7. Довіра чи вчинки?

 

Читач може запитати: «Чи Тереза не підносить довіру занадто високо? Чи достатньо вона показала вклад активного діяння? Чи не пропонує нам містику слабкості?» Стаємо тут перед вічним парадоксом: Бог любові вимагає повної вірності, а водночас любить недосконалу людину, коли та визнає свої нестатки. Від початку до кінця Доброї Новини зустрічаємо цей парадокс відкуплення бідняків. Співіснування нашої особистої відповідальності і просто дивовижного Божого милосердя – це таємниця!

Цей парадокс також видно в Терези, навіть у словах. Пригадаймо такий вираз: «За любов платиться тільки любов'ю», – або: «Любов треба доводити вчинками» (ІД 9, Мs . В 4r). Та ще: «[Ісус] не потребує наших учинків, а єдино лише нашої любові» (ІД 9, Мs. В 1v). Її дорога, каже, це ані квієтизм, ані ілюмінізм (пор. АП 1358), але ж вона хоче померти з «пустими руками» і зізнається: «Якби я намагалася збирати заслуги, то зараз була б у розпачі» (ПС І). Любов – це «навальний потік, який нічого не залишає після себе» (там же). Але коли Бог винагороджуватиме її справу любові, «матиме багато клопотів, бо не маю жодних учинків! А тому довіряю, що воздасть мені згідно зі своїми власними учинками» (NV 15 V).

Тереза не була вольовою особистістю, але вона не терпить теплуватості. Незабаром після Пожертвування себе Божому милосердю, від якого очікує всього, вона пише: «енергія [...] це найбільш потрібна чеснота; маючи її, можна легко досягти вершини досконалості» (Л 157). Говорячи про велике милосердя, яке пізнала в день Різдва Христового 1886 р., однак, зазначає: «Багато душ кажуть: "Не маю сил скласти цю жертву". Нехай же спроможуться на те, що зробила я: на велике зусилля!» (NV 8 VII). Підкреслює, що дорогу до небесного царства не долають нашвидку, кажучи: "Господи, Господи", але чинять Божу волю» (пор. ІД 10, Мs . С 11у), проте часто підкреслює факт, що доброї волі достатньо (пор. ІД 11, Мs. С 25v).

Часткове вирішення парадоксу знаходимо, розглядаючи критерій, який використовує Тереза. Істинна цінність – по суті, єдина – це любов, з якою виконується той чи інший вчинок, а не його величина. Любов надає величі всьому, а без любові найбільший вчинок втрачає будь-яку цінність у Божих очах. «Я зрозуміла, що без любові всі діла – це ніщо, це лише прах, навіть такі прекрасні, як воскрешання мертвих» (ІД 8, Мs. А 81v). «Не враховуються ані цінність, ані навіть видима святість учинків, а тільки любов, яку в них вкладено» (ПС І).

У висловлюваннях Терези стосовно відносної цінності вчинків, багато сказано про велике, вражаюче, блискуче, сенсаційне в діянні – все те, що часто авторка окреслює назвою «засліплююче». І так вона відмежовується від «подвигів» тілесного самозречення і відкидає всіляке прагнення надзвичайних містичних явищ. Це не для «малих душ», каже, це б уже не була її «мала дорога». «Так солодко служити Богу в темній ночі випробувань, тільки це життя маємо, щоб жити вірою!..» (ПС І).

Вірність, якої вимагає любов, концентрується на великій кількості «малих» речей, зовсім звичайних, щоденних – доступних для кожного. Як бачимо, Тереза не пропагує легких рішень. Героїзм не виключений, але перенесений у доступну для вбогої людини сферу. Ріку любові вміщено в рамки звичайного щоденного життя. У програмі, згідно з якою Тереза хоче реалізувати свою мрію про любов, вражає те, яке місце в серці Церкви вона дає «всім малим речам»: ці «пелюстки [...] без жодної цінності», це «маленьке ніщо»: маленька жертва, погляд, слово, посмішка! Але який радикалізм! Усе схопити, ні в чому не відмовити (ІД 9, Мs . В 4v). Проте Тереза визнає, що вона є тільки «недосконалою душею», бо трапляються «невірності», програма не завжди буває виконана до кінця. «Справа» не завжди означає цілковите виконання, не завжди з усіх сторін довершена. Іноді це тільки чесне зусилля, факт, що спроба була, добра воля, яка невтомно починає заново – це справжні носії любові, але також свідки слабкості та вад, які закликають Боже милосердя.

Як же утішилася б Тереза, якби знала цю притчу Тагора, що показує цінність «малих речей»:

 

Пішов я сільською дорогою жебракувати від дверей до дверей, як раптом з'явилася Твоя золота карета, як далекий сон. Здивований, я думав, хто ж цей Цар царів.

Мої очікування заходили дуже далеко, я думав, що ось тепер закінчились мої важкі дні, і очима шукав подарунків, розданих без прохання, і багатств, розсипаних скрізь навколо, в поросі дороги.

Карета затрималася біля мене. Твій погляд зустрів мене, і Ти вийшов із посмішкою. Надійшло нарешті щастя мого життя. Тоді Ти раптом простягнув праву руку й сказав: «Що маєш, щоб мені дати?»

О! Це був царський жарт! Свою щедру долоню простягнути відкритою до жебрака. У замішанні та ваганнях я поволі витяг із сакви мале, зовсім малесеньке зернятко збіжжя й подав його Тобі.

Але яким же було моє здивування, коли під кінець дня я висипав вміст сакви на землю і знайшов у цій жалюгідній кучі непотребу мале, зовсім малесеньке зернятко золота. Я гірко заплакав і прагнув його мати, тоді б я мав достатньо відваги, щоб віддати Тобі все, що мав (Святі Пісні, «Лірична жертва»).

 

Вчинки і довіра? Тереза виявляє в цьому чудову рівновагу. Людина любить скільки лиш може, виявляє це вчинками, але, коли вона безсила і їй нічого не вдається, довіряє себе нескінченному Милосердю. Наука Терези про духовну вбогість побудована на досвіді того, хто не може довести до кінця зусилля і прагнення до святості, доки покладається на власні сили. Однак у межах простору, який наша любов здатна наразі осягнути, вона має бути виставлена дією. Відтак любов звертає очі до Бога з благальною довірою. Якщо любов піднесеться вище, мусить знову проявити свою автентичність дерез відповідну вірність у малих речах. Спонтанність довіри може похитнутися без вірності вимогам Возлюбленого. Вражає турбота Терези про те, щоб віддати всю славу Божому милосердю. Тому вона не дуже цінує власні дії. Десь каже, що її «мала дорога» – це ніщо інше як Todo y nada святого Йоана від Хреста: по дорозі «ніщо» доходимо до Того, який є Всім. Підкреслює: «Хочеш піднятися на гору, а Бог хоче, щоб сходив!» (ПС I). «Здобувати ? – Радше скажи – втрачати!..» (там же). «Постійно маєш надію дійти; дивуєшся, що падаєш. Постійно треба зважати на падіння» (там же). «Треба погодитись залишатися завжди бідною та безсилою, і у цьому вся трудність» (Л 176). Убогий духом не слідкує з тривогою за результатами, не розраховує на успіх, не досліджує з неспокоєм, чи далеко пішов уперед, не прагне мати гарних думок, так само добре житиме без світла, не хоче все бачити і все зрозуміти, бо живе вірою та довірою, і цілий віддає себе Єдиному.

Тереза хоче зректися навіть своїх заслуг. Бачить у них надто незалежне добро, титул до самодостатності, який дозволяє вихвалятися перед Богом. Тому не терпить комерційної ментальності, постави власника. їй цілковито чуже все, що хоч трохи стосується моральної винагороди чи підрахунків. Вона ні в чому не хоче порушити своєї цілковитої залежності від самого тільки Божого милосердя, і саме це остаточно становить її найбільшу заслугу! Живе завдяки Божій милості, у повній довірі відкрита на все, чого вимагатиме від неї Бог або що в ній звершить, навіть через страждання. Це покладання на Бога становить поставу довіри, яку Тереза постійно підтримує, це стан віддання себе в руки Возлюбленого, що Йому довіряє, що на Його милосердне заступництво розраховує.

Тепер бачимо, що парадокс і таємниці не були ліквідовані в Терезі. Залишаються два полюси: робити все, начебто це залежало від неї, і всього сподіватися, начебто це залежало тільки від Бога. Доктрина Терези не виключає жодного з двох полюсів. І це для неї не є пустий вираз! «Треба робити все, що лише можемо добути зі свого нутра, давати, не ведучи підрахунків, постійно зрікатися, одним словом – доводити свою любов усякими добрими вчинками, що вони є в нашій силі. Але насправді як цього всього мало... Треба, щоб ми, зробивши все, що вважаємо за належне зробити, визнали, що ми – «слуги непотрібні», втім довіряючи, що Господь Бог у своїй благодаті дасть нам усе, чого прагнемо» (ПС І).

Поміж цими двома полюсами – діяльністю та покладанням на Бога, – її серце виразно схиляється до того останнього. Це – властива їй харизма, з цього випливає моральна сила, яку випромінює її особа. Останнє речення автобіографії Терези відкриває її любов до повної вбогості стосовно особистих заслуг: «Якщо підношуся до Бога через довіру та любов, то не тому, що в своєму випереджувальному милосерді зберіг мою душу від смертного гріха» (ІД 11, Мs . С З6v). Вона просить матір Агнесу: «Скажи чітко [...], що, якби я навіть учинила всі можливі злочини, мала би завжди ту ж саму довіру, відчувала б, що вся ця безліч гріхів була б, як та крапля, кинута у розжарене вогнище» ( NV11 VII). Відтоді для неї вже неможливо бути багатою: «Навіть якби я зробила всі вчинки св. Павла, ще б вважала себе непотрібним слугою; але саме це мене потішає, – що, не маючи нічого, отримала все від Бога» (NV 23 VI).

Терезі приписували широко відоме визначення святості. Найпевніше, це матір Агнеса вклала ці слова в уста Терези, але якщо навіть це речення дослівно не походить від Терези, то натхнення повністю їй належить: «Святість не полягає в тій чи іншій практиці, але вона полягає у вдачі серця, яке робить нас покірними й малими в Божих раменах, свідомими власної слабкості й аж до зухвальства упевненими в Його батьківській доброті» ( NVЗ VIII).

Образ руки може навіювати думки щодо розвитку життя Терези. Спочатку рука намагалася схопити, долоня була звернена вниз, із зігнутими пальцями у загарбницькому, привласнювальному жесті. Потім поступово відбувається розворот, навернення. Долоня звертається догори. Пальці, налаштовані схопити, тепер розслабляються. Рука тепер відкрита, готова жертвувати і взамін багато приймати. Це не сталося за одну мить – був потрібний розвиток впродовж майже всього життя.