1. Мале богослов’я Божого милосердя

 

У глибоких роздумах, які становлять пролог до автобіографії (ІД 1; Ms . A 2r -4 r), Тереза бачить своє життя як предмет «таємниці». Не недослідимої і важкої таємниці, а містерії, повної солодощів, яка занурює її в себе. Бо йдеться не про те, щоб «бути гідним», пише Тереза, але щоб бути об’єктом Чийогось уподобання. Вона підтверджує це Святим Письмом: «Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджусь, над ким хочу змилосердитися». Отже, це не є справа ані того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим 9, 15-16).

Навіщо ця таємниця? З чого випливає, що дехто, здається, її використовує більше, ніж інші? Чому милосердя таке дивовижне для св. Павла, св. Августина (Тереза могла б стати поруч із ними, але це їй навіть не спало на думку!), тоді як інші люди ніколи не можуть отримати ці «надзвичайні милості»? Звідки беруться в серці Бога ці «особливі вподобання»?

Призначення тривалий час становило проблему для цієї споглядальної душі. Тепер Тереза отримала світло, яке її більш-менш задовольнило. Господь навчив її з «книги природи». Одного дня вона написала до Селіни: «Якщо Ісусові подобається сіяти в природі такі захоплюючі чудеса, то Він це робить тільки тому, щоб допомогли нам розгадати приховані таємниці, таємниці вищого рівня, що їх часом творить у душах» (Л 113). Знову природа відкривала їй щось із Божих глибин. У великій різноманітності квітів Тереза побачила образ спасенної волі Бога стосовно людей. Великі чи малі – мають, кожен у свій спосіб, спів діяти в Його славі та здійснювати цілісність Його плану. Малі, менш привілейовані зовнішньо, зовсім не мають бути менш досконалими. Мусять бути собою, тоді вони добрі, як кожна квітка є гарною, оскільки згідно з майстерним визначенням Терези, «досконалість полягає в тому […], щоб бути тим, чим Він хоче, щоб ми були», а, отже, зрештою стати такими, якими Він нас хоче мати. Цього не можна висловити виразніше. Відтоді святість стає простою, без проблем!

Насувається ще й друга відповідь – глибша, більш властива Терезі. Покликання малих – в іще більшому блиску робити виразнішою Божу доброту. Це їхня специфічна місія. Бог може дати стільки ж милостей убогим, як і найбільш привілейованим, аби лише ті відкрилися перед Ним. «Я зрозуміла […], що любов Господа Ісуса так само добре постає в найпростішій душі, яка ні в чому не противиться Його благодаті (і це основна умова!), як і в душі найбільш піднесеній». Якби не ці малі душі, Бог був би надто великим у наших очах! «Не зійшов би доволі низько». Тим часом, коли Бог схиляється дуже глибоко, наприклад до дитини або до примітивної людини, Він «являє свою нескінченну велич». Якщо найбідніша людина цілковито відкриється перед Богом, то може отримати найглибші Божі благодаті, навіть якщо поки що цього не усвідомлює. «Як сонце освітлює одночасно кедри і кожну квіточку, немовби вона була тільки одна на землі, так Господь Ісус детально опікується кожною душею, наче б вона не мала собі подібних; і як у природі всі пори року так продумані, щоб у визначений день могла заквітнути найскромніша маргаритка, так усе спів діє на добро кожної душі». Це сміливе ствердження! Його можна прирівняти до вислову св. Павла: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за Його постановою, усе спів діє на добро» (Рим 8, 28). В перспективі Бога-Любові «просте око» (Мт 6, 22) Терези, яка прямує до святості, починає все вважати благодаттю. «Усе є благодаттю» (NV5VI).

По цьому Тереза повертається до писання про своє життя. Написання автобіографії – це ніщо інше, як розповідь про Божі добродійства, це «проголошення випереджувальних і дармових благодатей Ісуса». Тереза вже абсолютно не бере до уваги свою співпрацю. Всяка бухгалтерія стала їй чужою. Відколи вона поставила на банк любові, зникли всі бухгалтерські книги. «Вважає, що в ній немає нічого, що могло б притягнути погляд Бога, і тільки милосердя спричинило все, що в ній є доброго…»

«Властивість любові – принижуватися», – в цих словах Терези проявляється новий дотик любові. Це стосується не кожної любові. В сердечному почутті до приятеля немає жодного приниження, бо людина перебуває на тому самому рівні. За справою подиву вона підводить на нього очі. Постава зверхності повністю зруйнувала би приязнь. Так само любов приязні, яка пов’язує Три Особи в глибинах Бога, вільна від усякого приниження. Але коли Бог любить людину, – а про це думає Тереза – тоді це, по суті, любов між нерівними буттями, коли Всевишній простягає руку до найменшого. Це Бог перший пов’язує себе з людиною і уможливлює взаємну любов.