3. Поглинена Божим милосердям

 

Уже не потрібно в деталях описувати досвід Терези на другому полюсі її духовного життя – милосерді. Під кінець життя молиться так: «О мій Ісусе, можливо, я помиляюсь, але мені здається, що Ти жодну душу не зміг би наповнити любов’ю, яка б перевершувала ту, що нею наповнив мене. […] Тут, на землі, я неспроможна зрозуміти більший безмір любові, ніж той, яким Ти захотів обдарувати мене без жодної заслуги з мого боку» (ІД 11; Ms . C 35 r). Тепер вона почувається наче колос, що згинається під тягарем: «Захотілося Богові вкласти в мене дари, які роблять добро мені та іншим» (NV4 VIII).

Тереза має віру в таке Боже милосердя, що його бачить підкресленим в Об’явленні та проілюстрованим у власному житті. Їй усе говорить про милосердя: «Розумію, […] що всі душі не можуть бути однаковими, що треба, аби кожна була неповторною, аби особливим чином вшанувати окремі Божі досконалості. Мене Він обдарував своїм нескінченним Милосердям, у світлі якого я роздумую і споглядаю всі інші Божі досконалості!.. Всі вони являються мені, опромінені любов’ю, навіть сама Справедливість; вона, може, навіть більше, ніж інші здається мені зодягненою в любов… Яка ж це солодка радість подумати, що Добрий Бог є Справедливим, тобто, що зважає на наші слабкості, що досконало знає крихкість нашої природи. І чого ж тоді мені боятися?» (ІД 8; Ms. A 83v).

З тієї миті, під кінець 1894 р., коли Терезу глибоко зворушив вірш з Писання: «Якщо хтось маленький, нехай прийде до Мене», а також: «Як мати пестить своїх дітей, так Я буду вас потішати, при грудях вас носитиму, а на колінах вас пеститиму» – все Святе Письмо почало їй говорити про добрість Бога, – наприклад, Псалми, а серед них улюблені 23 і 103. А що її найбільше зворушує – це людськість Ісуса як вершина любові Бога, який принижується. Його народження, життя, страждання й смерть – все промовляє любов’ю. То царський Син просить руки «маленької селючки» (Л 87).

Ідучи за духом своєї епохи, Тереза менш чітко говорить про Воскресіння, яке все ж не менше променіє милосердям. Але ця споглядальна душа глибоко проникла в зміст пасхальної таємниці – а саме, що Ісус зараз живий, що Він поруч із нами і воскрешає нас разом із собою. «З власного досвіду знаю, «що царство є в нас». Ісус не потребує ані книжок, ані вчителів, аби навчати душі; Він – Учитель вчителів, навчає без голосних слів… Я ніколи не чула Його голосу, але відчуваю, що Він перебуває в мені кожної миті, що Він керує мною і дає мені натхнення, що я маю говорити або робити. Відкриваю досі невідоме мені світло саме в той момент, коли його потребую» (ІД 8; Ms. A 83v). «Я не раз помічала, що Господь Ісус не хоче мені нічого давати про запас; годує мене з хвилини на хвилину, і то завжди новою поживою, а я знаходжу її в собі, не знаючи, звідки вона там взялася… Думаю дуже просто, що це сам Ісус, прихований у глибині мого бідного серця, спонукає мене благодаттю, підказуючи мені те, чого в цю мить від мене чекає» (ІД 8; Ms. A 76r). Її провадить воскреслий Христос: «Він пробуджує наші прагнення, і Він також їх виконує» (Л 178). «… бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп 2, 13).

Увесь план спасіння Тереза бачить розвинутим у Євангелії. Ця книжка лежить біля її ліжка вночі, її вона носить при собі вдень. Знає її майже напам’ять. Це її дорожня мапа. «Коли іноді читаю духовні трактати, в яких досконалість показана через численні перешкоди, оточена безліччю оман, мій бідний малий розум швидко втомлюється, я закриваю вчену книжку, яка викликає в моїй голові замішання, а серце наповнює сухістю, і беру Святе Письмо. […] Одне слово відкриває перед душею нескінченні обрії, досконалість здається мені такою легкою; бачу, що достатньо лише визнати свою нікчемність і, як дитина, віддатися в руки доброго Бога» (Л 203).

Найбільше Терезу зворушує в Євангелії милосердя. «Щойно спрямую погляд на святе Євангеліє, одразу ж дихаю пахощами життя Ісуса і знаю, в який бік бігти… Не висуваюсь на перше місце, але залишаюсь на останньому; замість того, щоб висуватися наперед із фарисеєм, повторюю з довірою смиренну молитву митаря; однак, понад усе наслідую поведінку Магдалини. Її дивовижна, а радше повна любові сміливість, яка очарувала Серце Ісуса, захоплює і мене. О так! Відчуваю, що якби навіть моє сумління було обтяжене всіма можливими гріхами, я би пішла із серцем, скрушеним жалем, кинутись в обійми Ісуса, бо знаю, як Він любить блудного сина, дитину, яка до Нього повертається» (ІД 11; Ms . C 36 v). Не раз цитує слова Ісуса: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі. […] Бо Я прийшов кликати не праведних, а грішних» (Мт 9, 12-13). Посилаючись на фрагмент Євангелія про загублену овечку, дає Селіні таку пораду: «Не бійся, що бідніша ти будеш, то більше Ісус полюбить тебе, піде далеко, дуже далеко, щоб Тебе шукати, якщо ти часом трохи заблукаєш» (Л 121). Це Бог, який любить людей: «[Ісус] більше пишається тим, що зробив у душі Селіни, її малістю, її вбогістю, ніж тим, що створив мільйони сонць і безмір небес!» (Л 205). Він такий, як Його Отець, до Якого навчив нас говорити «Отче наш». Ці слова інколи зворушують Терезу до сліз.