5. З вершини на вершину

 

Другий образ - це звивистий гірський хребет. Туристичний досвід навчає, які ілюзії приносить здобуття вершини і який пробуджує запал. Помічаємо верхівку і думаємо: ну, вже виходимо на саму гору! В ту мить, як піднімемось на цю верхівку, звідти видно іншу вищу точку, і так від вершини до вершини, аж поки осягнемо останню вершину.

Цей образ можна використати в описі зростання людини до Бога, лише з однією відмінністю, – в Богові неможливо побачити остаточної вершини.

Любов завжди бачитиме, як перед нею з'являється нова вершина, і так без кінця. Бог постійно є «далі». Прагнення любити Бога так, як Він нас полюбив, такою ж безкрайньою любов'ю, залишається для людини «в дорозі» недосяжною мрією, не може здійснитися, а це тому, що людина ніколи не стане Богом. Людина створена лише «на Його образ» (Бут 1, 26), а це спричиняє одночасно участь і відмінність, єдність і дистанцію. Тому любов мусить собі усвідомити, що хоч би як вона поспішала, не може швидко піднятися і мусить просити Бога, аби зійшов з найвищої вершини і виніс свого улюбленця на гору. Це алегорія Терези про пташеня та Орла. Можна мати «очі й серце Орла», але неможливо мати Його «крила» (ІД 9; Мs . В 4v). Сам Орел може піднести безпорадне пташеня на гору. Це ж саме означає порівняння з ліфтом.

Тут ще раз проілюстровано те, що любов, навіть найбільш свята, є безсила, і не в змозі полюбити Бога так, як Він на це заслуговує, і це через Його святість. Приймаючи свою слабкість, любов мусить переродитися в надію, що Бог доповнить нестачі завдяки цілковитому принесенню себе в дар. Така надія є не відступом, а зростанням. Тоді сама любов почне розквітати. Перестати довіряти було б її приреченням на смерть. Св. Йоан від Хреста каже, що любов уміє задля Нареченого зректися всього, крім того, щоб самій зростати й дедалі більше володіти Возлюбленим, щоб Його більше любити: «Душа, хоча й повністю віддала себе своєму Возлюбленому, однак не може стриматись від прагнення тієї плати любові, за яку Йому служить; це було б знаком того, що її любов неправдива; бо нагорода і плата за любов не є чимось іншим і не іншої речі прагне душа, як тільки такого зростання любові, щоб могла дійти до такої її повноти, коли за любов платиться самим собою. [...] Закохана душа не прагне завершення своїх трудів, а кінця справи, [...] повної й досконалої любові Бога» («Духовна пісня» 9,7). Надія більшої любові жодним чином не є відступом від безкорисливої любові до корисливого прохання для самого себе. Єдина користь цієї любові – це стати більш безкорисливим і мати змогу щоразу більше віддавати себе.

Тому ця жадана надія, наче рослина, що росте на землі любові, несе в собі всі життєдайні соки ґрунту любові. Вона вся просякла любов'ю, з якої народилася. Вона багата на любов, становить більш сильний вираз любові, яку підносить на вищий рівень. Зрештою, зведення на когось очей, повних надії, веде до більшого захоплення і закоханості. Те, що в Терези ця надія сповнена любові, видно з того, що Той, на Якого вона зводить очі, є Отцем, а вона поводиться з Ним, як дуже любляча дитина.

Часто повторюване слово «надія» покликане показати русло, яким мають протікати довіра і уповання: диспозиції, щоб перейти від «ще ні» до «того, що надходить», і що можливе і добре. Тереза часто використовує ці терміни навзамін, і найчастіше дає своїй надії ім'я «довіра». Довіра – це надія, але завдяки вірі в доброзичливе Боже милосердя, на яке спирається, як на скелю, довіра має більш виразні риси родинної вільності та більшу певність того, що тебе вислухають. Довіра є основою життя, а завдяки цьому – орієнтиром у майбутнє. Довіряти – це повністю довірити себе Богові, ставити на Його доброту, спиратися на Його любов до людини. Довіра такої людини сповнена похвальної молитви і вдячності, вона містить у собі очікування всіх її улюблених братів – людей, яких любитиме більше, коли зросте її любов до Бога. Терезіанська довіра – це сказати Богу: «Дожидаю з надією Тебе самого від Тебе і для Тебе, а також для всіх людей».

Не можна переживати довіру в Богові як абсолютну певність щодо майбутнього. Вона, звичайно, дає «радісну певність і радісну гордість надії». «Христос же – як Син у своїм домі. А дім цей – ми, якщо дотримаємо до кінця непохитне довір'я і похвалу надії» (Євр 3, 6), але з надією неминуче боротимуться наші сумніви щодо нереалізованих ще Божих обітниць. Треба, аби довіра не задовольнялася тим, що актуальне, а також не піддавалася спокусам нерішучості та лінощів, які постійно схиляють до сприймання надії як утопії. Довіра часто полягає в тому, щоб «довіряти проти надії» (Рим 4, 18). Тому довіра – це джерело динамічного життя, яке підносить нас понад нас самих, ламає бар'єри теперішнього, це вихід із себе, запал і самовіддання. Довіра вимагає постійного відриву себе від дня нинішнього і від нас самих. Це боротьба нової людини, якою ми хочемо стати, зі старою людиною, якою ми ще є і не бажаємо перестати нею бути.

Тут також бачимо зв'язок між довірою та любов'ю. Згідно з Терезою, довіритись – це немов піднятися вище до любові, до любові Бога, який випереджує нас. Довірити себе Йому – це залишити себе з любові до Нього. Терезу часто називають «святою любові». Можливо, було б краще назвати її святою «над-любові», тобто надії, яка понад самовідданням – насправді великим, але обмеженим і тимчасовим – підноситься до вищого самовіддання: визначеного, менш обмеженого, яке може вчинити тільки сам Бог. Це любов, яка не хоче залишитися всього лише тим, чим є, але своїми реальними зусиллями благає Бога, щоб стати тим, чим ще не є. Це любов, свідома того, що вона ще «в дорозі». Ця любов посилає уяву на пошуки способу стати більше собою.

Тому довіра Терези становить ніби синтез богословського життя. Пливучи руслом надії, з одного боку, ця довіра свідчить про віру в Божу доброту, а з іншого – походить з любові, з якою дедалі сильніше хоче поєднатися. Св. Амвросій каже, що між любов'ю та надією існує «свята взаємодія»: справді, хвиля несе нас неустанно від однієї до іншої – любов викликає надію, надія – більшу любов. Більша любов провадить до нової надії, а нова надія становить мову любові та прохання про більшу любов, яке Бог завжди вислуховує. Отже, кругообіг від любові до надії і від надії до любові ніколи не зупиняється аж до дня, коли матимемо Бога в повноті. Надія і любов становлять ланки довгого ланцюга, який дедалі міцніше пов'язує людину з Богом.

Любов і надія – це довга «мала дорога» Терези!

Тереза дуже добре знає, що під поверхнею вдачі та психіки надія може нагромаджувати нові життєві сили. В декому лише тоді проб'ється нове життя, коли в хвилину смерті лусне тверда шкаралупа їхньої убогої психіки. Це типові «малі душі»: на землі дістали мало визнання, не маючи нічого, чим могли б хвалитися, але в Божих очах – великі, бо сповнені надії в своїй нестачі.

Любов і надія – котра з них матиме останнє слово? Можна лише роздумувати, бо, неначе випадково, всі три автобіографічні рукописи кармелітки закінчуються словом «любов». Це в будь-якому випадку показує, що Тереза сповнена нею. Але чи йдеться про любов, яку вона вже має? Чи лише про ідеал, а отже – надію? На цій землі лише надія буде останнім словом людини. Бо кожна любов прагне більшого, а окрилена любов'ю людина з довірою молиться про більшу любов. Надія – це любов, що прагне: піднімається на дах свого дому, простягає сповнені благання руки до неба! Завдяки надії любов переростає сама себе. В цьому значенні Тереза формулює свою дорогу як «люблячу довіру». «Довіра» – це іменник, який виражає суть; «любляча» – це прикметник, який надає забарвлення. А коли Терезу запитують, чим по суті є ця її «мала дорога», вона відповідає: «Це дорога довіри та цілковитого уповання».

Точніше кажучи, надія – це передостаннє слово на землі. Останнє слово вимовить Ісус-Слово в мить остаточної зустрічі, коли віддасть нам себе неподільно. Останнє слово на землі у відповідь на надію; перше і єдине в небі – це все ж таки Любов.