5. Заспокоєння завдяки покладанню на Бога

 

Завдяки першим рокам у монастирі в Терезі потроху дозріває впевненість: «Не можу досягти святості, це понад мої власні сили». Програма обітниць: «Нескінченна любов, без інших меж, окрім Тебе самого», – стала завданням уже не лише дуже «високим», але «надлюдським». Нескінчені виміри неможливо побудувати власними силами. Отже, що більше Тереза кохає, то гостріше усвідомлює, що не може досягти поставленої мети. Бог зростає в її очах до величезних розмірів швидше, ніж найдужче розпалений вогонь в її серці. Любов, що зростає, поєднує, але з іншого боку – збільшує відлеглість. Усіляке зусилля мусить у певний момент здатися, аби дістатися до рівня Бога.

Саме це сталося з Терезою і спричинило навернення, перестановку цінностей. Змінюються перспективи. Відносини я-Ти стають відносинами Ти-я Це болісний процес, поки людина не визнає себе переможеною і не призвичаїться до нової перспективи, поки не насмілиться повірити в це більше, ніж у попередні власні зусилля. Це полягає у відмові від своїх власних амбіцій святості й у прийнятті того, що Бог сам притягує до себе. Відтак людина вже не приписує собі нічого, що могло б витікати з її власних зусиль, а бачить усе, разом зі своїми зусиллями, як народжене з випереджуючої любові Бога, такої багатої на ініціативи.

Повернімося тепер до свідчення самої ж Терези. 10 травня 1892 р. пан Мартен повернувся до родини в Лізьє. Для Терези це велика радість, хоча з часом вона вже звикла до цього страждання. Психологічний клімат, у якому вона тепер живе, став лагіднішим. Більш того, на початку 1893 року замість Марії Гонзаги настоятелькою стає сестра Агнеса. Деспотична форма керування змінилася керуванням «другої матусі» Терези.

Тепер, коли зменшилося зовнішнє страждання і зросло усвідомлення власного безсилля, програма «стати меншою» дещо змінює забарвлення. Тереза вже не так прагне зробитися мізерною в очах інших людей, як передусім (і це значна зміна) свідомо зубожіти у власних очах: не прагнути нічого, що нас підносить перед нами самими, скласти в ногах Господа всіляке володіння, що ним можна було би внутрішньо хвалитися, дощенту спорожнитися від себе, не бажати бути володарем жодної царини, навіть своєї власної любові.

Після реколекцій, що відбувалися під кінець 1892 р., Тереза пише до своєї повірниці Селіни ці дуже знаменні слова, які виражають нове переконання, що в ній дозріває: «Ісус наказує нам зійти! Куди це нам треба зійти? […] Ось куди ми повинні зійти, щоб мати змогу послужити Ісусові як помешкання: ми повинні бути такі вбогі, щоб не мали де голови прихилити. Ось, дорога Селіно, що Ісус зробив у моїй душі під час моїх реколекцій… Розумієш, що тут ідеться про внутрішній характер. Зрештою, чи ж назовні ми не були обдерті з усього болісними випробуваннями в Кані… У нашому дорогому батьку Ісус досягнув внутрішньої, найбільш чутливої частини нашого серця, тепер дозвольмо Йому діяти далі, й Він зможе звершити свою справу в наших душах… Ісус прагне, щоб ми прийняли Його до наших сердець; вони вже, без сумніву, вільні від прив’язаності до створінь, але, на жаль! відчуваю, що моє ще не спорожніло від мене самої, і тому Ісус наказує мені зійти нижче…» (Л 116). Знаменно, як прагненням зникнути змінило напрямок, і тепер, в нестачі нових зовнішніх страждань, пробиває ділянку внутрішнього «я», де відчуження відбувається на найбільш особистому рівні. Зрештою, для того, хто шукає Бога з повним зреченням, таке звернення всередину шляхом втрати самого себе є нормальним явищем. Завдяки зростанню щедрості в даванні людина дедалі краще розуміє, які нікчемні є її пиха і власна любов.

Отже, як бачимо, у 1893-1894 роках у Терезі проростає свідома позиція уповання на Бога, остаточне приготування до того, що вона потім назве своєю «малою дорогою». Якщо минулі роки (1888-1892) можна охарактеризувати як відкриття смирення, підкреслене прагнення сховатися від людських очей, щоб бути видимою тільки для одного Ісуса і таким чином виявити Йому свою любов, то період 1893-1894 рр. позначений відкриттям духовної вбогості, завдяки якій людина довіряє себе діянню Божої любові, яка ставиться на перше місце. Воля перемоги була повністю перемінена в готовність прийняття дару. Замість того, щоб «старатися здобути любов», Тереза тепер «очікує», щоб Господь сам відвідав безсилля нашої любові своєю всемогутністю. Проте, ми зайшли надто далеко, обґрунтовуючи детально цю поставу. Дозвольмо Терезі самій говорити про цей новий вимір уповання на Бога.

Шостого липня вона пише до Селіни: «Заслуга полягає не в тому, щоб робити і давати багато, а радше в тому, щоб приймати і міцно любити. […] Дозвольмо Йому брати й давати все, що лише забажає, бо досконалість полягає у виконанні Його волі» (Л 121). Як же Терезі тут далеко від власних поглядів 1889 року! Тоді вона бачила святість як «перемогу на кінчику шпаги», як єдину спасенну дорогу, «щоб страждати в усьому»! Тепер ідеалом стає «міцно любити», а особиста діяльність перебуває під знаком уповання на Божу волю, хоч би в якій поставі це проявлялося, навіть якби це суперечило програмі, яку Тереза собі визначила, щоб багато страждати. Турбота про умови досконалості набуває іншого забарвлення, ніж досі: «Як же легко піддатися Ісусові, захопити Його Серце! Треба лише Його любити, не звертаючи уваги на себе і не замислюючись забагато над своїми вадами…» (Л 121).

Далі зміст листа розвивається в цьому напрямку, поглиблює його. Тереза не стала байдужою до своїх помилок, але Господь «учить її використовувати все, добре і погане, що вона знаходить в собі». Образним чином, у дещо довірливому тоні, але близькому нашим способом висловлювання про справу спасіння, Тереза подає науки, яких її навчає Бог: «Ісус навчає [Терезу] грати в банку любові, а радше ні, це Він грає замість неї, не кажучи їй ані слова про те, як це робити. Це Його справа, а не Терези; її справа – це лише покластися на Нього, віддатися, нічого не приберігаючи для себе, навіть радість дізнатися, скільки прибутку дає її банк».

Тереза ніде не проголошує зречення активної любові, не сходить на легкі дороги. Її навчання – це не проголошення «дешевої благодаті» (Д. Бонхоффер). З цього, звичайно, виникає набагато більший спокій душі стосовно власної нездатності, однак вона не занедбує жодного зусилля, щоб бути в усьому вірною Божій волі, яка об’являється в конкретному житті. Тереза починає виразно більше покладати надію на самого Бога, завдяки чому бачить свою слабкість у світлі, яке цю слабкість робить умовною. Робиться все можливе, але відомо, що і Господь сам є достатньо великий, аби виправити всі наші помилки, виповнити наші нестачі з надлишком, щоб Його сила мала тріумф у нашій слабкості. Тереза йтиме далі в цьому напрямку. З листа, на якому ми зупинилися, видно, як лінія, майже непомітно накреслена раніше, набирає чіткості й можна роздивитися її перебіг. «Мій керівник, яким є Ісус, не вчить мене рахувати добрі вчинки, але робити все з любові, ні в чому Йому не відмовляти, бути задоволеною, коли Він дає мені змогу довести Йому, що Його люблю. Все це, однак, відбувається у мирі, у повній цілковитій відданості себе: це Ісус усе робить, я нічого не роблю» (Л 121).

«Це Ісус робить усе, я нічого не роблю». У цьому вислові Терези пробивається новий погляд на уповання на Бога, який сягає набагато далі й глибше, ніж у період труднощів під час вступу до монастиря.

Справді, коли 1887 р., у віці п’ятнадцяти років, Тереза зустріла стільки труднощів у реалізації свого наміру вступити до Кармелю, і коли її особисте звернення до папи Льва XIII обернулося поразкою, то дівча намагалося більше уповати на Божу волю. Труднощі були наукою, очищенням, але не сягнули досить глибоко, щоб на цьому грунті можна було будувати духовність. Це було щось на кшталт: «Визнаю, що програла битву», – тоді як пізніше вона відкриє, що власна воля повинна капітулювати по всій лінії, якщо хочеш стати святою. По суті бачимо величезну різницю, коли порівнюємо її уповання на Бога 1887 року з її повною довірою до Бога десятьма роками пізніше, 1897 року, коли Тереза постає перед смертю та святістю. Хоча вже з 1887 р. покладання на Бога починає бути реальною цінністю в житті: 1) спочатку, 1887 року, покладання на Бога народжується з гіркого випробування, пізніше народиться з пізнання Наймилосерднішого Бога, який притягує до себе; 2) зречення, яке в 1887 р. супроводжувалось переживанням – навіть великим переживанням, – наприкінці життя Терези стає джерелом радості; 3) в 1887 р. покладання на Бога обмежується конкретними труднощами, на які треба зважати, а пізніше стане загальним стилем, на якому будується все життя.

Довіра до Бога 1893 року набагато ближча до кінцевої стадії, ніж до початкових думок. Справді, з’являється неначе більша зичливість щодо славної нестачі сил, більше поблажливого почуття гумору щодо цього явища, більше чуття стосовно вартості наших зусиль і менше боротьби з привидом знеохочення. Тереза пише до Селіни: «Може, думаєш, що я завжди роблю те, що кажу? О ні! Не завжди я буваю вірна, але не знеохочуюсь, цілковито ввіряю себе рукам Ісуса». І символічно висловлює свою віру в спасенну любов Господа Ісуса: «Крапелька роси чимдалі більше заглиблюється в чашу польової Квітки і там знаходить усе, що втратила, і ще набагато більше» (Л 122).