яку Тереза вкладала в шукання Ісуса. Пустеля дозволяє швидше досягати цієї мети. Св. Йоан від Хреста цього навчає так: найкоротший перехід до вершини «Всього» проходить через «ніщо». Власне цього й прагне Тереза. Жодних кружлянь, жодного сходження в краї, які лежать ліворуч або праворуч, але прямо через серце пустелі. Тоді самотність не буде пусткою. Можна йти до оази, в якій живе кохана особа. В такому разі оаза нас супроводжує, коханий виходить нам назустріч. Пустеля набирає виміру глибини. Зречення набирає сенсу. В дійсності, у духовному переході через пустелю Коханий не залишається в оазі. Він сам бере участь у мандрівці. Однак, з’явиться тільки в оазі, і невідомо, де та оаза. Але віра в невидимого Товариша подорожі пробуджує любов і відкриває Його невловиму, але реальну близькість. Існує бачення віри, яка дає опору набагато міцнішу, ніж бачення очей. Тереза пише з Кармелю до Селіни, яка проводить канікули в селі: «Чарівні краєвиди, які розкриваються перед тобою, мають багато говорити твоїй душі. Я цього всього не бачу, але говорю за св. Йоаном від Хреста: «В моєму Улюбленому маю вершини гір і самотні долини, що потопають серед гаїв… і т.д.». А цей Улюблений повчає мою душу, говорить до неї в мовчанні й посеред темряви» (Л 114).

Не раз приходять до Терези такі хвилини, ніби ніч опускається на пустелю. Здається, що все щезає. Вона вже не бачить Невидимого – саме це є стражданням, це найболісніше випробування пустелі. Серце пустелі – це пустеля серця. Вона вже не відчуває руку Ісуса. Тремтячи, оглядається довкола. Має спокусу думати: Його нема, Його ніде нема. Але це погана логіка. Правильна логіка це: «Щасливі ті, які, не убачивши, увірували» (Йн 20, 29). Правильний висновок – це йти далі, не відступати. Всюди сухий пісок пустелі. Але вона не може відмовитись: «Раз наміченої дороги не можна покинути» (Сент-Екзюпері). Що далі йде Тереза, то більш таємничою стає незламна впевненість, що ця дорога не веде до омани.

Тереза добре знає двадцятку жінок навколо себе, які разом з нею задіяні в її пригоді. Деякі поважні, більшість – звичайні, що мають стільки ж вад, скільки й чеснот. Це малий караван, розвідна група передової варти мандрівної Церкви, ба навіть мала частка Церкви. Вони становлять осередок випробувань у спільноті. Посеред них Тереза виснажується, віддаючи себе їм вповні, приносить їм свою велику радість і приклад рішучої активності. Вона знає, що за цими двадцятьма особами стоїть уся людська спільнота. Як наскрізь споглядальна душа, Тереза має незвичайне усвідомлення приналежності до Церкви. Навіть у пустелі вона живе у вимірі всього світу й кохає серцем універсальним, на чолі інших переживає те, чим кожен християнин повинен жити у своєму суспільстві.

У караванах бувають і такі, які вивчили досвід попередніх шукачів, а самі, давно звиклі до пустелі, діляться своїми відкриттями. Однак для Терези безцінну вартість має компас, що його вона всюди носить із собою – маленька книжечка Євангелія. Щоразу частіше сягає по її пораду і знаходить у ній правильний напрямок. З плином літ Євангеліє стає першорядним знаряддям у подорожі. «Допомогою в молитві є для мене передусім Євангеліє; воно заспокоює всі потреби моєї бідної душечки. Відкриваю в ньому нові осяяння, значення, приховані й таємничі…» (ІД 8; Ms . A 83 v). Потім приходять «листи з пустелі» Йоана від Хреста, які Тереза жадібно читає. «Людина крутої стежки» вчить її, як іти в любові до остаточної межі.

Коли подорожуєш із караваном, то крім підтримки та відваги, що зміцнює, є також сумніви, вагання, впливи, які гамують рух уперед. Не всі сестри мають однакову концепцію шляху, яким треба йти. Деякі з них бувають незносні. Наприклад, Тереза дуже страждала через докучливу та запальну вдачу настоятельки Марії Гонзаги, яка все ж таки не раз виявляла до неї сердечність. Деякі з сестер словами або поведінкою можуть похитнути її в переконаннях. Надокучають їй, що не потрібно брати такий темп, треба трохи розслабитись, зробити перерву. Говорять, часом без слів, що ця дорога неможлива, шалена. Навіть один сповідник сказав їй колись із докором, що її прагнення стати святою та любити Бога, як св. Тереза від Ісуса, то лише зухвальство, і що під цим приховується зарозумілість. На що Тереза відповіла: «Але ж, Отче, не думаю, що це зухвалі прагнення, бо Господь Ісус сказав: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (АП 605). А в одному з листів до Селіни пише: «Наші нескінченні прагнення – це ані нездійсненні мрії, ані ілюзії, бо сам Ісус дав нам цю заповідь!..» (Л 86). Часто говорить про «шаленство» любові, про те, що в любові позбавлене здорового глузду, а становить єдину адекватну відповідь на шаленство Бога, явлене нам в Ісусі.

Ось її горизонт! Тому в її листах з подорожі по пустелі постійно зустрічаємо тему Ісусової любові: «Хочу все віддати Ісусові, не хочу вділити створінню жодного атому моєї любові […]. Він хоче, щоб все було для Нього! Отож так! Усе буде для Нього, все!» (Л 50). «Я так сильно хотіла б Його любити!... Любити Його більше, ніж будь-коли Його любили!... Моє єдине прагнення – це завжди виконувати волю Ісуса!» (Л 51). «Наша місія – забувати про себе, ставати нічим… ми є так мало важливі… однак Ісус хоче узалежнити спасіння душ від наших жертв, від нашої любові […] життя буде коротким, вічність не має кінця… Нехай же наше життя буде неустанною жертвою, мучеництвом з любові, щоб потішити Ісуса. Він хоче лише одного погляду, одного зітхання, але погляду і зітхання, які будуть лише для Нього!..» (Л 74). В день своїх обітниць Тереза складає таку молитву: «Нехай я завжди шукаю і знаходжу тільки Тебе […]. Нехай справи цієї землі ніколи не зможуть скаламутити моєї душі […] Ісусе! Прошу Тебе тільки про […] любов, любов нескінченну, єдину межу якої становиш Ти сам… любов, яка вже не буду моєю, але Твоєю» («Білет»).

На своєму шляху вона бачить лише одну досконалу дорогу: «Я – Дорога», – говорить Господь (Йн 14, 6). Тереза прагне йти виключно цією дорогою, навіть якби вона здавалася засипаною піском. Дивує радикалізм, із яким Тереза відкидає світ, і те, яким чином це іноді виражає. Якоюсь мірою це можна пов’язати з романтичним настроєм епохи, яким і вона була пройнята. Більш того, Тереза переживає глибоке страждання, про що буде далі, і є глибоко переконана, що життя коротке: це сон, хвилина, одна ніч, обман, – все це образи, які вона сама використовує. Але передусім мусимо розуміти ці слова з погляду її власної життєвої концепції. Її пристрасна любов до Господа робить її сліпою на все інше. Таке спрощене бачення того, що є земне, дуже їй допомогло у великодушнім відданні самої себе та було у перші роки чернечого життя цієї споглядальної душі радше чуттєвим, ніж інтелектуальним поривом.

Дуже ймовірно, що, підходячи більш спекулятивно, Тереза окреслила б ту саму теорію про створіння, яку згодом подала: сотворений світ – це дзеркало, яке, хоча саме не є Сонцем, всюди відбиває образ Сонця. Якщо ж, однак, говорити про неї саму, вона має враження, що страждання відіграє головну роль у тому, «щоб не маючи можливості ані на мить вільно відпочити, серце (її) зверталося до Нього, оскільки лише Він сам є (її) Сонцем і радістю» (Л 128). Тереза ніколи не мала наміру опрацьовувати богослов’я створіння, і не потрібно від неї очікувати в усіх сферах досконало виважених відповідей, які відповідали б усім конкретним перспективам сучасної духовності. Її харизма в іншому – навколо ядра нашої особистої зустрічі з Творцем.

Зрештою, здоров’я її духовного життя міцно захищене постійною увагою, зверненою на інших. Кохати Бога означало для неї щораз більшою мірою любити людей, конкретних осіб: і тих, кого їй дано було лише зустріти, і тих, з ким жила щодня, а також усіх людей поза мурами її монастиря, яких вона постійно має перед очима завдяки духовному баченню світу й на яких впливає через таємничу радіоактивність своєї молитви. Безмір пустелі дає Терезі безмірні перспективи. Вона вірить, що відповідальна за «мільйони душ» (Л 114).