8. У серці християнства

 

Тереза у своїх листах по-своєму виразила богословський, дуже глибокий погляд на стосунки «Бог – людина». Вона не почерпнула його з навчання, але набула з особистого досвіду власного внутрішнього зросту в світлі Божого Духа, якому віддала себе без решти з надзвичайною вразливістю та надзвичайно чистою любов'ю. Вона майже несвідомо відшукала, пережила до глибини, пояснила і нагадала церковній спільноті центральну проблему християнства, серце Павлової доктрини.

Св. Павло в посланнях до Галатів і до Римлян показує, що фарисей, – носій сильної єврейської упередженості, – є безсилий освятити себе через Закон. Закон бо пропонує йому таку вимогливу та заплутану етичну програму, що її неможливо реалізувати власними силами. В цьому полягає драма фарисея. Він обтяжений важким завданням, як ярмом, яке неможливо нести, і не має внутрішньої сили вдосталь, аби його виконати. Він покладається на власні сили, щоб вірно стати перед Пресвятим Богом. Це дорога до легалістської постави, що вона, через акт волі та бездоганної вірності, неминуче веде до надання самому собі ореолу праведності, – проте, це лише прославлення самого себе.

Отже, становище фарисея є принциповою протилежністю релігійній поставі християнина, який може отримати відкуплення та вірність тільки від Когось іншого – Павло підкреслює це в різкій полеміці. Фарисей, навпаки, покладається на себе самого, щоб дійти до святості. Святість є його власною справою. Він хоче досягти її власними вчинками. Його характеризує шукання таких справ, де людина є самодостатня, а це не може бути прийняте християнством як першорядна цінність, бо християнська любов може бути тільки відповідною «реакцією» стосовно первинної діяльності, що походить від Бога і благодаттю проникає людську діяльність.

Христос приходить показати безсилля Закону як замкнутої системи самоосвячення та прибиває його до Хреста. Він не тільки реорганізує Закон, у якому все ж любов є першою та найбільшою заповіддю – про що забула більшість ізраїльського народу – але також дає новий принцип життя, внутрішню здатність результативно виконувати новий закон. Дає нам свого власного Духа. Подихом життя в нас, що через нього Дух дає нам свій імпульс, є благодать. І саме благодать нас освячує, а не ми самі себе шляхом виконання Закону власними силами. Дух, що Його Отець розлив у наших серцях, пронизує наше життя любов'ю, схиляє нас наблизитися до Нього з любов'ю, кажучи: «Авва, Отче!». Христова любов квапить нас, вона нескінченно вірна, і ніщо нас не може від неї відділити. Завдяки хрещенню ми стаємо учасниками цієї спасенної благодаті Христа, яка плине з ініціативи Бога, заслужена для нас смертю та воскресінням Ісуса Христа. Нам треба відкритися на неї через pistis, віру. Христос-благодать-віра – це нова вісь, довкола якої обертається християнська святість. Ми не самі себе відкупляємо, це робить Христос. Людина є слабка, але в ній об'являється Божа міць. У могутності Христової святості людина може «хвалитися» своєю слабкістю. В Бозі вона сильна саме в ту мить, коли слабка, бо перебуває у сприятливих умовах, щоб смиренно відвернутися від самої себе і відкритися на Бога.

Тереза мусила, в певному розумінні, сумлінною працею прокладати собі дорогу через Павлову (і християнську загалом) проблему. Перемога мала прийти через невдачу, через поразку самоосвячення – так, як до Павла. Перша зустріч Павла з живим Христом справила на нього враження блискавки. Павло, який «перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків» (Гал 1, 14), був скинутий з сідла по дорозі до Дамаску і впав на землю, зазнавши життєвого струсу, – а в переносному значенні його було скинуто з сідла і поготів. Кинутий у дорожню пилюку, він знає, що морально «гризе землю». «Де не я правий ані Закон, але той Ісус, Якого переслідую.» Це водночас темрява і раптовий блиск, поразка й об'явлення, криза і вже перспектива вирішення. Це поворот, за яким розпочинається переміна серця та думок.

Тереза також подолала цей поворот. Перше навернення дало мрію про ідеальну святість: «Любов без жодних меж, окрім Тебе самого». Друге, більш досконале, стало переходом від власної діяльності до підпорядкування себе Божому діянню, цій theopatheia. Тереза добровільно віддає справу своєї святості в руки Ісуса – Він порядкує спасінням, доповнює її зусилля і надає їм цінності в банку своєї милосердної любові. Це Ісус виходить з повними руками назустріч добровільно пустим рукам Терези.

Певна річ, Тереза розпочала свою подорож до святості з прихованим переконанням, що досягне мети завдяки своїй любові, завдяки дріб'язковій вірності в усьому, навіть у найменших речах, але справи пішли інакше. Щоденно до неї приходить пізнання слабкості, а крім цього, вимагання та прагнення любові здаються дедалі більшими мірою постійного зростання в любові. Ідеал її переростає, а вона не знаходить способу досягти його за допомогою власних сил. Етика досконалості стає болючою проблемою, бо Тереза усвідомлює цінність Бога та Його «єдиність». Тисячі життів не вистачить, щоб Його покохати.

Ці два чинники: усвідомлення власної недостатності та глибше пізнання Бога, Який все перевищує, – невблаганно ставлять Терезу перед дилемою, і обидва способи розв'язання полягають у капітуляції. Або людина скаже собі: «Це неможливо! Я відмовляюся! Святість – це юнацькі ілюзії, розвіювані реальністю. Просто треба жити, як ведеться, а там побачимо!». Це лагідна форма. Може бути набагато гірше: можна розчаруватися, втратити внутрішній мир, згіркнути, збунтуватися й бути нещасливим! Або можна собі сказати: «Віддаю себе Богові, ризикую всліпу стрибнути у довіру та її спасенну міць, яка дає впевненість, що мене вислухають!» Очевидним знаком присутності Святого Духа в Терезі є вибір другої капітуляції: повного звірення на Бога, і це нова «дорога», єдина, яку можна пройти. Господь тепер бере її за руку назавжди. Відкриття «малої дороги» – це визволення для її здавленого серця і допитливого розуму, який перебуває в пошуку.

Потрібні були роки, щоб Тереза побачила ясно, як сонце, – не теоретично, а практично – що Возлюблений має дати себе сам, Він не хоче, щоб людина Його захопила. Він надто великий, щоб людина подужала Його здобути. Це Він сам здобуває людину і віддає їй себе. Відкупитель і Спаситель не є ані метою, до якої прямуємо, ані фортецею, яку треба взяти приступом. Порятунок не походить від нас самих, це дар Того, хто «перший полюбив нас» (1 Йн 4, 19).

Можливо, треба впасти у розпач, аби відкрити надію. Вона приходить після численних спроб побудувати щось власними силами. Істинна надія перевищує мрії – тоді серце відкриваємо наново, по-іншому. Це відкриття вимагає також нашої участі. У нашій довірі можемо відкритися на Бога тією чи іншою мірою, але істинна довіра полягає в тому, щоб звести очі на Господа Життя, і дивитися активно, відкрито і невідступно. Він сам освятить нас. «Святість – це радше плід готовності до прийняття та довіри, ніж старанності й сумлінної роботи. А точніше: пильність та зусилля – це невідмінні умови, але тільки умови. Головне приходить як дар. В християнській традиції це називається благодаттю» (Хан Фортманн).

Тоді Тереза входить у серце Євангелія. Її «духовне дитинство» (треба зауважити, що вона сама ніколи не вживала цього визначення), полягає в добровільному переживанні до дна «духа усиновлення, яким кличемо: "Авва, Отче!"» (Рим 8, 15). Її довіра становить душу Павлового pistis : любовного віддання себе спасенній благодаті Бога. Її Пожертвування себе Милосердю становить логічне обґрунтування слів, що ніщо «не зможе нас відлучити від Божої любові, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим 8, 39).

Тереза дуже любить Послання до Римлян, цитує його і з десяток разів посилається на нього. У бревіарії вона зберігала текст, складений з віршів Рим 4, 4-6 і 3, 24: «Блаженна людина, що її Бог вважає праведником, незалежно від учинків, тому ж, хто працює, заробіток рахується не як ласка, але як щось належне... Тому ті, котрі не чинять діл, оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (ПС I). Тереза знає, що Ісус залишається при своїй думці і сам хоче бути Відкупителем. Це Його гордість.

Не раз підкреслювано екуменічне значення доктрини Терези. Католичка до мозку кісток, в послуху підпорядкована авторитетові Церкви, своїм стилем і звичками занурена в католицьке життя епохи – в своїй основі та своєю концепцією життя, вона була ближча – ніж багато хто зважився би припустити – до того, що протестантизм підкреслював як цінне у християнській спадщині доктрини про відкуплення.