Заплутані дороги надії  

 

Народилася у Вроцлаві в Йом Кіппур 5652 року. Мати, Августа з дому Курант, вбачала особливе благословення Неба в обставинах, що остання з одинадцятьох її дітей – четверо померло немовлятами, тому часто пишуть, що Едіта була сьомою дитиною Штайнів – народилася саме в день великого єврейського свята, яке тоді випало на 12 жовтня 1891 року по Христі. Ортодоксійні євреї вірять, що Йом Кіппур, покутний день прощення і примирення, очищення з провин, є днем великої радості самого Бога. 

Едіта не мала ще й двох років, коли її батько Зігфрид раптово помер від сонячного удару. Всі турботи, зв’язані з родиною і невеликою фірмою по продажу дерева, взяла на себе мати, енергійна, активна жінка з безмежною довірою до Бога. Її турбота про те, щоб діти отримали добру освіту, йшла в парі зі спробами, мало ефективними, передати дітям родинні та ритуальні традиції іудаїзму. 

Виховання разом зі старшими братами й сестрами – найстарший брат Павло був на двадцять років старшим від Едіти – сприяло швидкому інтелектуальному розвитку майбутнього адепта філософії. Дитяча подруга Едіти згадує: „… як наймолодша у сім’ї була мудрою не по роках; можна були тільки радіти з того, що багато читала і подібні спонуки отримала від своїх братів і сестер. Менш приємним було те, що розвинула в собі невтамовану амбіцію і вибухала сльозами гніву, коли не отримувала того, чого прагнула, коли не була найкращою. Але і в цьому в значній мірі були винні старші брати та сестри, які робили з неї якусь чудову дитину і обожнювали її”. 

Піддаючись проханням Едіти, яка кричала на весь голос, коли її змушували ходити, а скоріше – заносили в дитячий садок, її послали раніше, на шостому році, до початкової школи. Шкільний рік розпочинався весною, отож запізнена першокласниця повинна була надолужувати втрачене. Швидко зрівнялася з найкращими ученицями. Була надзвичайно інтелігентною, пильною і амбітною, але й зичливою та услужливою, і тому на протязі всього шкільного навчання охоче ділилася знаннями з подружками. З кількома зав’язалася дружба. Вже тоді самотньо боролася з різними проблемами, бо не вміла або не хотіла ділитися ними з іншими. Через багато років написала: „Поза школою я була тихою і мовчазною (…), жила в ізоляції свого внутрішнього світу. Частково, це була провина дорослих, які зазвичай до дітей надмірно опікунські”. Для братів і сестер вона була «книгою, зачиненою на сім замків». Від юності мріяла про славу з переконанням, що призначена до чогось більшого, що перевищує ідеал достатнього життя у міщанській родині. 

Після закінчення дев’ятирічної школи для дівчат, несподівано для всіх, вирішила перервати навчання. Для неї це був важкий період дозрівання та боротьби зі світоглядними питаннями. Мати послала її до Гамбургу допомагати своїй заміжній сестрі Ельзі, аби бавила трьох її дітей і духовно міцніла. Так і сталося, але – як сама визнає – сестра з чоловіком були рішучими атеїстами, в їхньому домі не було слідів жодної релігійності. Така атмосфера не могла не вплинути на підлітка. Саме там Едіта свідомо перестала молитися і без жалю попрощалася зі своєю «дитячою вірою». 

Через десять місяців повернулася до Вроцлава з бажанням продовжувати навчання. З допомогою двох репетиторів швидко наздогнала програму з математики та латинської мови і після вступних екзаменів поступила в ліцей імені Вікторії. Атестат зрілості з відзнакою отримала в 1911 році. Багато часу сиділа над книжками, але й на відпочинок часу не шкодувала. Подорожі в гори, теніс, кав’ярня, театр, опера доповнювали інтелектуальну працю. У гроні родини та вчителів, родичів, друзів і знайомих подивляли її мудрість і духовну зрілість. 

Була переконана, що метою людського життя є служіння іншим, а це завдання можна виконати найкраще тоді, коли використовуємо відповідно свої природні здібності. З цим переконанням змогла подолати намагання дядька переконати її, як і її старшу на рік сестру Ерну, вивчати медицину. Ерна пішла на медицину і стала гінекологом. Едіта, покладаючись на власний розсуд («я не мала нікого, хто міг би мені допомогти в цій справі»), вибрала літературу і філософію, бо не відчувала в собі жодного потягу до точних наук. У Вроцлавському університеті почала вивчати германістику, історію і психологію. Пізніше скаже: „Любов до історії не була моїм романтичним зануренням у минуле; тісно поєднувалася з пристрасним прагненням брати участь у сучасній політиці як історії, яка створюється. Це народилося з дуже сильного суспільного почуття солідарності з людством, навіть зі спільнотами меншин”. Цю рису, характерну для всього зрілого життя Едіти, що проявлялася також у зацікавленням психологією і філософією, добре підмітив її товариш, польський філософ Роман Інгарден, пригадуючи, як болісно вона переживала непорозуміння і проблеми можливості спілкування між людьми, існування якоїсь спільноти, яку дуже потребувала в своєму житті. 

Едіта навчання поєднувала з іншою активністю. Працювала репетитором, брала участь у щотижневих зібраннях Педагогічної Групи, зібраннях Союзу Студенток, у праці Союзу Реформи Шкільництва і Прусського Союзу Права Голосу Жінок. Теми політичних прав жінок, роль жінки в сім’ї та суспільстві тощо цікавили її ще в середній школі. Пізніше Едіта багаторазово поверталася до «жіночих» проблем у дидактичній та педагогічній праці, в листах, конференціях, публікаціях – до чого ми ще повернемося. 

Засновником Педагогічної Групи був Гуго Гермсен. Едіта пише: „Коли я розпочала навчання, Гермсен мав 27 років і саме закінчував навчання. Був низький, сильний, здоровий, спортивний. Хто лише раз побачив його красиве й шляхетне лице, вже ніколи не міг його забути. З сірих, глибоких очей променів святий вогонь. М’який голос звучав так, що здавалося, ніби все, що говорить, походить з глибини серця (…). У його присутності всі мимовільно поверталися до нього і чекали на його думку, а якщо його не було, то не було того, що найкраще. Думаю, що з часів моєї молодості ніхто не мав на мене такого впливу, як він”. Автобіографічні спомини Едіти, накидані кількома реченнями, з психологічною проникливістю і літературною закваскою, містять багато таких портретів чоловіків і жінок. У випадку Гермсена нам йдеться, в основному, про факт, що певне його зауваження, кинуте ніби мимоходом, стало для Едіти основою для ґрунтовних роздумів. Отож, одного дня, коли вже було відомо, що Едіта має намір перебратися до Геттінгена, колега провів її ввечері додому і, прощаючись, побажав зустріти на новому місці людей, які би їй відповідали; бо у Вроцлаві стала надмірно критичною. „Ці слова глибоко мене порушили”, – згадує Едіта. І додає: „Я не була призвичаєна, щоб мене хтось картав. Вдома ніхто не смів мені противитися. Мої подружки любили мене і подивляли. Отож я перебувала в наївній злуді, що зі мною все добре, що часто трапляється невіруючим, які визнають принципи етичного ідеалізму. Якщо хтось захоплюється тим, що добре, вірить, що сам вже є добрим. Я вважала, що маю право немилосердно осуджувати все, що мені здавалося негативним, тобто слабкості та помилки інших, часом навіть насмішкувато та іронічно. Були особи, які називали мене «чарівно-злорадною». Слова людини, яку я шанувала і любила, болісно мене вразили. Але вони не викликали в мені гніву і я їх не відкинула як несправедливий докір. Стали першим сигналом для переосмислення цих справ”. 

Що спонукало Едіту залишити улюблений університет і виїхати з рідного міста? Звичайно, що філософія – «любов до мудрості», а саме – напрямок, який виник на початку минулого століття, і тепер відомий як феноменологія. Про нову філософію довідалася випадково, готуючи реферат з психології. Едіті не треба було багато часу, щоб зрозуміти, що емпірична психологія є «наукою в пеленах», вона не здатна схопити сенс навіть основних понять, якими постійно користується. Обіцяних результатів дослідження людської психіки – саме цією галуззю знань Едіта тоді займалася – очікувалось від так званої «описової психології», тобто від феноменології. Для старанної студентки переконливим доказом стали два томи Логічних досліджень Едмунта Гуссерля. Зимові канікули 1912/13, проведенні у затишній бібліотеці над вивченням цієї великої і трудної праці, дали плід – бажання поїхати до Геттінгену, де жив і викладав Гуссерль. Едіта хотіла вивчати феноменологію у її джерел. Була глибоко переконана, що Гуссерль є «філософом наших часів». Історія філософії XX ст. показала, що це було слушне переконання. 

Після двох років навчання у Вроцлавському університеті Едіта вирушила, у квітні 1913 р., до Геттінгену з наміром залишитися там лише на один семестр. Мати, яка завжди хотіла мати при собі наймолодшу дитину, погодилася без великого спротиву. Незабаром Едіта перевірить думку одного зі студентів Гуссерля, Георга Москєвіча, яка у Вроцлаві подіяла на неї як магніт: „У Геттінгені тільки філософують – вдень і вночі, при їді, на вулиці, всюди. Говорять виключно про феномени”. 

Коли Едіта прибула до Геттінгену, то перші учні Гуссерля вже залишили місто і працювали в різних академічних середовищах. Поставало гроно студентів другої генерації, у якому виділялися Ганс Ліппс і Роман Інгарден. Едіта почала обдаровувати їх подивом і симпатією (про дружбу і любов скажемо пізніше). У Геттінгені жив також Адольф Райнах, юрист за освітою і талановитий філософ, один з перших молодих феноменологів, який захистив дисертацію і став доцентом. Перед тим, як потрапити на семінар до Гуссерля, Едіта познайомилася з ним, бо він був посередником між студентами і «Учителем» – як називали Гуссерля близькі учні. Пізніша дружба з Райнахом і його дружиною Анною (обоє євреї) відіграла велику роль у мандрівці Едіти до Бога і християнства. Але спочатку відкрила в ньому чудового викладача і провідника в філософії, дидактичний талант якого сам Гуссерль цінив дуже високо; колись навіть сказав, що завдячує йому досконале введення в Логічні дослідження. Години, проведені в елегантно обставленому кабінеті молодого вченого, Едіта пізніше зарахує до найщасливіших з усього періоду навчання в Геттінгені. Як і багато інших студентів – серед них були Дитріх фон Гільденбранд і згадуваний вже Інгарден, – була переконана, що саме там навчилася ретельній праці та філософському мисленню. Ґрунтовне вивчення феноменології й інших наукових методів пізніше допоможе їй у її власних дослідженнях і у співпраці з «Учителем». 

Чим далі Едіта входила в філософську проблематику і глибше занурювалася в університетське середовище Геттінгену, тим далі віддалявся проект докторату з психології у Вроцлаві. І хоч феноменології Едіта присвятила львину долю часу, то її навчання не обмежилося філософією. Продовжувала вивчати психологію, германістику та історію. Багато зусиль доклала, яка сама визнає, щоб написати реферат для семінару з історії, який вів Макс Лєманн. Реалізацію програм політичних партій у проекті конституції 1849 року визнав настільки доброю, що запропонував прийняти її як письмовий державний екзамен. Цей екзамен, який давав учительські права, Едіта вважала як щось, що зробить щойно після повернення до Вроцлава, в одну мить став вирішальним імпульсом до зміни проекту навчання. Вирішила скласти його в Геттінгені й почати готуватися до докторату з філософії. Йшов 1913 рік. 

Окрім лекцій і семінарів у інтелектуальній формації Едіти велику роль відіграли щотижневі зібрання Філософського Товариства. До цього ексклюзивного кола молодих феноменологів, про існування якого студенти довідувалися зазвичай після кількох семестрів навчання, Едіта потрапила майже відразу. На зібрання Філософського Товариства охоче приїжджав з лекціями чудовий мислитель, вплив якого на інтелектуальне життя Німеччини виходив далеко за філософію, і завдяки якому багато релігійно байдужих людей повернулося на шлях віри. Ним був Макс Шелєр. Едіта запише: „Перше враження було незабутнім. Ніколи пізніше в жодній людині я не бачила такого чистого «феномену генія». З його великих блакитних очей виходив блиск якогось вищого світу. Мав красиве шляхетне обличчя, хоч життя залишило на ньому сліди знищення (…). Саме тоді його наповнювали католицькі ідеї, і він умів здобувати для них адептів – блиском свого духу і силою оратора. Це була моя перша зустріч з невідомим світом (…). З мене почали спадати пута раціоналістичних пересудів, у яких я зростала, не знаючи про це, і раптом переді мною постав світ віри (…); це була цінність, над якою, принаймні, варто було поміркувати”. 

Але поки що інші думки, суто філософські, займали голову Едіти вдень і вночі. Стосувалися проблеми пізнання іншої людини. Як Шелєр, так і Гуссерль, окрім кількох інших сучасних філософів, присвячували цій царині досліджень щораз більше уваги. Коли Едіта пішла до «Вчителя» з проханням визначити тему дисертації (хотіла перескочити через кілька академічних етапів), як предмет праці запропонувала тему «вчування». У феноменології була заледве новачком, але вважала, що в цій царині чогось досягне. І так сталося. Але не передбачала, скільки зусиль повинна буде докласти, щоб продиратися крізь хащі різноманітних теорій до ясності бачення «об’єктивного стану речей». „Мої дні стали дуже довгими: вставала о шостій і працювала без перерви до півночі. (…) Читала книжку за книжкою, багато записувала цитат; чим більше матеріалу збирала, тим більше крутилося мені в голові (…). Перестала спати, безсонниця продовжувалася багато років. Мене огортали великі сумніви. Перший раз у житті стала перед чимось, чого не могла осягнути волею (…). Дійшла навіть до того, що зогидніло мені життя (…). Коли йшла вулицею, то дуже хотіла попасти під машину! Коли була в горах, то тихо надіялася, що скручу собі карк і не повернуся додому”. Райнах став спасителем. Його зауваження до перших розділів дисертації, сповнені надією і високими оцінками, стали вирішальними для продовження праці. Але шлях до захисту докторату був ще довгим і мозольним. 

Восени 1914 все заповідало про наближення воєнного конфлікту. Багатьом людям здавалося, що якщо вибухне війна, то, з огляду на великі можливі втрати і знищення, не триватиме довго. Історія показала щось інше. Замах у Сараєво на Франциска Фердинанда започаткував серію катастрофічних подій. Едіта з напруження слідкувала за міжнародною політикою. Як тільки розпочалася війна, то відразу написала прохання поступити на курси медсестер у Вроцлаві, щоб працювати у якійсь фронтовій лікарні. Особисте життя без вагання підпорядкувала публічному, відкладаючи навчання на майбутнє. На фоні великих людських страждань державний екзамен виглядав як щось майже гротескне. Почала допомагати в хірургічній клініці, але мріяла працювати в польових умовах, а тим часом через надмір бажаючих відповіді не було. В такій ситуації найрозумніше було повернутися до Геттінгену, аби очікування поєднати з навчанням. Державний екзамен охоплював не лише історію, але й германістику, німецьку літературу і філософію. Це важке випробування (14-15 січня 1915 року) пройшла з відзнакою; Гуссерль був одним з екзаменаторів. 

Після екзамену Едіта поїхала на кілька днів до Гамбурга, аби відпочити і розділити радість з сестрами – Ельзою і Розою. Радісний настрій засмучували дві справи. Мама написала, що ще більше раділа би успіхові дочки, якщо би та розуміла, кому його завдячує. Едіта запише: „На жаль, так далеко я ще не зайшла. У Геттінгені я навчилася шанувати проблеми віри, часом з друзями ходила до протестантського храму (…), але дороги до Бога ще не знайшла”. Другою причиною суму була ескалація війни. Багато студентів, друзів Едіти, пішло на фронт; Райнах пішов добровольцем. У цей драматичний період Едіта обмежила коло своїх друзів; познайомилася з сестрою Райнаха – Поліною. Пізніше згадає: „Як ми раділи, коли від Райнаха приходила відкритка або лист! Він був в околицях Вердуна. В одному з листів прислав нам проліски, які сам зірвав. Квіти були свіжими. Еріка (університетська подруга) і я уклали список адрес наших друзів і почали висилати їм посилки (…). Осінь принесла вістку про перших загиблих з-поміж наших друзів…” 

На початку квітня 1915 року Едіта отримала з Червоного Хреста повістку до санітарної служби на Моравії. Незважаючи на рішучий спротив мами, вирішила поїхати. Прагнула служити тим, які потребують найбільше. Фронтовий лазарет був саме таким місцем. П’ять місяців опікувалася пораненими і вмираючими солдатами. Спочатку її направили у відділення хворих тифом. Описує: „Я любила перебувати з хворими, хоч це вимагало зусиль. У нашому лазареті були всі народи австрійсько-угорської імперії: німці, чехи, словаки, словенці, поляки, русини, угорці, румуни, італійці. Траплялися навіть цигани, росіяни і турки (…). Їхнє безсилля і необхідність опіки чинили мою працю особливо дорогою (…). Наші земляки були претензійними і критичними, і якщо їм щось не пасувало, то могли підняти всю палату. Натомість «дикі народи» були покірними і вдячними. Як я жаліла цих бідних словаків і русинів, яких вирвали з їхніх спокійних сіл і послали на фронт. Що вони знали про історію Німеччини чи монархії Габсбургів? Тепер лежали в гарячці і терпіли невідомо за що”. Едіта кожної ночі чергувала біля ліжка важко пораненого, щогодини давала йому укол; через кілька дні він помер. Вона запам’ятала: „Коли я збирала його речі, то з блокноту випав листок з молитвою про збереження його життя, яке йому дала дружина. Це мене глибоко порушило. Щойно тепер зрозуміла, що по-людському означає така смерть”. 

Потім її перевели у відділення хірургії, де праця медсестер була ще важчою. Ослаблена роботою, після якої ввечері ледве стояла на ногах, вичерпана психічно, страждаюча від безсоння, нарешті вирішила відпочити. Заплановане коротке перебування в родини несподівано продовжилося і врешті довело до продовження наукової праці. 

Але спочатку, у лютому 1916 року, повернулася до Вроцлавського ліцею імені Вікторії у ролі вчительки. З огляду на проблеми з кадрами, її попросили про допомогу, і кілька місяців вона навчала латини, німецької мови та історії. Ця праця поглинала багато часу, але приносила Едіті багато задоволення, була перспектива залишитися тут назавжди. Але її не можна було поєднати з працею над докторатом. Різні симптоми ослаблення організму були сигналом до радикальної зміни способу життя. 

Оскільки Гуссерль отримав кафедру на університеті у Фрібуру, то саме туди поїхала Едіта. Представила «Вчителеві» все, що зробила, і по кількох місяцях інтенсивної праці закінчила Проблему вчування. 3 серпня 1916 року захистила докторат з найбільшою відзнакою. Перед нею відкрилася можливість бути особистою асистенткою Гуссерля, з якої вона скористалася. На цій посаді пропрацювала три семестри, поєднуючи дидактичні обов’язки і приготування до друку рукописів батька феноменології (тисячі стенографічних листків, які треба було розшифрувати, зрозуміти і переписати на друкарській машинці). Така праця позбавляла Едіту можливості займатися науковою працею. До того ж, співпраця з «Учителем», якого інтригували нові проблеми, а до старих, приготованих до друку, не хотів повертатися, не завжди добре виходила. Едіта залишила роботу асистентки, але залишилася на університеті, щоб габілітуватися з філософії. 

Щораз частіше її турбували й інші думки. Війна поглинула мільйони жертв і десятки мільйонів занурила в жалобу. Гуссерль втратив сина, пізніше загинув Райнах, «права рука» філософа. Він загинув у Фландрії в листопаді 1917 року, мав неповних 34 роки. За рік до того разом з дружиною охрестився у євангелістів. Роман Інгарден напише, що раптова смерть цієї незвичайно доброї людини справила на Едіту «страшне враження» і розпочала радикальні зміни в її житті. Думка Інгардена підтверджується листами Едіти, в яких частіше з’являються слова «Бог» і «релігія», а також у її споминах. Один спомин стосується зустрічі з вдовою Райнаха. Після похорону вона попросила Едіту впорядкувати папери чоловіка. Та пішла до знайомого помешкання зі страхом, що побачить розбиту горем жінку. Тим часом побачила страждаючу жінку, яка погодилася з долею, була дуже спокійною. Едіта визнає: „Це було моє перше зіткнення з хрестом і з його божественною силою, яку він уділяє тим, які його несуть. Перший раз я бачила народжену зі спасительного терпіння Христа Церкву і її перемогу над жалом смерті. Це був момент, коли моя невіра похитнулася, іудаїзм побліднув, а Христос заяснів: Христос у таїні хреста”. 

Едіта розпочала власну наукову кар’єру і також готувала до друку тексти Райнаха. Але й була готова допомагати «Вчителеві» та колегам. У 1918-19 роках жила у Фрібуру, але часто відвідувала Геттінген, Вроцлав, Гамбург і Берлін. У 1920 р. переїхала в рідне місто. Саме тоді в житті Едіти сталася наступна важлива подія – шлюб Ерни з Гансом Біберштайном. З нареченим сестри Едіту єднала довголітня гармонійна дружба. У день шлюбу так погано почувалася, що сестра вирішила дати їй укол морфію. Увечері Едіта останній раз у житті танцювала з нареченим сестри. Після виїзду молодят у шлюбну подорож написала: „Я стала спокійною і вільною, тепер можу піклуватися про себе сама”. 

Продовжувала самостійну наукову працю, яка давала добрі результати. Водночас переживала різні страждання. Пізніше засвідчить, що «земля горіла» під її ногами, а внутрішня криза, яку ретельно приховувала, ось-ось вибухне. Влітку 1921 року. Едіта поїхала відпочити до Бергзаберн, де мешкала її товаришка, також учениця Гуссерля, Ядвіга Конрад-Мартіус. Коли господарів не було вдома, то Едіта відчинили книжкову шафу і взяла першу книжку, аби не марнувати часу. Це була автобіографія св. Терези Авільської. Прочитала книжку за одним разом і сказала: „Це правда!” Ось як правда зненацька дістала Едіту. Їй, освіченій у філософії, яка була «точною наукою», правда об’явилася не як «згідність судження з об’єктивним станом речей», а безпосередньо «біблійно», як непорушна опора життя, незворушний мир і радість. Нарешті знайшла те, чого шукала; була вдома. 

Того самого дня вирішила охреститися в католицькій Церкві та вступити в Кармель. Звичайно, що до цього рішення доклали свою лепту також попередні численні контакти з християнством; про деякі ми вже згадували. Додаймо, що поза зустрічами з Шелєром усі інші контакти були з протестантськими колами. Якщо йдеться про християнську літературу, яку Едіта читала, то серед авторів були не тільки Лютер і Кєркегард, але й св. Августин і св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи якого вона не тільки прочитала, але й виконала самостійно (не забуваймо, що «реколектанта» тоді була невіруючою). Читала також Новий Завіт і бревіарій. Не забуваймо також про її знання у царині художньої літератури; з допомогою Інгардена мала доступ також і до польської літератури (Раймонта, Виспянського), твори яких мали багато християнських елементів. Нову атмосферу духа допоміг освоїти також і «музичний супровід». Едіта визнає: „Я дуже любила Баха. Його чистий світ у границях суворої правильності спрямовував мене всередину. Коли пізніше пізнала григоріанський хорал, то відразу відчула себе вдома і зрозуміла, чим мене захопив Бах”. 

Після рішення стати католичкою купила катехізм і месал, аби самостійно приготуватися до Таїнства Хрещення. Місцевий парох, перевіривши знання кандидатки з правд віри, відразу погодився. Охрестив її 1 січня 1922 року; Едіта взяла ім’я Тереза Ядвіга, а хресною мамою, з дозволу єпископа, була її протестантська подруга Ядвіга Конрад-Мартіус. Того самого дня прийняла перше святе Причастя. Через місяць, 2 лютого, у Шпейєрі була миропомазана єпископом Людовіком Себастьяном. Звернімо увагу на екуменічне значення хрестин і релігійну символіку дат християнського втаємничення. У ті часи 1 січня було святом обрізання Ісуса, тобто включення, через вісім днів по народженні, у народ Завіту, у іудаїзмі тоді називають ім’я новонародженого. Сороковий день по народженні сина для ізраїльтянок був днем очищення у Єрусалимській Святині. Саме тому 2 лютого є не тільки святом Стрітення, тобто «жертвування Ісуса в святині», але й святом очищення Його Матері. 

Те, що в житті Едіти Штайн визнавці Христа можуть вважати будуванням мостів між іудаїзмом і християнством, для її родини було смугою сумних подій, а для матері – трагічних. Хрещення для побожної єврейки означало зраду дочкою віри в Єдиного, публічну апостазію, поразку виховання. Вступ Едіти до народу Нового Завіту – бо тривали родинні зв’язки, дочка часто супроводжувала маму до синагоги – відкрив між ними невидиму прірву. Едіта була переконана, що, ставши християнкою, сильніше вкорінюється в іудаїзм і в повноті приймає його спадкоємство. Враховувала тепер необхідність попрощатися з філософією, бо хотіла вступити в Кармель, що здавалося їй справою кількох місяців.