3. Неможливе завдання

 

Мета, до якої прямувала Тереза, залишаючи батьківський дім, була така: «Хочу бути святою. Нещодавно я прочитала слова, які мені дуже подобаються, не пам’ятаю, хто зі святих сказав їх, а саме: «Я – не досконалий, але хочу таким бути» (Л 24). Тереза не задовольняється виділенням слова «хочу» – вона пише його великими літерами. Протягом перших місяців чернечого життя у її листуванні багато разів, як приспів, повторюються слова: «стати великою святою!». Мати Марія Гонзага додає ще оливи до вогню: «Мусиш стати другою святою Терезою!» Послушниця вірить, що Бог «не обмежує її святості» (Л 58).

Що означає бути святою? Тереза не могла бачити цю справу інакше, ніж як повну підпорядкованість найбільш радикальним вимогам любові, хоч би що вона з собою несла. Селіна є її відлунням. «Ісус бажає, щоб ти віддала Йому ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ, так, як можна вимагати від найбільших святих» (Л 32).

Віддати все – чи вона усвідомлює, що це означає? Можна з ентузіазмом зробити таку постанову, але коли бажання Бога вдаряють щораз новими хвилями, людина швидко почувається бідною і малою, навіть якщо це майбутня свята Тереза з Лізьє. В Святому Письмі сказано, що може бути «страшно впасти в руки Божа живого!» (Євр 10, 31). А Ісус прийшов принести людській природі не мир, а меч (пор. Мт 10, 34), хрест на кожен день (пор. Лк 9, 23), самого Господа, розбитого і пригніченого, заливав піт перед стражданнями, які Йому загрожували і мали завершитися Його смертю (пор. Лк 22, 44). Він навчив людей молитися з позиції грішників, до останнього подиху повторюючи у Господній молитві прохання про прощення вини. Він же як визволення дає таїнство милосердя.

Дороги життя, якими має пройти Тереза Мартен, вимагають сил, і молода черниця-затворниця ще відчує, що Божі вимагання цілковито її перевищують. Винятково гарним є те, що Тереза не применшує поняття святості, щоб пристосувати його до рівня своїх обмежених можливостей. Але її спосіб прямування до святості поступово перестає бути судомним напруженням: «Хочу і зроблю це для Тебе», а переходить у позицію: «Це неможливо, тому Ти зробиш це за мене». Але тут ми випереджаємо Терезу-послушницю.

У період новіціату – занурена в гостре страждання – Тереза бачить у цій ситуації підтвердження особливої турботи Бога про неї. Вона каже собі: «Це знак, що Бог тебе любить, що сприймає тебе абсолютно серйозно». Часто вона вважає страждання «привілеєм» і робить висновок, що повинна більше давати. Але страждання не раз виявляють наше безсилля, роблять так, що ми торкаємося пальцем нашої крихкості, і примушують цілковито покластися на Бога. Послушниця поступово починає звертати увагу на цей болісний привілей.

У її листах видно, в який спосіб досвід слабкості дедалі більше виступає на перший план: «Яка ж це благодать, коли вранці не відчуваємо навіть тіні відваги, жодної сили, щоб практикувати чесноту… О, саме тоді відповідний момент прикласти сокиру до кореня дерева […]. Це правда, що іноді ми погорджуємо цією безцінною нагодою збирання скарбів, це важкий момент, коли маємо охоту все кинути» (Л 40). «Дуже потребую зачерпнути від Вас, люба сестро, трохи сили і відваги, яка дозволяє перебороти все» (Л 52). Тереза називає себе «уособленою слабкістю» (Л 55). Лист до Селіни становить відлуння її власних випробувань: «Дорогою на Голгофу Ісус впав тричі, а Ти, бідна дитино, не була би подібна до твого Нареченого, не хотіла би падати, хоч би й сто разів, якщо так треба, щоб довести Йому любов через те, що підводишся сильніша, ніж до падіння!.. Хотіла би, щоб твоє серце палало […], але якби ми бачили хоч трохи вогню, власне самолюбство швидко увійшло б, як ворожий вітер, який усе гасить!..» (Л 57). «Яка невимовна радість, коли, несучи наші хрести, ми відчуваємо слабкість» (Л 59).

«Не думаймо, що ми могли б любити без страждання, без великого страждання. Наша бідна природа існує й відіграє тут немалу роль! Це наше багатство, спосіб заробітку. […] Страждаймо з гіркотою, тобто без відваги, без мужності… Ісус страждав зі смутком; без смутку чи страждала би душа? А ми хотіли б страждати охоче, великодушно… Селіно!.. Яка ж це омана!... Чи хотіли б ми ніколи не падати? – Чим це шкодить, дорогий Ісусе, якщо падаю щомиті; бачу тоді мою слабкість, а це для мене великий знак» (Л 65).

І підсумуймо тепер усе це, цитуючи листа, написаного Терезою після майже двох років чернечого життя: «Ти помиляєшся, якщо гадаєш, що твоя Тереза завжди ревно крокує дорогою чесноти; вона слабка і дуже слабка; щоденно збирає нові пізнання цього, але, Маріє, Ісус забажав навчити її, щоб так, як св. Павло, хвалилася своїми слабостями. Це дуже велика благодать, тому теж прошу Ісуса, щоб і тобі її вділив, бо в цьому почутті нашої слабкості міститься мир і відпочинок серця. Коли пізнаємо і бачимо свою нужду, то перестаємо вдивлятися в себе, а вдивляємося лише в Улюбленого!...» (Л 87).

Одначе в цьому ж листі бачимо: ця пізнана нею слабкість не тільки не порушує її переконань у тому, що постійно йдеться про її любов, але робить її більшою реалісткою: «Щодо мене, не знаю іншої дороги досягти досконалості, ніж любов!» Провини роблять її смиреннішою, але це смирення остаточно полягає в тому, щоб вловити трудність і скористатися з неї: зникаючи, стаючи нічим, як піщинка, вона переживатиме любов у більш чистий спосіб, більш винятковий, постійно новий.

Проте поступово Тереза опиняється притисненою до муру в невблаганній конфронтації з неможливістю. Зокрема, чіткіше бачення нескінченних вимог самої любові приводить її до визнання, що вона не може бути самодостатньою в прагненні до ідеалу. Святість стає «захмарною горою», а вона сама – «загубленою піщинкою» біля підніжжя цієї гори (ІД 10; Ms. C 2v). Ідеал любові починає виявлятися дедалі величнішим завдяки самій грі любові. Це природний наслідок зростання в любові: коханий стає нескінченно гідним любові. Тереза щоразу краще відчуває безмежну цінність Святого святих, Абсолютного Буття. Чи можна буде коли-небудь любити Його достатньо?

Усвідомлення цього має велике значення і дуже сильно зміцнює почуття недостатності. Ця недостатність спершу є для Терези болісним стисненням серця, потім – дорогою повного покладення на Бога і, нарешті, впевненістю, що це не вона, а Бог дасть їй досконалу любов. Тоді святість стає вже не власним досягненням, а отриманою благодаттю. Людина перед Богом-Любов’ю стає пасивнішою, більш схильною приймати; перестає прагнути спастися самотужки і погоджується бути спасенною. Автономія в любові стає гетерономією: Бог стає вчителем, і Він говорить, як треба чинити в усьому, що стосується життя любові. З цього часу перше завдання людини – широко відкритися перед Відкупителем. Її праця тоді стає співпрацею.

Видимі ззовні ці дві фази можуть здаватися подібними, бо Бог і надалі ставить вимоги. Але всередині постава суб’єкта цілком інша. Тереза подає це за допомогою типового образу дитини, яке не може багато давати, а мусить багато отримувати і становить об’єкт великої любові. Господь Ісус теж казав, що сам такою є позиція, з якою ми повинні «приймати» (Мк 10, 15) Боже Царство: як мала дитина.

Через піднесеність свого ідеалу любові послушниця Тереза опиняється перед поки що неможливим завданням, навіть якщо вона сама цього не визнає. Гарний «сон» про любов (читай: любов, яку вона сама приносить) буде змушений розлетітися на друзки, і лише беручи за вихідний пункт це руйновище, Бог сам здійснюватиме свої наміри щодо неї. Сама зухвалість цього сну показує, до якої міри його реалізація за допомогою власних сил неможлива для людини, і він мусить розсипатися. Чи наша послушниця свідома своєї надприродної зарозумілості, коли пише: «Неймовірно, наскільки моє серце здається мені великим, коли думаю про земні скарби, вони всі разом не змогли б його заповнити, але, коли вдивляюся в Ісуса, яким малим воно мені здається!.. Я так сильно хотіла би Його любити!.. Любити Його більше, ніж будь-коли Він був люблений!» (Л 51). Вона хоче встановити різновид рекорду в царині духовного світу. Як було згадано: зрівнятися, а якщо це можливо – й перевершити «рекорд» любові, наприклад, св. Терези від Ісуса. Святі змагання на найвищому рівні. Протистояння малого Давида величезному Голіафові, де свята хитрість малого має вирівняти відсутність його сил.

Певна річ, Тереза спочатку гадала, що зможе сама піднятися на гору досконалості ціною зусилля, яким усе завойовується. Вона ще не думала про руки Ісуса, які єдині освячують, які мали її піднести на саму вершину. Образ «рук», щоправда, з’являється в перших її листах, але Тереза тоді радше розглядає ситуацію, коли Ісус залишив би її стояти на землі. Жодної обов’язковості у цьому моменті немає. ЇЇ вада стає перевагою для здобуття смирення, а через це – знову ж любові (Л 65). Згодом це її вже не задовольнить. Тоді вона побачить, що просто ніколи не стане святою, якщо Ісус не «понесе» її. Тільки Його втручання буде остаточним і неминучим рішенням. Це буде повним упованням на примат Божої любові.