4. Пісок

Ідучи пустелею, де мало що можна побачити, окрім неба й піску, Тереза відкриває символ, який їй дуже відповідає. Слова про небо ми вже здавна чуємо в її вустах. Тепер з’являється символіка піску. Пісок становить анонімну масу малесеньких піщинок, схожих між собою, майже невидимих. Піщинка є символом маленьких, убогості чогось, що не привертає нічиєї уваги.

Протягом перших років у монастирі духовність піщинки досконало відповідає напряму думок Терези. Вона живе, прихована від світу, в закритому монастирі. Її майже стерто в порох під натиском страждання, а в молитві вона перебуває в кам’яній сухості. Але вона знає, що її зігріває палюче Сонце. Здавна любить маленькі вчинки, непомітні… Її ідеалом є любов, але дорога до любові – це зусилля, що в усьому сховати себе, затерти сліди; його можна виразити девізом: «Зникнути, щоб любити».

Швидше за все, Тереза перейняла цей образ піщинки від Агнеси, яка порадила його своїй молодшій сестрі ще до її вступу. Так чи інакше, але Тереза вклала в нього ціле серце. Вже за місяць після вступу вона говорить: «Проси Ісуса, щоб твоя донечка завжди залишалася малою піщинкою, цілковито затіненою, прихованою від усіх очей, а видимою тільки для Ісуса. Нехай же ця піщинка щораз більше зменшується, щоб стала нічим» (Л 28). Отже, Тереза розуміє, що йдеться не про те, щоб бути малою, але щоб такою щоразу більше ставати. Слова Йоана Хрестителя про Ісуса: «Йому треба рости, мені ж маліти» (Йн 3, 30) – досконало передають короткий зміст її думок. А тому піднесення означає сходження додолу, рости – це прямувати до низькості; напрямок вниз стає з цього приводу все більш загальним.

Понад усе Терезі шкода, що вона ще не «достатньо мала, ані достатньо легка» (Л 67), а в день вічних обітниць вона просить Господа Ісуса, щоб бути завжди «топтана стопами, забута, як піщинка» («Білет»). Згодом її сестра Агнеса так охарактеризує перші п’ять років Терези в монастирі: це було «смирення, намагання бути вірною аж до найдрібніших речей» (ДП 444).

Протягом цих років Тереза особливим чином полюбить «Святий Лик», неможливе для пізнання обличчя EbedJahwe, стражденного Слуги Бога, так, як описав Його Ісая (53). В цьому пораненому обличчі, з яким дівчина асоціює страждання свого власного батька, вона відкриває передусім смиренну відповідь любові, яка погоджується прийняти повне знищення: «Ісус палає любов’ю до нас… дивись на Його Лик, найславніший!.. Придивись до Його очей, згаслих і опущених!.. […] Вдивляйся в Ісуса, в Його Лик… Там побачиш, як Він нас любить» (Л 63).

У перший період життя в Кармелі любов справді бере гору над усім. Любов одночасно становить ідеал (і залишиться ним назавжди) і дорогу, обрану за переконанням. З цього логічно випливає, що цей напрямок вниз, це «зникнути», «стати малою, як піщинка» входить у синтез любові. Тереза тисячі разів нас у цьому запевняє. Якщо вона безупинно хоче ставати дедалі меншою, то це тому, аби могти краще любити: любити більше, любити більш виключно, любити щораз чистіше. Слабкість, яку вона пізнає, буде для неї способом реалізації цих трьох аспектів любові. «Яка ж це благодать, коли рано зовсім не відчуваємо відваги ані сили, щоб практикувати чесноти […]. Замість того, щоб утрачати час на збирання благеньких блищиків, черпаємо діаманти!» (Л 40). «Чого ж це нам коштує, коли хочемо дати Ісусові все, чого забажає! Яке ж то щастя, що це нам чогось коштує! […] Випробування, послані нам Господом Ісусом, – це справжня копальня золота, з якої можемо черпати; чи ж не використаємо достойно цю можливість?.. Піщинка береться до роботи без радості, без відваги, без сили, а все це полегшує їй виконання завдання: хоче працювати з любові» (Л 59).

Усе це не є страдництво. Всюди в листах молодої кармелітки відчувається, що її відвага в стражданні є любов’ю до особи Ісуса. Її прагнення бути забутою і невідомою повністю звернене на себе, це прагнення, аби її помітив тільки Він. «Молись […] щоб піщинка була завжди на відповідному їй місці, тобто під ногами усіх. Щоб ніхто про неї не думав; щоб її існування було наче невідомим… Піщинка не прагне бути впокореною, це було б надто похвально, бо коло неї мусили б заходитися: вона прагне тільки одного: «щоб її забули і мали за ніщо». Але прагне бути видимою для Ісуса» (Л 84). «Слава мого Ісуса – це все! Щодо моєї – Йому її віддаю, а якщо здається, що забув про мене, то ж має повну свободу, якщо вже не належу собі, тільки Йому… Радше Він змучиться, наказуючи мені чекати, ніж я, очікуючи на Нього!...» (Л 81).

Тереза постійно має на устах вислів «бути малою». І потім повторюватиме його. Однак, потрібно ствердити виразне переміщення значення. В перші роки «любов» є синонімом передусім смирення в служінні любові до Бога. Потім, символізована маленьким дитям, набагато перевищить смирення, яке, зрештою, назавжди залишиться основним елементом. Малість стане тоді передусім «надією, повною довіри», як довіра дитини до батька. Вона тоді не є на побігеньках нашої власної любові до Бога, любові, яку ми хочемо Йому пожертвувати, але служить милосердній Любові Бога до нас, яку маємо прийняти.

У цьому першому періоді є вже справді багато надії. Тереза має палку надію дійти до любові, і то дуже швидко. Але, хоч несвідомо, це ще надмірне покладання на власні сили. Це ще не глибоко богословська надія, що принципово спирається не на себе, а на любов, якою Бог любить людей. Тереза ще мусить пройти велику еволюцію, перш ніж дійде до того, що назвала своєю «малою дорогою». Святі також мусять зростати, таким є життя. Мусять боротися з Богом і бути в кінці Ним переможені. Перш ніж переконання про універсальну й абсолютну ініціативу Бога огорне все поле подорожі Терези до святості, вона ще мусить пізнати багато недоліків, як усі люди. Теоретично ми всі добре знаємо, що саме потрібно, аби ефективно йти до святості. Але насправді тільки життя зі своїми болісними стражданнями, пізнання безплідної праці непроглядної ночі, коли нічого не можна знайти, відкриває в нас глибоку, екзистенцій ну правду, що це Бог сам нас освячує.

Одразу після вступу до Кармелю Тереза ще достатньо не знає цієї дійсності. Гадає, що осягне мету своєю власною любов’ю. Забагато думає: «Дам усе Господу Ісусу», а замало: «Ісус дасть мені все». І це теж справа благодаті. Якби так не було, її відкриття «малої дороги» не знайло б такого відголосу в її власному житті й ніколи б не стало плідним в Церкві нашого століття.

Не можемо цього виразити краще, ніж наводячи тут вступ з листа від липня 1890 р. На той час Тереза є кармеліткою вже два роки, вже краще знає себе. Їй дедалі ясніше починає відкриватися необхідність Ісусового втручання. Але «святий жар» надалі палає: залишається ще непорушне переконання, що врешті її любов переможе. Тоді як пізніше слабкість вона буде сприймати як нагоду для Господа, щоб уділити нам свою любов, якщо притягнемо Його нашою довірою, – в цьому ж листі слабкість все ще сприйнято як нагоду для нас, щоб ми кохали Його з більшою чистотою.

«Маріє, якщо Ти є нічим, не забувай, що Ісус є усім, тому треба втратити своє мале «ніщо» в Його безкінечному «всьому» і думати тільки про те «все», єдино лише гідне любові… Не прагни також побачити плоди твоїх зусиль, Ісус любить приховувати ці дрібнички для себе. […] Дорога моя Маріє, якщо говорити про мене, то не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов… Любити, як же наше серце добре до цього пристосоване!.. Іноді шукаю інше слово, щоб висловити любов, але на цій землі вигнання слова не можуть виразити усього тремтіння нашої душі, тому треба триматися цього одного слова: Любити!..» (Л 87).

Ось найглибше переконання Терези: «Не знаю іншого способу осягнути досконалість, ніж любов». Треба було, щоб роками вона пізнавала власне безсилля, а особливо – щоб відбулося інтуїтивне пізнання Божого Милосердя, - перш ніж вона напише: «Довіра і тільки довіра мусить привести нас до Любові» (Л 176). Прослідкуймо тепер зблизька цю еволюцію.