4. Світ експансії

 

Можна використати три образи, щоб зілюструвати дорогу Терези до святості.

Перший образ – це Бог як світ в експансії. Можна уявити собі Бога як планету, сферу. Отже, через любов людина допускається, щоб увійти в цю сферу й дедалі глибше проникати до центрального пункту. Але мірою її просування вперед, їй здається, що світ Бога розширюється. Справді. В очах людини, яка любить, Бог стає дедалі більшим і більше гідним любові. Що більше має Бога, то більше знає, що Бог від неї вислизає. Долучена до життя Бога завдяки благодаті, людина має участь у Бозі й дедалі більше Бога прагне. І так сфера неустанно збільшується: межі, які людина залишила позаду, постійно віддаляються від її власного світу, але з протилежного боку простір Бога постійно втікає. Тому Божа глибінь – найбільш центральний пункт – знаходиться щораз далі. Людина напевно йде неустанно вперед завдяки любові, але через силу експансії, яка одночасно втягує її далі в світ Бога, найглибша глибина Бога віддаляється від неї ще швидше. Що швидше людина вибігає наперед, то швидше віддаляється божественна сутність. Справджуються слова св. Августина: «Бог присутній у мені глибше, ніж може найбільш інтимне я, але також вище, ніж моє найвище буття».

Кожне порівняння має недоліки, і це також. Адже божественної сутності, до якої треба йти, не існує. Перебуваємо в Бозі і, як наслідок, у сутності, про яку цей образ говорить. Зростаюча любов, завдяки якій Бог дає себе, щораз більше свідчить, що Він може і має бути дедалі більше люблений. Це неустанний рух, який ніколи не завершиться, exodus без кінця, мандрівка, яка ніколи не скінчиться. Мірою того, як більша любов від нас ще вислизає, святість дається нам за ідеал.

Перед неможливістю коли-небудь достатньо гідно полюбити Бога тут, на землі, навіть якщо використаємо всі нагоди для любові, – проте які ж невмілі! – нічого не залишається, як тільки просити Бога з повною довірою, щоб зробив можливим неможливе і дарував себе одразу й у всій повноті людині, яка Його любить, навіть якщо вона не в змозі збагнути. Що відбувається. Адже вона не може про це не просити. А якщо тоді Бог занурить її глибше в себе та видимо зменшить відстань, то драма стає ще інтенсивнішою. І цьому немає кінця. Що більше любиш, то більше прагнеш любити. Це іноді трапляється в деяких людських приязнях, – наскільки ж має бути інакше в тій любові, найбільш ідеальній, божественній? Із життєрадісним почуттям гумору Тереза порівнює свою концепцію чотирнадцятирічного підлітка з поглядом зрілої християнки: «На початку мого внутрішнього життя, у віці тринадцяти-чотирнадцяти років, я запитувала себе, в чому б я ще могла піти далі, бо думала, що вже неможливо краще розуміти досконалість; однак незабаром зрозуміла, що чим далі хтось просувається цією дорогою, тим більш віддаленою здається йому мета. Зараз я вже примирилася з думкою, що завжди бачитиму себе недосконалою, і в цьому знаходжу радість» (ІД 7; Ms. A 74r). І так, мірою наближення людина бачить, що перебуває щораз далі від мети, і ніколи не полюбить «остаточною» любов’ю. Актуальна любов не може досягти того, про що мріє. Любов мусить невпинно ставати надією, що Бог сам її зростить.

Тереза добре розрізняє дві досконалості: безкінечну Божу, з якою можна глибше поєднуватись, ніколи не вичерпавши її, і людську, яка, згідно з її вдалим визначенням, полягає в тому, щоб «бути тим, чим Бог хоче, щоб ми були». Але все відбувається так, ніби Тереза, поки живе, ще не досягла цієї людської досконалості. А зрештою, як вона могла б про це знати? Бог хоче, щоб ми постійно зростали на землі. Можна б сказати, що, показуючи нам екзистенційну та динамічну перспективу Терези з Лізьє, Бог прагне, аби ми були активніші, ніж зараз. І так наша теперішня любов ніколи не може бути засобом і дорогою, яка поєднує з любов’ю, що має межу в Богові. Тереза приречена безперестанку наново благати Бога про цю кінцеву любов: «Зроби це Ти в мені, прийди сам, Господи, і Твоя повнота. Наповни Ти сам мою глибінь, постійно поглиблюй її та щораз більше наповнюй». Ось чому її «мала дорога» в остаточній фазі є дорогою надії.