2. Очищення серця

 

Усе це чіткіше проявиться в тому, що зараз скажемо про постійну сухість на молитві і про хрест, який наче гострий меч прошив її серце: безмірно болісна і принизлива розумова хвороба найулюбленішого батька.

Влітку, перед вступом, години полум’яної молитви – інтенсивної, містичної – пробудили, крім інших чинників, в Терезі палке прагнення самотності в Кармелі, де вона могла б жити для Бога в безхмарному спокої, вільна від усього, окрім любові; в спогляданні, яке не переривають турботи і спокуси світу. Натхнена великою Терезою від Ісуса, мала Тереза з Лізьє прагне високої святості та сподівається, що й вона зможе зривати містичні плоди у винограднику Кармеля. Але справи пішли зовсім інакше. Наскільки в світі молилася у захваті, настільки вона суха і розсіяна, коли намагається молитися в монастирі. «Господь ріки обертає в пустиню, джерела вод – у суху землю» (Пс 107). «Ось чому я її заманю і заведу її у пустиню, і буду їй до серця промовляти» (Ос 2,16), але тепер, коли Тереза перебуває в пустелі, Господнього голосу не чути…

Для кармелітської послушниці, самою формою життя покликаній багато годин щоденно присвячувати молитві й перебуванню в постійному піднесенні серця до Бога, ця неочікувана ситуація є ударом, який її дезорієнтує. Тереза має дещо отямитися і прийняти іншу поставу. Ця внутрішня праця триватиме роками. Труднощі в молитві допоможуть їй стати маленькою, ніби піщинка, пристосуватися до терену сухої пустелі. Вони не нищать її любові, вони поглиблюють прагнення. Справджується Пс 63: «Тебе душа моя прагне, тебе бажає тіло моє в землі сухій, спраглій і безводній».

Тереза пише: «Моїм щоденним хлібом стала сухість» (ІД 7; Ms . 73v). «Мені треба було б хвилюватися, що засинаю (протягом 7 років) під час внутрішньої молитви і подяки» (ІД 8; Ms . A 75 v). Реколекції для неї ще сухіші, наскільки це взагалі можливо. Часто вона робить висновок, що Господь Ісус також спить у своєму човнику. За її слабкого здоров’я, брак сну компенсується сонністю під час молитви. Для ревної Терези це невпинна боротьба з мимовільною схильністю до сну, яка виявиться в постійному та обтяжливому прагненні жертовно починати повсякчас наново, що, в остаточному рахунку, буде таке ж плідне для любові, як і втрачене для радості на молитві.

Поступово вона розвиває повне віддання, самозречення, смирення, довіру, які переходять у дедалі швидші й сильніші рефлекси: «Сьогодні ще більше, ніж учора, наскільки це можливо, я була позбавлена всілякої втіхи. Дякую Ісусові, якщо Він вважає, що це добре для моєї душі; можливо, що якби Він мене потішив, я б затрималася на цих солодощах, а Він хоче, щоб усе було для Нього. Отож, так! Усе буде для Нього, все! Навіть тоді, коли відчуватиму, що нічого не можу Йому пожертвувати, так, як сьогодні ввечері, дам Йому це ніщо!..» (Л 50). «Якби Ви знали, як сильно я радію саме з того, що не маю жодної радості, бо таким чином роблю приємне Ісусові!.. Це розкішна радість (але зовсім невідчутна)» (Л 54).

Процитуємо гарного листа, написаного під час дуже сухих реколекцій перед обітницями, після двох з половиною років чернечого життя:

«Але треба, щоб маленька пустельниця представила Вам трасу своєї подорожі. Ось перед тим, як вирушити в дорогу, Наречений неначе запитував, в яку країну вона хотіла би піти і якою дорогою хоче здійснити цю подорож… Мала наречена відповіла, що має тільки одне прагнення – піти на вершину гори Любові. Аби туди потрапити, було багато розмаїтих доріг; між іншими багато досконалих, але вона почувалася надто нездібною, щоб зробити вибір, тому сказала своєму Божественному Провідникові: «Ти знаєш, куди я прагну піти, знаєш, для Кого хочу піднятися на цю гору, для Кого хочу дійти на саму вершину, знаєш, Кого люблю і Кого лише хочу потішити. Тільки заради Нього вирушаю в цю подорож, тому поведи мене стежками, якими Він любить ходити; аби лише Він був задоволений, то я буду ощасливлена найвищою мірою».

Тоді Ісус узяв мене за руку і ввів у підземелля, де ані холодно, ані гаряче, в якому сонце не світить, і туди не доходять ані дощ, ані вітер; це підземелля, де видно лише слабке, напівпригашене світло, яке променіє з-під опущених повік мого Нареченого.

Мій Наречений нічого мені не говорить, я теж нічого Йому не кажу, окрім того, що люблю Його більше, ніж себе, і в глибині серця відчуваю, що це правда, бо більше належу Йому, ніж собі!..

Зовсім не бачу, щоб ми наближалися до вершини гори, бо наша подорож відбувається під землею; однак мені здається, що наближаємося до Нього, не відаючи, яким способом це відбувається.

Дорога, що нею йду, не становить для мене жодної втіхи, але приносить усі втіхи, бо її вибрав Ісус, а я прагну Його втішати, тільки Його, Його єдиного!..» (Л 91).

Однак вона весь час переконана, що якось із цим упорається завдяки вірності в любові… Тим часом жадана дорога губиться у темряві, й Тереза відмовляється від прагнення бачити її чітко перед собою. Любити – це просто дозволити Господу діяти, надалі тримаючи Його за руку. Це підготовка до чогось. Зростає прагнення повного віддання, яке під кінець 1894 року остаточно приведе її до відкриття своєї дороги – «малої дороги», яка в баченні віри вже більше ніколи не буде затьмареною. Але не будемо забігати наперед.

В очах послушниці вдала молитва – це своєрідний барометр. Порівнюючи себе зі своїми духовними батьками – св. Терезою від Ісуса та св. Йоаном від Хреста, – послушниця напевно вважала себе маленькою пташкою поруч із орлами. Через це вона напевно ставила собі делікатні запитання щодо своєї жертовності перед Богом. Якщо Тереза приписує сухість «браку поривання й вірності» (ІД 8; Ms . A 75 v), з об’єктивного погляду це формально неправильно, але з погляду її почуттів ми не можемо легковажити таким висловлюванням, ніби це просто формула смирення. Так Тереза відчуває ці справи, з цим почуттям буде змушена поволі навчитися жити.

Зрештою, довіра до Бога, що зростає, має ще одне джерело, значно багатше: роками тривають страждання, спричинені хворобою батька. Важке випробування батька розриває доньчине серце.

Щойно Тереза вступає до Кармелю, а вже починають з’являтися перші симптоми розумової хвороби батька. Він починає говорити нісенітниці, втікає з дому на кілька днів, має галюцинації, його треба пильнувати. Моменти свідомості все рідше проявляються в старого. Дочки в Кармелі зі щемким серцем читають болісні віти про розвиток розумової хвороби. Те, що ця глибоко віруюча людина попри все могла бути присутня на облачинах наймолодшої доньки, було ясним променем сонця на темному небі Терези. Це було останнє свято тут, на землі, перед болісною мукою, яка – пише Тереза – не була лише його мукою (ІД 7; Ms. A 73r).

За місяць, 12 лютого 1889, пан Мартен буде змушений піти до психіатричної лікарні в місті Кан, Тереза, піщинка, відчуває себе під ногами усіх, упокорена, розтоптана. В автобіографії нотує:

«Наш дорогий батько пив з найбільш гіркої, найбільш принизливої чаші…

Ах! Того дня я вже не казала, що можу страждати ще більше!.. Жодні слова не здатні виразити нашої муки, тому не намагаюся її описати. Колись у Небі з приємністю розповідатимемо одне одному про наші славні випробування; чи вже зараз не почуваємося щасливими, що стільки вистраждали?.. Три роки мучеництва татуся мені здаються найбагатшими на благодаті, найбільш плідними з усього нашого життя; я не віддала б їх за усі екстази та об’явлення Святих. Моє серце сповнене вдячності, коли я думаю про цей неоціненний скарб» (ІД 7; Ms. A73r).

Так бачить це Тереза з перспективи декількох років. Але за місяць після болісного  дня, ще пригнічена цим враженням, вона пише: «Ісус є Нареченим крові… Жадає для себе всієї крові серця» (Л 59). Три роки триватиме цей великий сум, який завдавав дочкам в Кармелі численних мук: фізичне страждання батька, принизливі обставини лікування, іноді прикрі зауваження людей, а передусім біль, що треба довірити батька чужим рукам. З тону листів Терези пізнаємо, що з плином часу їй чимдалі легше прийняти журбу, вона стає менш болісною. Рани вже не так кривавлять.

За три роки пан Мартен, паралізований, повертається до родини. Для Терези це велике полегшення. Ще за два роки по тому батько помирає. Наша кармелітка має враження, що віднаходить його «після смерті, яка тривала п’ять років» (Л 148): «Смерть татуся не здається мені смертю, але справжнім життям. Віднаходжу його після шестирічної відсутності, відчуваю його близькість, він поруч зі мною, дивиться на мене і чуває наді мною» (Л 149). «Цей хрест […] найбільший, який я могла би собі уявити» (Л 134) минув.

Ми так надовго зупинилися на описі становища, в якому страждала Тереза, тому що саме це було життєвим середовищем, у якому поволі розвивалися її нові внутрішні позиції. Так, як Господь Ісус «навчився з того, що витерпів, значення послуху» (Євр 5, 8) – так і душа Терези дозрівала в тому ж самому «тиглі» (ІД 1; Ms . A 3r ). На болотах зрідка почали розквітати квіти. У відносинах любові я-Ти непомітно відбувається заміна на Ти-я. Любов до Бога, яку Тереза хоче розпалити, має бути відсунена на дальший план свідомості під тягарем надто важкого завдання, а любов, якою Бог прагне обдарувати Терезу, поступово виходить на перший план. Саме це ми хочемо зараз детально обговорити.