1. Тереза неповна

 

Дедалі частіше, мірою наближення до кінця свого життя, Тереза говорить про себе, що вона слабка і недосконала.

Чи сприймати це всерйоз? Чи втримається це ствердження проти суголосного хору свідків, які приписують Терезі бездоганну вірність?

Проте звернімо увагу, що ці свідки є лише глядачами. Вони стоять назовні й не можуть ані проникнути до серця, де моральна якість вчинку набирає визначених рис, ані дістатися мотивів. Що ж такі свідки можуть знати про приховані внутрішні почуття? Як можуть судити про постійність у відкритості перед благодаттю? До цієї сфери мають доступ лише Тереза і Бог: «Тільки Бог знає глибини сердець» – каже вона (ІД 11; Ms. C 19v).

Існують також провини, гріховність яких невелика, порухи недобровільні, однак в основі яких лежить неочищене коріння.

Крім цього, Тереза з дитинства зберегла велику чутливість сумління. Кожна провина набирає великого морального і почуттєвого резонансу, навіть якщо радість, спричинена Божим милосердям, перемагає. Переконання в постійній Божій допомозі не зважає тому, що її виняткова довіра нероздільна з рідкісним вшануванням Божої величі.

Мірою зростання в святості постійно збільшується вразливість до добра і зла. Св. Йоан від Хреста виразно пояснив, яку ніч почуття власної негідності може викликати в душі наближення Бога. В яскравому світлі видимою стає найменша порошинка. Вогонь поглинає найменшу плямку іржі. Особливо відтоді, як Тереза бачить себе за «столом грішників» разом із невіруючими та грішниками, вона відчуває, що стала їхньою сестрою. Одного разу в момент відмовляння «Confiteor» перед Причастям, кармелітка зазнає болісного відчуття, що є «великою грішницею» (NV12 VIII). Під іконкою розіп’ятого Ісуса, яка свого часу розпалювала в її душі такий голод апостольства (ІД 5; Ms. A 45v), вона пише: «Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе, але будь мені милосердний, бо я грішник». А за п’ять місяців до смерті пише до о. Белльєра: «Вір мені, Господь Бог не дав тобі за сестру душу велику, але цілком маленьку і дуже недосконалу» (Л 201).

Такі слова не плинуть ані з бажання виявитися смиренню, ані з прагнення ошукати своє оточення. Мусимо сприймати Терезу серйозно, коли вона говорить про свою вбогість і свою недосконалість. У концепції своєї «дороги» за вихідну точку вона бере статус недосконалості, а та, разом із пізнанням Божого милосердя, становить грунт, що на ньому заквітне довіра. Тереза має звичку повторювати за своєю тезкою з Авіли, що «смирення – це правда». Це дозволяє їй побачити і великі речі, які вчинив їй Бог (пор. ІД 9; Ms. C 4r), і межі, які притримують її нижче її прагнень. Назовні, можливо, їй немає в чому докорити, але вона сама, внутрішньо, бачить себе поглядом святої, проникливим і цілковито очищеним. Не думаймо, що вона навчає дороги довіри тих, хто є недосконалими людьми, а сама вже не відчуває спільності з ними. Це правда, що вона знаходиться вище в цьому підйомі на гору, але вона, як і всі інші, перебуває в дорозі до непідкореної ще вершини, досягнення якої перевершує можливості будь-кого.

Це втішає, коли Свята з Лізьє вже в останні місяці життя, зізнається в різних малих спотиканнях, хоча інші зовсім не помічають цього: миттєві імпульси нетерпеливості в хворобі (пор. Л 207), невикористані нагоди для малих жертв (пор. ІД 11; Ms . C 31 r). І хоча братерська любов стала її другою натурою, вона зауважує: «Не хочу цим сказати, що ніколи не помилялася, о! я надто недосконала, щоб так було» (ІД 11; Ms. C 13v). Але всілякий егоїстичний смуток з приводу падінь, поглинається радістю правди: «Всі створіння можуть до неї («квітки» – так себе називає Тереза) нахилятися, милуватися нею й хвалити її, але це, не знаю чому, не може додати жодної краплі фальшивої радості до істинного щастя, яким тішиться в серці, бачачи себе такою, якою є в очах Бога: бідний, маленький нуль і нічого більше» (ІД 10; Ms. C2r).

Ця недосконалість є не лише фактом, але річчю, якої неможливо уникнути, чинником, який зумовлює людську природу, необхідним досвідом. В Акті пожертвування себе Милосердю Тереза розсудливо передбачала, що іноді «впаде через слабкість», але при цьому знала, «що всяка наша праведність забруднена в Божих очах» (пор. Іс 64, 5)! «Жодне людське життя не вільне від провин» (Л 203); «Найсвятіші [душі] осягнуть досконалість лише в Небі» (ІД 11; Ms. C 28r). «Праведник падає сім разів на день» (Прип. 24, 16).

За три місяці до смерті Тереза робить дуже знаменне зізнання, в якому можна побачити глибокий психологічний погляд на недостатність, природну для кожної людини, та, водночас, – сповнену надії віру в визвольну могутність Бога. «Коли звертаюся думками до часу мого послушництва, бачу, наскільки недосконалою я була… Переживала за дрібні речі, з яких зараз сміюся. О! який добрий Господь, що дозволив моїй душі зрости, що дав їй крила […]. Напевно, за якийсь час також нинішній час буде видаватися мені ще сповненим недосконалостей; але я вже нічому не дивуюся […], бачачи, що я є самою слабкістю, навпаки, саме нею хвалюся (пор. 2 Кор 12, 5) і щоденно сподіваюся відкрити в собі нові недосконалості» (ІД 10; Ms. C 15r).