1. У школі страждання

 

Тереза знову бачить свій повний запалу вхід в пустелю Кармелю 9 квітня 1888 року. Сестри радісно вітають її. За ними стоїть невидимий інший домочадець, наскільки ж понурий – страждання! «Так, страждання простягнуло до мене руки, а я з любов’ю кинулася в ці обійми […]. Щоб дістатися якоїсь мети, потрібно використовувати відповідні засоби. Ісус дозволив мені зрозуміти, що хоче давати мені душі через хрест, тому страждання щодалі більше притягувало, мірою свого збільшення. Протягом п’яти років воно було моєю особистою дорогою; однак ніщо не зраджувало його назовні, хоча воно було тим болісніше, що відоме лише мені» (ІД 7; Ms. A 69v-70r).

Чим, власне, був для неї цей стан страждання? Тереза абсолютно не має на думці зовнішніх зречень, до яких зобов’язує її – ще підлітка, і то не надто міцного фізично – життя в Кармелі. Вона з приємністю переносить зречення, що стосуються їжі, сну, нестачі опалення, помешкання, фізичної самотності. Принаймні відчуває, що щось дає! А для послушниці, в її першому запалі, це почуття давання чогось від себе становить чинник, який спонукає до дії, тому найчастіше корисний саме період введення. Можна сподіватися, що з цього вийде багато добра; це наче тримати в руці козиря – це приносить внутрішню радість і почуття безпеки на дорозі до Бога. На початку в Терези навіть видно деяке переоцінювання зречення, але настоятелі не дозволяють їй покутувати надміру (пор. ІД 7; Ms. A 74v). Однак дрож проймає, коли Тереза заявляє, що страждала просто «смертельно» з приводу льодяних ночей нормандської зими (АП 830).

Більших страждань завдають особи з її оточення, проте і посеред них вона знаходить багато радості. Друга послушниця, поруч із якою їй призначили місце, має важкий характер. Потім, протягом двох років Тереза має величезні труднощі з самою наставницею послушниць, бо, маючи найкращі наміри, на превелику силу відкриває перед нею простий світ своєї душі. Це також її рідні сестри, Агнеса і Марія, яких вона дуже любить, але з якими не може й не хоче провадити родинне життя в Кармелі. «Не для того, щоб жити разом з моїми сестрами, я вступила до Кармелю, а лише для того, щоб відповісти на заклик Ісуса. О, слушно я передчувала, що, якщо не потурати людській природі, спільне життя разом з ними може стати причиною невпинних страждань» (ІД 10; Ms . C 8v ).

І нарешті – мати Марія Гонзага, настоятелька. Іноді вона чарівлива, але часто в поганому настрої, підозріла й образлива, з дуже заздрісною вдачею, деспотична до сестер. «П’ять років страждань» припадають саме на керування цієї настоятельки. Тереза пише досить обережно: «Добрий Бог допускав, що несвідомо вона була ДУЖЕ СУВОРОЮ; а коли я її зустрічала, ніколи не обходилося без поцілунку землі (В ордені Кармеля поцілунком землі біля ніг настоятельки або наставниці новіціату монахині традиційно виражають послух та вдячність за повчання або догану); її духовним керівництвом я користувалася теж дуже рідко… О, яка ж неоціненна благодать!...[…] Що ж стало б зі мною, якби – як гадали в світі – я була іграшкою чернечої спільноти?» (ІД 7; Ms. 70v). У листі, адресованому згодом самій Марії Гонзазі, Тереза пригадує те виховання, «сильне і материнське» (ІД 10; Ms. C 1v). Зазвичай переважало, однак, «сильне». Щоденно на небі були хмари.

Тереза якось зізнається одній сестрі: «Запевняю Вас, що я мала багато боротьби і що не було дня, коли б я не страждала; жодного дня» (АП 1113). Тереза не була особою, яка любила би поскаржитись, і розводиться на цю тему набагато менше, ніж цього прагнув би агіограф. «Це все, що я тут коротко описала, вимагало би багатьох сторінок деталей, але ці сторінки ніколи не будуть прочитані на землі» (ІД 7; Ms. A 75r), – і Тереза майстерно виводить нас з цієї теми, з гумором відсилаючи нас до Страшного суду (пор. ІД 7; Ms. A 74r).

Однак час від часу трапляється можливість зазирнути через шпарку. Бачимо, наприклад, розчарування, з яким Тереза зустрічається, коли відсувають її облачини, а потім також обітниці; бачимо її сльози в день прийняття вельону або сильну внутрішню бурю ввечері перед обітницями, коли на мить вона отримує переконання в тому, що не має покликання до чернечого життя. А за два з половиною роки в Кармелі бачимо Терезу пригніченою «різноманітними великими внутрішніми випробуваннями» аж до тієї міри, що вона замислюється, «чи існує Небо» (ІД 8; Ms . A 80 v).