1. Життя – це «бути в дорозі»

 

Для Терези настав час поєднання з Богом. Прагнення Бога доходить неначе до повноти зросту, а його виповнення вже близьке.

Усе було дуже швидко. І на це Тереза також сподівалася: «Ніколи не просила Бога, щоб померти молодою, це здавалося мені боягузтвом, але Він від дитинства дав мені внутрішнє переконання, що мій біг на цій землі буде коротким» (Л 229), – тому явно поспішала.

Коли Тереза-послушниця проходила школу страждання, то писала: «Погляньмо на життя у відповідному світлі... Адже це мить між двома вічностями» (Л 63). Вона багато розмірковувала на тему часу і життя: життя вважала Божим даром, але також і відповідальністю. «Так, життя – це скарб... кожна хвилина – це вічність, радісна вічність, що провадить до Неба, вічність бачення Бога віч-на-віч, поєднання з Ним!.. Є тільки один Ісус, нічого іншого немає. [...] Життя буде коротким, вічність не має меж. [...] Нехай же всі хвилини нашого життя будуть для Нього самого, створіння хай нас торкаються лише миттєво... Тільки одне потрібно робити під час ночі цього життя, цієї однієї ночі, яка наступає тільки раз, а це любити. Любити Ісуса з усіх сил нашого серця і рятувати для Нього якомога більше душ, щоб Він був люблений» (Л 74). «Ми більші, ніж всесвіт. Одного дня досягнемо і ми також божественного існування»(Л 58).

Це образ весни. Але це також, у своїй зрілості, образ осені, коли все споглядаємо спокійно: «В ту мить, коли маємо стати перед Богом, розумію краще, ніж будь-коли, що тільки одного треба – працювати виключно для Нього, і нічого не робити для себе ані для створінь. [...] Я хотіла би сказати тисячі речей, які розумію, стоячи на порозі вічності. Але я не помираю, входжу в життя, а все, чого не можу сказати на цій землі, дам зрозуміти з висоти Неба» (Л 216).

Тепер Тереза остаточно стала «дитиною». Її величезна простота є духовною зрілістю і дозволяє їй всюди побачити відблиск Божого світла. Фортманн каже: «Можливо, Світло більш доступне у вирішальну годину смерті, ніж у щоденній круговерті повсякденного життя, коли смерті ще не видно на горизонті. Стільки світлих речей у Житті: весна, мімоза, співочий дрізд, Моцарт, любов, вино, приязний погляд, танець. Чи становить це конкуренцію для «Ясного, Великого Світла»? У незрілому досвіді – так. Радість з приводу речей є чимось очевидним, тоді як велике Світло треба відкривати. Душа повинна пригадати, що малі вогники походять від Великого Світла. Для дітей це іноді очевидне».

Чи Тереза тепер готова до смерті? Так і ні. Викорінена з усього, вона готова все отримати: «Через те, що я стараюся з усіх сил залишитися маленькою дитиною, не потребую робити жодних приготувань» (Л 171). З іншого боку, вона не готова сама по собі й ніколи не буде: «Стараюся, щоб моє життя було одним актом любові, і вже не переймаюся тим, що я – мала душа, навпаки, тішуся з цього. А ось чому смію сподіватися, що "моє вигнання буде коротким": не тому, ніби думаю, що я готова; відчуваю, що ніколи не буду, якщо Господь сам не перемінить мене. Він може це зробити за одну мить; після всіх милостей, якими мене обсипав, очікую ще цієї однієї від Його нескінченного милосердя» (Л 201).

Тереза зрозуміла неможливість будь-коли тут, на землі, зрівнятися з любов'ю Бога, і уже давно в ній почало зростати прагнення неба. Там вона кохатиме Бога повнотою Його власної любові – нескінченно, любов'ю без дна, без віддалення, – так, як тут марно намагалася це робити. Послушницею писала: «Як же прагну Неба, того місця, де будемо любити Ісуса без застережень!..» (Л 55). А тепер, за три місяці до смерті: «Ось що притягує мене до вітчизни – Неба: надія любити Його нарешті так сильно, як тільки цього прагнула, і думка, що зможу зробити так, щоб полюбили Його безліч душ, які вічно будуть Його благословляти» (Л 225).

З прагненням неба поєднується прагнення вмерти від любові: «Не розраховую на хворобу, це надто повільний провідник! Розраховую вже тільки на любов; проси Господа Ісуса, щоб усі молитви, що підносяться в моєму намірі, служили для розпалення цього Вогню, який має мене спалити» (Л 213). Це давнє прагнення. Від світанку чернечого життя її розпалили слова Йоана від Хреста з «Живого полум'я любові»: «Надзвичайно важливо, щоб душа багато вправлялася в любові з тією метою, щоб – швидко спалюючись – майже не затримувалась тут, на землі, але швидко дійшла до бачення свого Бога віч-на-віч», і разом з ним просила: "Розірви заслону цієї солодкої зустрічі". Незабаром по цьому Тереза виразно зрозуміє безсилля любові, тоді як смерть від любові побачить як момент, коли вся любов збирається востаннє у найвищому відданні себе. В Пожертвуванні себе Милосердю вона просить про мучеництво з любові, «яке б її нарешті умертвило» – часто повторює цю молитву. Адже й тут є місце для глибокої еволюції. Йдучи слідами св. Йоана від Хреста, Тереза спершу сподівалася смерті «в чудовому піднесенні й чудесних поривах любові», але піднесення та пориви зникають у фізичній і моральній темряві. Змінюється образ смерті. Суть залишається, але спосіб змінюється. Тепер Тереза передусім вдивляється в приклад Розіп'ятого. «Господь наш помер на хресті і самотності душі, однак же це найкраща смерть від любові. [...] Помирати від любові зовсім не означає помирати у піднесенні» ( NV4 VII). В кінці ясно каже, що смерть від любові, якої прагне, – «це смерть Ісуса на хресті». І ця смерть стане її часткою.