Едіта Штайн  

 

Про історію та дух Кармелю 

 

переклала Людмила Гарбарчук 

 

Ще кілька років тому дуже мало інформації проникало у світ з-за мурів наших тихих монастирів. Тепер інакше. Люди багато говорять про Кармель і хочуть знати, що ж відбувається за його мурами. Все це дякуючи великим святим нашого часу, наприклад, Свята Тереза від Дитятка Ісус, які, з дивовижною швидкістю, захопили увагу всього католицького світу. Повість про Кармель Гертруди фон ле Форт чудовою передмовою до листів Марії Антуанети де Грьосер живо спрямувала увагу німецьких інтелектуальних кіл до нашого Ордену. 

 

А що пересічний католик знає про Кармель? Що це дуже суворий, можливо найсуворіший закритий контемплятивний Орден, і що від нього походить святий габіт Матері Божої, коричневий параман, який єднає з нами багатьох вірних в усьому світі. Вся Церква святкує з нами 16 липня храмове свято нашого Ордену, свято параману. Більшість людей також розрізняє «маленьку» Терезу від «великої», яку ми називаємо нашою Святою Матір’ю. Її вважають засновницею Ордену Кармеліток Босих. Особи, які хоча би трохи знайомі з історією церкви і монастирів, звичайно знають, що ми вважаємо пророка Іллю своїм керівником і батьком. Але люди вважають, що це «легенда», яка не має суттєвого значення. Ми, хто живе у Кармелі і хто щоденно звертається до святого Батька Іллі у молитвах, знаємо, що це не тінь з туманного минулого. Його дух живе серед нас у живій традиції і визначає шлях нашого життя. Наша Свята Мати активно заперечувала той факт, що саме вона заснувала новий Орден. Вона підкреслювала, що не бажала більше нічого, окрім як відродити старе Правило св. Альберта. 

 

Наш Святий Батько Ілля коротко визначає найголовніше у перших своїх словах Святого Письма. Він говорить Царю Агаву, який поклонявся ідолам (Перша Книга Царств 17:1), «Як живий Господь, Бог Ізраїлів, що перед лицем Його я стою, цими роками не буде роси та дощу, але тільки за моїм словом!» 

 

Стояти перед лицем Бога живого – це наше покликання. Святий пророк подав нам приклад. Він стояв перед лицем Господа, тому що це був той вічний скарб, заради якого він зрікся всіх земних благ. У нього не було дому, він жив там, куди його час від часу посилав Господь: самотність біля потоку Каріт, у маленькому будиночку бідної вдови у Сарепті Сидонській, чи у печерах на Горі Кармель. За одяг йому служили звірячі шкури, як і іншому пророкові – Іванові Хрестителю. Звіряча шкура мертвого звіра нагадує нам, що людське тіло також смертне. Ілля не переживає за щоденний шматок хліба. Він живе довіряючись опіці Небесного Отця, який його чудовим способом підтримує. Доки він на самоті, ворон щодня приносить йому їжу. Збільшення чудесним способом запасів бідної вдови, підтримує його у Сарепті. Перед довгою дорогою на святу гору, Господь з’являється йому і ангел підтримує його божественним хлібом. Отже, він для нас є прикладом євангельської бідності, обітницю якої ми дали, справжнім прототипом Спасителя. 

 

Ілля стоїть перед лицем Господа, тому що вся його любов належить Господу. Він живе поза межами всіх природних людських стосунків. Ми нічого не знаємо про його матір чи батька, дружину чи дітей. Його «родичами» є ті, хто виконує волю Господа: Єлисей, якого Бог призначив його наступником, «сини пророка», які слідують за ним, як за своїм лідером. Славити Бога – його радість. Єдиним його бажанням є ревно служити Богові: «Я був дуже горливий для Господа» (1 Кн. Царів 19:10, 14; ці слова були використані як девіз на щиті Ордену). Живучи в покаянні, він спокутує за гріхи свого часу. Образа, яку введені в оману люди надають Господові своєю манерою поклоніння, настільки боляче вражає його, що він хоче померти. І Господь потішає його так, як Він потішає своїх вибраних: Він з’являється йому на одинокій горі, проявляє Себе лагідним шелестом після бурі і ясно проголошує йому Свою волю. 

 

Пророк, який служить Господу від усього свого щирого серця, повністю очищеного від всього земного, є також прикладом покірності. Він стоїть перед лицем Господа, як ангели перед вічним троном, завжди готовий служити. У нього нема іншої волі крім волі Господа. За велінням Господа він стає перед обличчям царя і, безстрашно ризикуючи, сповіщає цареві погані новини, новини, що можуть викликати тільки гнів. Коли Господь велить, він залишає країну під загрозою насилля, та повертається, коли Господь велить, хоча загроза не минула. 

 

Будь-яка людина, яка безумовно є вірною Господу, може бути впевнена у вірності Господа. Йому дозволено говорити «наче людині, яка має силу», він може відкривати і закривати Небо, може наказати водам дати йому пройти по них і залишитись сухим, може викликати вогонь з неба, щоб той прийняв його жертву – покарання ворогів Господа і може вдихнути нове життя у мертву людину. Ми бачимо, що попередник Спасителя володіє всіма милостями, які притаманні і самому Господові. Але найбільша нагорода йому ще чекає на нього попереду: на очах його справжнього учня Єлисея вогняна колісниця переносить його у таємне місце, далеко від людських помешкань. Згідно з Одкровеннями Святого Іоанна Богослова, він повернеться, коли приблизиться кінець світу, щоб понести мученицьку смерть в ім’я свого Господа у битві проти Антихриста. 

 

На його свято, яке ми святкуємо 20 липня, священик іде до олтаря, вбраний у червоні шати. Цього дня монастир наших братів-ченців на Горі Кармель, місце де знаходився його грот, стає місцем паломництва незліченної кількості вірян. Іудеї, мусульмани, християни всіх церков наче змагаються у вшануванні великого пророка. Ми згадуємо його під час літургії наступного дня, у апостольському посланні та проскомідії Свята Гори Кармель (так ми зазвичай називаємо свято парамана). Цього дня ми дякуємо за те, що Свята Діва одягла нас у «одіж спасіння». Події, що стали причиною даного свята, трапилися у Західному світі набагато пізніше. У 1251 році Свята Діва з’явилася генералові Ордена Симонові Стоку, англійцеві, та дала йому параман. Але проскомідія нагадує нам, що то була наша дорога Мадонна Гори Кармель, яка обдарувала видимим знаком материнської опіки своїх дітей, далеко від правдивого дому Ордену. Це саме вона з’явилася пророкові Іллі у вигляді маленької дощової хмаринки, і саме їй сини пророка збудували першу святиню на Горі Кармель. Легенда Ордену говорить, що Свята Мати напевно б залишилася разом з братами-пустельниками на Горі Кармель. Ми повністю згодні, що вона тягнулася до того місця, де їй поклонялися віками і де Святий пророк жив, сповнений тим самим духом, який наповнював її від самого початку її земного шляху. Звільнена від усього земного, для того щоб поклонятися Господові, любити його всім серцем, шукати його ласки для грішних людей, спокутуючи сама вини тих людей і, як служниця Господня, чекати поки він покличе її – таким було її життя. 

 

Пустельники Кармелю жили як сини великого пророка і як «брати Пресвятої Діви». Святий Бертольд організував їх у монастирську спільноту, а за ініціативою Святого Брокара, той святий дух, який вони отримали від своїх попередників, був викладений у святому Правилі. Приблизно у 1200 році Правило було надане Орденові Св. Альбертом, патріархом Єрусалима і затверджене папою Інокентієм ІV у 1247 році. Воно також дуже чітко, у одному реченні формулює суть нашого життя: «Всі повинні залишатись у своїх келіях...,  роздумувати день і ніч про Закон Божий і перебувати у молитві, за винятком іншого виправданого заняття». «Перебувати у молитві» – це те саме, що мав на увазі Ілля, говорячи «стояти перед лицем Господа». Молитва – це дивитися у очі Вічному. Ми можемо цього досягти тільки тоді, коли дух пробуджається у глибинах підсвідомості, звільнений від усіх земних занять  та втіх, які його паралізують. Активність тіла чи решта природних станів не гарантує такого усвідомлення. «Роздумувати про Закон Божий» може бути формою молитви, коли ми сприймаємо молитву у повному значенні цього слова. Але коли ми говоримо про «перебування у молитві», про стан, коли ми зливаємося з Господом, (що і є характерною рисою контемпляції), то роздумування про Божий Закон – є лише засобом до контемпляції. 

 

Що ми маємо на увазі під «роздумуванням про Божий Закон»? Псалом 118, який ми читаємо на літургії першої години, сповнений наказу знати Божий Закон  і жити за ним все своє життя. Автор псалму безперечно думав про Закон Старого Заповіту. Щоб його знати, потрібно вивчати цей Закон все життя і виконувати його. Це зусилля волі довжиною в життя. Але Господь звільнив нас від ярма цього Закону. Ми можемо розважати заповіт любові Спасителя, який, як він говорить, знаходиться у цілому Законі, у Пророках, Законі Нового Заповіту. Істинна любов Господа і ближнього можуть бути тим предметом для роздумування, на який варто присвятити своє життя. Але ми розуміємо Закон Нового Заповіту ще краще, тому що це сам Господь, який прожив життя і дав приклад для нас, як ми повинні прожити своє життя. Таким чином ми виконуємо своє Правило, маючи завжди перед очима Господа, щоб стати таким як він. Ми ніколи не перестанемо вивчати Євангелію. Ісус присутній в нас не тільки в формі згадування про його життєву діяльність. Він присутній для нас у Найсвятіших Дарах. Години адорації перед Найвищим Благом та слухання голосу Господа під час євхаристії – це одночасно і «роздумування про Закон Божий» і «перебування у молитві». Але найвищий рівень досягається, коли «Закон знаходиться глибоко в нашому серці» (Пс.40:8), коли ми єднаємося з триєдиним Господом, ми, будучи його храмом, так, що його Дух керує всією нашою діяльністю. Зовсім не значить, що ми забуваємо про Бога, коли виконуємо всі види діяльності, які вимагає від нас послух. Роботи не можна уникнути, тому що ми є суб’єктами законів природи і життєзабезпечення. І, слідуючи за словом і прикладом апостола Павла, наше святе Правило наказує нам заробляти свій хліб своїми власними руками. Для нас така робота – це завжди тільки засіб і ніколи не повинна бути самоціллю. Стояти перед обличчям Господа продовжує бути правдивим змістом нашого життя. Ісламське завоювання Святої Землі вигнало братів-пустельників з Кармелю. Тільки останні 300 років наш Орден має свою святиню Матері Божої на святій горі. Перехід з пустелі до повсякденного життя Західної культури привів до спотворення правдивого духу нашого Ордена. Захисні стіни відокремлення, суворої контемпляції та тиші впали і радощі та турботи світу ринули через відкриті ворота. Монастир Втілення в Авілі, в який наша Свята Матір вступила в 1535 році, і був монастирем з «пом’якшеним» Правилом.  Десятиліттями вона стійко переносила конфлікт між мирськими стосунками та обов’язком неподільної відданості Богові. Але Господь не давав їй заспокоїтися до тих пір, поки вона не відокремилася від усіх своїх прихильностей та симпатій і дійсно не зрозуміла, що вистачає одного Бога. 

 

Великий розкол віри, який розривав Європу на шматки за її часів, втрата великої кількості душ, зродили в ній палке бажання зупинити негативні впливи та втрати і запропонувати Богові рекомпенсацію. Саме тоді Господь дав їй ідею – зібрати біля себе вірні душі і заснувати монастир, який буде існувати на правдивому Правилі і в якому служитиметься Господові всім серцем. Після нескінченних битв і труднощів вона змогла заснувати монастир св. Йосипа в Авілі. ЇЇ велика праця реформатора зростала тут. Коли вона померла, вона залишила по собі 36 жіночих та чоловічих монастирів суворого уставу, нову гілку Ордену, «Кармеліти Босі». Реформаторські монастирі повинні були стати тими місцями, де повинен був ожити дух древнього Кармелю. Відродження старого Правила та Конституція, написана святою, створили огорожу, за допомогою якої  вона збиралася охороняти свої виноградники від небезпеки ззовні. ЇЇ праці з питань молитви, найбільш повна та жива презентація внутрішнього життя, це дорогоцінна спадщина, за допомогою якої її  дух продовжує працювати серед нас. (Я опублікувала дуже короткий опис її життя у збірці  “Kleine Lebensbilder” [Freiburg (Switzerland): Kanisiuswerkes, 1934].) Це древній дух Кармелю. Але, під впливом битв за віру, які велися у її часи,  вона звертала більшу увагу, ніж це було у часи примітивного Кармелю, на питання підтримки слуг церкви, які протистояли ворогові у перших шерегах. 

 

За свого другого батька і лідера ми вважаємо першого Кармеліту Босого-реформатора – святого Іоанна від Хреста. Ми відчуваємо у ньому древній пустельницький дух у його найчистішій формі. Враження від його життя таке, наче він не вів ніякої внутрішньої боротьби. Від свого раннього дитинства він  знаходився під особливою опікою Божої Матері, отже від того моменту, коли він досяг свідомого віку, він почав практикувати сувору контемпляцію, пустельництво, відпустив все земне для єдності з Богом. Він був інструментом, обраним як приклад, щоб навчити реформований Кармель духові  Святого Батька Іллі. Разом із Матір’ю Терезою він сформував перше покоління чоловічої та жіночої галузі Кармелітів Босих, і своїми працями він освітлює нам дорогу на «Древню Гору Кармель». 

 

Дочки святої Терези, особисто виховані нею та Отцем Іоанном, заснували перші реформовані монастирі у Франції та Бельгії. Звідтам Орден швидко розповсюдився на територію Рейнського Басейну. Велика Французька революція та Kulturkampf у Німеччині намагались силою подавити його діяльність. Але як тільки тиск на Орден послабився, він знову повернувся до активного життя. Саме в цьому саду розквітла «маленька біла квіточка» (Свята Тереза з Ліз'є), швидко захопивши серця людей поза межами Ордену. Вона стала не тільки чудотворцем для тих, хто був в потребі, але також керівником «маленьких душ» на дорозі «духовного дитинства». Багато людей знайшло цю дорогу завдяки їй, але небагато знають, що це дорога, якою веде нас Кармель. Велич маленької святої в тому, що вона знайшла цю дорогу за логікою чистого серця і вона йшла цією дорогою з героїчною рішучістю до кінця. Мури нашого монастиря оточують невелику поверхню. Для того щоб звести в ній будівлю святості, ми повинні копати глибоко і будувати високо, повинні опускатися до темних глибин власної нікчемності, щоб піднятися високо до сонця божої любові і милосердя. 

 

Не кожне століття може похвалитись такими могутніми реформами, які провела наша Свята Матір. І не кожен вік приносить царство тиранії, під час якого ми маємо можливість покласти наші голови на ешафот за віру, за ідеал нашого Ордену, як це сталося з 16 Кармелітами з Комп'єну. Але всі, хто приходить в Кармель повинні повністю присвятити себе Господу. Тільки той, хто цінує своє крихітне місце в хорі перед кивотом понад усі блага світу, може знайти себе тут і дійсно знайти таку радість з якою не зрівняється ніяка розкіш світу. 

 

Наш розклад кожного дня забезпечує нам години усамітнення для діалогу з Господом, що є фундаментом нашого життя. Разом із священиками та іншими древніми Орденами Церкви, ми відмолюємо Літургію Годин і ця служба для нас так само  як і для них – наш перший і святий обов’язок. Але не це основне. Жодне людське око не може підстерегти, що Господь робить з  душею під час внутрішньої молитви. Це благодать над благодаттю. І всі інші години нашого життя – наша вдячність за  години внутрішнього єднання з Богом. 

 

Кармеліти можуть відплатити Господню любов своїм щоденним життям, з вірою виконуючи щоденні обов’язки у кожному їх вигляді, що вимагається чітко врегульованим порядком дня, і день за днем, у всіх подробицях, з діяльністю активного духа; самоконтролем, який постійно необхідний для проживання у замкнутому середовищі із різними типами людей і який досягається із сердечною посмішкою; можливістю не пропустити жодного шансу прислужитися іншому з Любов’ю. І вінець всьому – жертовність особистості, яку Господь покладає на певну особу. Оце і є «маленька дорога», букет непримітних маленьких квіточок, які щодня покладаються перед Всевишнім, можливо мовчазне мучеництво довжиною в життя, про яке ніхто не підозрює і яке в той же час є джерелом глибокого спокою, умиротворення, сердечної радості, фонтаном благодаті, крапельки якої окроплюють все те, що ми робимо. Ми не знаємо де вона подівається, а люди яких вона досягає не здогадуються звідки вона взялась. 

 

Любов хреста. 

 

Кілька думок щодо свята Святого Іоанна від Хреста 

 

Ми постійно чуємо, що Св. Іоанн від Хреста не бажав для себе нічого окрім страждання та бути презренним. Ми хочемо дізнатися про причину такої любові до страждання. Чи це тільки сердечне пригадування шляху страждання Господа нашого на землі, ніжний імпульс, щоб бути по-людському ближче до нього, коли твоє життя сподобляється його життю? 

Таке розуміння не відповідає величній та суворій духовності учителя-містика. А в стосунку до Христа, то дійсно видається, що переможно коронований король, божественний завойовник гріха, смерті та пекла просто забутий. Чи Христос вів полонених до полону? Чи ж він не привів нас до королівства світла і покликав нас, щоб ми стали щасливими дітьми нашого божественного Отця? Вигляд світу у якому ми живемо, злидні та біда, прірва людської злоби знову та знову стримує торжество перемоги світла. Світ все ще стрягне в болоті і тільки маленька зграйка втекла від бруду до найвищих гірських вершин. Битва Христа з Антихристом ще не закінчилась, послідовники Христа мають свої місця у цій битві і їх основним знаряддям у боротьбі є хрест. 

 

Що це значить? Це значить тягар хреста зіпсованої людської натури зі всіма наслідками у вигляді гріхів та страждань, за які відповідає пропаще людство, і який Христос взяв на себе. Значення хрестової дороги – винести цей тягар гріхів зі світу. Повернення звільненого роду людського до серця небесного Отця за участі Його сина – це щирий дар благодаті Господньої, прояв милосердної любові. Але щоб так сталося, необхідне не тільки благочестя та справедливість Господня. Загальний тягар людських гріхів, людського гріхопадіння, від першого гріхопадіння аж до Судного дня, повинен бути відкуплений властивою мірою. Христова дорога і є цим відкупленням гріха. Потрійне падіння під хрестом – це потрійне падіння людства: перше гріхопадіння, зречення Спасителя його обраним народом, скорочення численності тих, хто називає себе християнами. Спаситель не одинокий на дорозі хрестовій. Поруч з Ним не тільки його вороги, які гноблять Його, біля Нього також ті, хто приходить Йому на допомогу. Зразком для послідовників хреста, для християн, у всі часи була і є Матір Божа. Зразком тих, хто схиляється перед Його стражданнями і підставляє своє плече, сприймаючи важкий хрест як Його благословення є Симон Киринеянин. Представником тих, хто любив Його і сердечно бажав служити Йому є Вероніка. Кожен, хто, по мірі того як плине час, ніс свій важкий хрест у пам'ять стражденного Спасителя, чи хтось, хто за власним бажанням прийняв на себе діяння – відкуплення гріхів, цим чином зменшував тягар загального людського гріха і допомагав Господу нести Його хрест. 

 

Але справу відкуплення гріхів Господь найбільше покладає на тих членів свого Містичного Тіла, хто беззастережно довірив Йому свою душу і тіло для виконання справи спасіння. Ми можемо припустити, що надія на послідовників, які послідують Його хрестовою дорогою, підтримувала Спасителя протягом ночі на Єлеонській горі. Міць підтримки Його послідовників піднімає Його після кожного падіння.  Праведники Старого Заповіту супроводжують Його на шляху від першого до другого падіння. Послідовники, чоловіки та жінки, що оточували Його протягом Його молодих років, допомагають Йому на другому відрізку. Прибічники хреста, ті, кого Він пробудив і ті, кого постійно пробуджає протягом всієї непростої історії церкви, будуть Його союзниками до самого кінця. Ми, також призвані для цієї мети. Таким чином, коли хтось відчуває бажання страждати, то це не просто благочестиве нагадування про страждання нашого Господа. Добровільне спокутне страждання – це те, що тісно об’єднує людину з Богом. Таке бажання виникає з уже існуючого зв’язку з Христом, тому що за своєю природою людина завжди тікає від страждання.  Манія до страждання, спричинена розпусною хтивістю до відчування болю, немає нічого спільного із бажанням спокутного страждання.  Така хтивість – це не духовне прагнення, а почуттєва жага, нічим не краща від інших почуттєвих жадань, ба, навіть гірша, бо суперечить природі. Тільки той, чиї духовні очі були відкриті на надприродну кореляцію мирських подій, може бажати спокутного страждання, але таке можливо тільки в стосунку до людей в яких живе  дух Христа, хто, разом із життям, отримав від Всевишнього Його силу, розуміння та наставництво. Спокута зв’язує людину міцніше із Христом, так само, як кожна спільнота, яка працює разом над однією справою, стає більш і більш згуртованою, як частини одного тіла, що працюють органічно разом і стають все міцнішими та міцнішими.  

 

Але, тому що бути із Христом – наш священний обов’язок і, поступово, бути з Ним стає нашим щастям на землі, любов до хреста зовсім не суперечить із буттям радісним дитям Господнім.  Допомога Христу нести Його хрест наповнює людину чистим і сильним почуттям радості і ті, кому дана така можливість і є будівельниками царства Господнього і правдивими дітьми Божими. Отже ті, хто мають схильність до хрестової дороги, ніколи не ствердять, що Страсна П’ятниця це минуле і що праця спасіння вже виконана. Тільки спасенні, тільки діти милості Господньої можуть бути носіями хреста Господнього. Тільки у єдності із Небесним Головою людське страждання набирає сили спокути. Страждати і бути щасливими через страждання, стояти ногами на землі і йти брудними та не торованими стежками по ній, але бути зведеними на престол разом із Христом по праву руку Отця, сміятися і плакати разом із дітьми цього світу і невпинно співати славу Господу разом із хором ангелів – ось життя християнина допоки не настане ранок вічності.