Союз думки і віри  

 

Едіта вчилася філософського мислення з потреби глибшого розуміння досвіду, який несла з собою щоденність. Говорила, що її філософські рефлексії та публікації є лише віддзеркаленням того, що для неї дійсно було суттєвим. Отож, чи після прийняття християнського Кредо можна була – чи треба було – звільнитися від філософії, яка виконує таку важливу роль у житті? Гляньмо на інтелектуальний доробок Едіти з перспективи років, коли вона скаже, що тоді більше жила, ніж філософувала. 

У 1917 році вийшла її книжка Проблема вчування, яка містила головні частини її докторської праці. Після неї з’явилися, ще до 1921 року, дві праці, написані з думкою про габілітацію й опубліковані у створеному і редагованому Гуссерлем, у співпраці з Шелєром, філософському журналі. Йдеться про Причинки до філософського обґрунтування психології і гуманітарних наук. І. Психічна причинність. ІІ. Індивід і суспільство. Ще раніше вона написала Введення до філософії, яке знайшли після її смерті в її манускриптах. Натомість у 1923 році була вже готова наступна праця: Дослідження держави. У всіх працях феноменологічний опис був науковим методом дослідження, а предметом те, що притягувало увагу Едіти. Вже самі назви показують горизонт зацікавлень авторки. Спільним пунктом віднесення була людська особа. Проблематика особовості та психічного життя, онтологічної структури і метафізичного статусу особи, її реляції до матеріального світу, до інших осіб і до Бога проходить, ніби нитка Аріадни, через усі більші тексти Едіти, почавши від перших філософських праць і закінчуючи останніми – богословськими. 

Завдяки навчанню у Геттінгені Едіта навчилася методові мислення, який пізніше з успіхом використовуватиме в різних працях. Гаслом методу й програмою досліджень Гуссерля було «повернення до речей». Що означало це епохальне повернення? 

«Предметом», тобто змістом філософського пізнання може бути все, до чого безпосередньо спрямована свідомість суб’єкта, наприклад, матеріальні предмети, кольори, звуки, простір, час, свої або чужі психічні стани, людські взаємини, шедеври мистецтва, духовні цінності; також і акти свідомості можуть стати «предметом» у такому значенні. Гуссерль хотів, щоб філософія, черпаючи знання виключно з досвіду, могла стати точною наукою і основою для інших наук. Кожна відповідь на питання про істоту того, що дане свідомості, або на питання про істоту феномена, повинна бути сформульована в границях, визначених самим предметом дослідження, і то лише тоді, коли його можна пізнати з безсумнівною очевидністю. Інтуїтивний огляд істоти «предмету» у такий спосіб стає джерелом розуміння його сенсу і його зв’язків з іншими істотами і станами предметів. У такий спосіб філософське пізнання, розуміння феноменів (феномено-логія) відбувається як процес відкривання і вираження в судженнях суттєвої правди. 

Відома дорога Гуссерля: регрес – від першої «об’єктивної» і «реалістичної» феноменології до так званого «трансцендентального ідеалізму». Ми не будемо занурюватися в історично-філософські труднощі. Безперечним залишається факт й водночас велика заслуга цього вченого, що його Феноменологічні дослідження мають солідні аргументи у суперечках з релятивістичними напрямками сучасної філософії, такими як натуралізм, психологізм чи історизм. «Повернення до предметів» означало відвернення від ідеалістичного суб’єкта, тобто такого, який «створює» правду, й повернення, без «теоретичних упереджень», майже з дитячою наївністю, до безпосередніх даних досвіду. Сам Гуссерль бачив у феноменології антидот на філософський скептицизм, нігілізм та засіб проти кризи в науках і європейській цивілізації. Молоді люди, захоплені філософією, вбачали в новій школі мислення – в якій устремління до «об’єктивного пізнання» вело до відкриття «вічних правд» – повернення до великої класичної традиції, й навіть до своєрідної «нової схоластики». Говорилось про наближення до «святості буття», до «чистого бачення предметів самих у собі». Проникнення аж до суттєвої правди вимагало від філософа своєрідного інтелектуального аскетизму (зупинення відомих концепцій), і навіть морального. Якщо на протязі багатьох років туга за правдою була для Едіти, як визнає, єдиною молитвою, то пошуки «правди предметів» були служінням цій самій Правді, яку пізніше зустріла як об’явлену в Ісусі Христі. 

Ми вже згадували, що, вирішивши охреститися, Едіта була переконана, що залишить філософію. Чи їй часом не здавалося, що занурення у філософські проблеми є «балансуванням над прірвою»? Чи ж багато світлих християн, починаючи від давніх часів, не визнали Євангеліє єдиною «справжньою філософією» і не покинули ради неї всі суто людські науки? Але, роздумуючи над зв’язками віри з вимогами життя, дійшла висновку, що автентичне християнство не тільки можна погодити з інтелектуальною працею, але що філософія може стати автентичним служінням Богові, а навіть дорогою до святості. У цьому переконанні її утверджували приклади життя середньовічних Учителів Церкви і щораз більші контакти з католицькими інтелектуалами. Видатною постаттю Церкви в Німеччині тоді був єзуїтський філософ і богослов Еріх Пшивара. Він саме готував до друку німецьке видання праць Джона Генрі Ньюмана. Фон Гільдебранд порадив йому Едіту Штайн як кваліфікованого перекладача до найважливіших праць. І не помилився. Едіта з великим запалом розпочала перекладати листи і щоденники знаменитого конвертита. Коли закінчила переклад праць Ньюмана, то Пшивара порадив їй перекласти з латини Дискусії про правду св. Фоми Аквінського. 

У цей період інтенсивної інтелектуальної перекладацької праці Едіта багато часу віддавала щоденним обов’язкам у жіночому педагогічному ліцеї ім. св. Магдалини в Шпейєрі , яким опікувалися сестри домініканки. Едіта працювала там у 1923-31 роках. До школи потрапила за посередництвом пароха з Бергзаберн, який, просячи допомоги у о. Йосипа Швінда, прелата зі Шпейєра, написав йому: „Маю тут одну конвертику, яка набагато переростає мене і засоромлює в богословських науках. Мусиш мені допомогти; доручаю її тобі”. О. Швінд знайшов їй роботу і став її сповідником. Кілька років духовного керівництва мали великий вплив на духовний розвиток Едіти. Про те, як вона його цінила, свідчить спомин після його смерті у 1927 році: „Кардинал Ньюман часто наголошував, що відносно легко розвинути в собі якусь одну рису християнського життя, наприклад, суворість чи лагідність, поважність або веселість. Але справжня християнська досконалість проявляється щойно у поєднанні всіх чеснот (…). Як він міг слухати! Глибоко переживав усе, про що я йому розповідала. Якщо треба було знайти вихід з важкої ситуації, то відразу створював живий образ людей і взаємин, з якими ніколи не зустрічався, і своєю порадою найчастіше попадав у десятку. Якщо йому траплялася нагода надати комусь дієву допомогу, то користався з неї, роблячи це як щось цілком природне. Його не треба було просити, і дякувати собі майже не дозволяв (…). Його духовне керівництво було спокійним, упевненим і розторопним, опертим на мудрих людських знаннях і досвіді десятків років душпастирської праці, й водночас повне святої поваги до дії Бога в душі, і також делікатне, як і сміливе. Непорушною була довіра до Божого Провидіння і до сили молитви (…). Суворість і доброта, поважність і дитяча веселість, шляхетність і покора – це були протилежності, які в цій душі гармонійно поєднувалися, виростаючи з глибин найчистішою Божої любові”. 

Подані обширні фрагменти ще обширнішого некролога ми подали також тому, що всі ці риси характеру і прикмети духу, включно з тими, які проявлялися в духовному керівництві та дієвій допомозі ближнім, мала також Едіта – очевидно, що без досвіду «десятків років душпастирської праці». Вона не мала «священицьких» аспірацій, це є певним. Розмірковуючи колись над можливістю надання священицьких свячень жінкам, перерахувала докази проти. З другого боку, їй здавалося, що з точки зору догматичного богослов’я нема суттєвих перешкод для «такої нечуваної новизни». 

У Шпейєрі Едіта навчала щоденно у кількох класах німецької мови та історії, а що кілька тижнів читала конференції для монахинь. Її вплив на черниць порівнювали з впливом магістри новіціату на новичок. З нею часто радилися у теологічних, суспільних і педагогічних справах. Даючи поради щодо виховання дівчат, – адресатом була черниця з абатства цистерціанок – написала: „Я би не уникала питань з царини сексуальності, навпаки, слід радіти, якщо трапляється нагода поговорити про ці справи ясно і чесно, бо не випадає випускати у світ дівчат, не давши їм сексуального виховання. Необхідно лише старанно добирати матеріал, уникаючи всякої спокусливої еротики”. Безцеремонність Едіти щодо цього делікатного питання, поєднана з влучністю моральних суджень і практичною мудрістю (вже в студентські роки була прихильницею коедукації і політичної рівноправності жінок), була переповнена турботою про добро молодих дівчат, яким випало жити в епоху глибоких культурних змін. Досконало розуміла своїх учениць. Вони її любили і цінили, вважали найкращою, найсправедливішою вчителькою в школі. Охоче проводила з ними вільний час. Деякі сестри звірялися їй в своїх проблемах, просили порад; з кількома підтримувала зв’язки після закінчення школи. Виховувала дівчат не тільки словом, але й прикладом. Життя молитвою – для медитації і меси відводила найкращі поранні години – поєднувала з учинками дискретної любові до ближнього (регулярно допомагала вбогим). Самотужки продовжувала вивчати філософію і християнську теологію. 

Плодом її ґрунтовного вивчення праць св. Фоми Аквінського стало есе, яке написала до сімдесятиріччя Гуссерля. Первісний текст мав форму діалогу між Аквінатом і «Вчителем», але такий стиль не прийняв Гайдеггер, який був редактором, тому Едіта переробила працю у форму статті: Феноменологія Гуссерля і філософія св. Фоми Аквінського. Спроба конфронтації. Крім радикальних різниць, які стосувалися, між іншим, висхідного пункту філософії та її методу, авторка помітила в обох філософів той самий етос мислення, тобто ретельні, сповнені пристрасті пошуки об’єктивної та абсолютної правди. Обоє були переконані, що людський розум спроможний пізнати істотну структуру дійсності. А оскільки все, що існує, просякнуте розумністю, то людина може намагатися пізнати всю дійсність і теоретично оформити її в філософських знаннях. Справою інтелектуальної чуттєвості є визнання границь розуму і, як наслідок, відчинення на об’явлені правди. Едіта запропонувала в цьому місці контроверсійну модель філософії, яка не лише «формально» стає залежною від віри, визнаючи в ній критерій правильності власних суджень, але й піддаючись їй «матеріально», черпаючи знання з релігійного Об’явлення. І тому можна навіть говорити про «надприродну філософію», відрізняючи її від «природної філософії», подібно як кажуть про «природну теологію», відрізняючи її від теології, відчиненої на Об’явлення. 

Питання філософування, залежного від Об’явлення, – разом з загальнішою проблематикою реляції між розумом і вірою – з’явилося у дуже жвавих дебатах на тему «християнської філософії», які в першій половині минулого століття заангажували талановитих католицьких мислителів – і не лише їх. Едіта була в темі, але, живучи в монастирі, не могла брати участі у дискусіях безпосередньо. Зрілі плоди своїх роздумів представила у Введенні до книжки, яка вийшла друком щойно по її смерті: Скінчене буття і вічне Буття. У християнській філософії бачила «досконале діло розуму», яке об’єднує все, що доступне для «природної» думки, і завдяки відчиненню людини на правди, об’явлені Богом. Авторка захищала суто філософський, хоч і не «чисто» філософський характер цього діла розуму, який в поставі покори і вдячності приймає «темне світло» віри. 

Ми згадували про успіх конференцій Едіти для черниць. За короткий час розширилось коло її слухачів і тематичний спектр виступів. Учителька з характером почала отримувати запрошення з різних міст Німеччини, щоби читати лекції на теми, пов’язані з жіночими, родинними і педагогічними проблемами. Ці теми, які тоді широко дискутувалися у католицькому світі, вона представляла, послуговуючись філософією, психологією, педагогікою, подаючи приклади з історії та літератури. Завжди вказувала на найглибше, теологічне значення цих проблем, так що їй часто дорікали у надмірній «побожності». На закиди не зважала. Читала лекції у Мюнхені, Людвігсхафені, Гайдельбергу, Кельні, Фрібурі, Аугсбурзі, і також поза Німеччиною – у Зальцбурзі та Цюриху. Її популярність зростала. Духовна зрілість і інтелектуальна глибина лекцій поєднувалися з юнацькою зовнішністю Едіти. „Один лише незвичайно скромний вигляд під час її появи викликав велике здивування, бувало, що організатори попереджували слухачів, аби не переймалися молодістю лекторки (…); маленький ріст, делікатна шкіра зі шляхетними рисами обличчя, довге волосся, зібране ззаду, блиск темних очей – вона виглядала на двадцять років. Одяг був допасований до зовнішніх обставин, але завжди простий. Біля пюпітра була спокійною і впевненою, говорила ясно й виразно – без жестикуляції і пафосу. Часом успіх був як буря, а голоси похвал довкола неї майже небезпечні. Коли всі ще говорили про неї, газети оцінювали її виступи, вона вже сиділа в Шпейері, похилена над зошитами своїх учениць…” 

Ім’я Едіти Штайн стало знаменитим завдяки її виступам під час кількаденної сесії Католицького Союзу Студентів, яка відбулася на початку вересня 1930 р. у Зальцбурзі. Серед 16-и знаменитих доповідачів була одна жінка. Її лекція Етос жіночих професій аудиторія сприйняла з захопленням, а преса широко обговорювала. Доповідачка, борець за права жінок, не виключаючи жодної професії, як невідповідної для жіночої статі, наголошувала, що жіноча природа має особливі предиспозиції до певних професій, ролей і завдань: „Жодна жінка не є лише жінкою; кожна характеризується властивими собі рисами і здібностями, не меншими від чоловічих, і завдяки цьому може виконувати творчу, наукову, технічну й інші праці. Індивідуальні здібності можуть прямувати до кожної царини, навіть дуже віддаленої від жіночої специфіки, і навіть до нежіночих спеціальностей. Про жіночі професії можна змістовно говорити лише тоді, коли вони стосуються об’єктивних завдань, притаманних жінці, таких як виховання, опіка, здатність зрозуміти іншу людину; такою є професія лікарки, медсестри, вчительки, виховательки, домохазяйки і ціла низка сучасних суспільних професій. У сфері науки є багато галузей, які займаються конкретними справами, наприклад, гуманітарні науки і різні допоміжні праці, переклади, видання, мудре керування творчою працею інших. Очевидно, що тут потрібно мати ту саму духовну поставу, якою повинна володіти дружина і мати; розширюється лише сфера діяльності та змінюється особовий склад, вільний від родинних зв’язків, і тому більш одуховлений. Природні спонуки, як при родинних взаєминах, тут відсутні, і тому вимагається більше духовної сили і жертовності”. 

Взірцем досконалої реалізації покликання жінки є Марія, Мати Ісуса. Едіта ставить Її як взірець для наслідування для всіх жінок – без огляду на покликання і професію. Одружена жінка і домохазяйка також повинна намагатися жити як «Господня служебниця». Зрештою, черниці також часто реалізують «подвійне покликання»: через обіти віддають себе Христові як «обручниці» й водночас працюють як медсестри чи вчительки. Надмір праці, якою жінки завантажені вдома (також і в монастирях) і «у професії», часто стає, на жаль, джерелом духовного охолодження. Едіта, чуйна спостерігачка за життям, зауважила, і то ще до вступу в Кармель, що релігійна літеплість і рутина гніздяться також і в орденах. І навпаки, у кожному середовищі можна зустріти жінок, які героїчно виконують свої щоденні обов’язки, чинять чудеса любові й здобувають великі успіхи в професійній сфері. Це „жінки, які опромінюють дім своїм теплом і світлом, виховують дев’ятеро дітей, передають їм повноту благословення на дальшу життєву дорогу і для майбутніх поколінь, з серцями, відкритими на чужий біль; скромні вчительки і урядові працівники, які утримують своєю працею всю родину, і при цьому всьому ще знаходять час і гроші на різні церковні й доброчинні діла; черниці, які ночами моляться і покутують за чужі гріхи. Звідки вони черпають сили до справ, які перевищують їхні природні здатності, й водночас зберігають спокій і погоду духу у нервовому й психічному виснаженні?” Звідки черпала сили Едіта? Колись вона відхилила завісу цієї таїни: „Не вживаю жодних штучних засобів для продовження праці. Працюю, скільки можу. Майстерність зростає разом з кількістю виконуваних праць. Якщо нема чогось нагального, то швидко змучуюся. Без сумніву, небо розуміється на економії. На практиці це не легко, з чого виникає, що ми не є чистими духами. Нема сенсу бунтуватися проти цього; йдеться лише про те, аби в кінці знайти спокійну хвилину, в якій можна би було перебувати з Богом так, ніби поза тим ніщо не існує, і то щоденно (…). Остаточно треба вважати себе знаряддям в руках сили, з допомогою якої ми повинні працювати, чимсь, чого самі не використовуємо, а Бог в нас”. 

У грудні 1930 року Едіта мала важливу конференцію. Вона відбувалася в найбільшій аудиторії університету в Гайдельбергу, була організована для членів Католицького Союзу Студентів. Лекція Едіти називалася Інтелект і інтелектуали. Розглянемо основні напрямні її виступу. 

Доповідачка, виходячи з досвіду тодішньої історичної ситуації, піддала сумнівам правомочність загального серед німецьких інтелектуалів переконання про їх провідну роль у суспільстві. Цю правомочність піддала сумнівам війна і післявоєнна криза. Сумнівними виявилися не лише результати проводу, але й кваліфікованість інтелектуалів відігравати роль, яку собі приписували. Справа була важливою і ще актуальною, бо вже приходили перші вістуни «нового політичного устрою». 

Каркасом для конструкції лекції була аналогія між одиничним і суспільним організмом: „Кожна спільнота – від найменшої: родинної, аж до найбільшої – є певним організмом, членами і органами якого є окремі індивіди і цілі групи людей”. Як в людському організмі різні органи тіла виконують специфічні функції, так і в суспільному організмі різні стани і професії повинні виконувати окреслені завдання, вносячи свою лепту у спільне добро. У який спосіб можна окреслити, хто до чого надається, що об’єктивно відрізняє і «класифікує» рівних між собою людей? Едіта звертається до традиційної концепції людини, за якою її слід сприймати як своєрідний «мікрокосмос». Що це означає? 

Людина, тілесно-духовна істота, поєднує в собі різні ділянки буття, які в матеріальному світі існують окремо. Те, що є не оживленим, рослинним і тваринним, поєднується в людині в цілість завдяки духовній душі, яка є «вікном» у вищий світ чистого духа. Едіта, приймаючи арістотелівсько-томістичну концепцію душі як «субстанціальної форми», звертається також і до платонської філософії, аби витягнути з неї елементи, які допоможуть зрозуміти структуру суспільного організму. За Платоном людська душа складається з трьох «частин»: пожадливої, імпульсивної і розумної. У залежності від переваги якоїсь частини виникають різні типи людей. Для ефективного функціонування суспільства для кожного типу необхідно підібрати відповідну професію. Досконалою політичною системою є держава, поділена на суспільні стани, з точно визначеною ієрархією, на вершині якої стоять володарі-філософи. 

З політичної утопії Платона Едіта взяла реалістичний погляд на необхідність поділу суспільства на різні класи. Антропологічну схему стародавнього мислителя збагатила християнською концепцією людини і сформувала власне бачення суспільства. У кожній державі є люди, які в своїй діяльності керуються потребами даної хвилини і інстинктом, а розум уживають інструментально, для випадкової вигоди. Інші свідомо ставлять перед собою нові цілі та дисципліновано намагаються їх реалізувати. Цих людей вирізняє практична інтелігентність; серед них є інженери, рільники, ремісники, купці. Є також люди, які захоплюються теоретичними проблемами. Полем їхньої діяльності є царина думки. Є стільки типів інтелектуалів, скільки є функцій інтелекту. До цього грона належать також люди, які інтуїтивно хапають правду в моменті її «блиску», як і творці великих синтез і чисельні популяризатори знань. До інтелектуалів Едіта зараховує також містиків і пророків – своєрідних фахівців у царині духу і релігії. Виходячи ще далі поза платонську схему, авторка зробила розрізнення між «внутрішніми» людьми і людьми дії. Перші інтенсивно переживають цінності й шукають глибший сенс у всьому, що відбувається в них і довкола них; можна сказати, що їхнім найбільш автентичним життям є відчуття внутрішнього світу. Другі, швидкі спостерігачі, легко помічають – що і як діється у зовнішньому світі, водночас знають – як повинно бути; в результаті чого ангажуються і ангажують інших у реалізацію проектів по зміні світу. 

Добре функціонування суспільного організму вимагає, щоб керуванням займалася відносно невелика кількість людей. Для Платона ними були філософи, які пізнали споконвічні засади буття, а завдяки контемпляції краси і добра очистилися від моральних плям. У християнському контексті їм відповідають мудрі та святі люди. Від глави держави, зауважує Едіта, вимагається, щоб крім бездоганної моральності та здатності передбачати події він володів талантами керівника і організатора. І тому відповідним місцем для філософа – вважає учениця Гуссерля – є науковий заклад, а не посада в уряді. 

Ідею суспільного керівництва можна розуміти в ширшому сенсі, ніж це подає суто політичний контекст, тобто як працю над формуванням культури і духовного обличчя суспільства. До цієї категорії інтелектуалів належать учителі, лікарі, письменники, клір, журналісти. Їх безпосереднім завданням є праця для спільного добра, а об’єктом особливої турботи повинні бути прості люди. Кожний інтелектуал повинен усвідомлювати загальні границі розуму і власні обмеження, і тому використовувати отримані дари з покорою; подібно як ремісник користується інструментами, аби служити іншим. У такий спосіб інтелектуальна праця зможе стати молитвою в буденності та шляхом освячення. 

Запрошення Едіти до престижного університету в Гайдельбергу було одним з плодів її відомого виступу під час конференції в Австрії. У грудні написала в листі: „Зальцбург змінив моє життя. Мушу читати лекції то тут, то там. Між лекціями – гори паперу з працями. Напевно, на Великдень буду змушена звільнитися зі школи (прошу про це нікому не говорити); що буде потім – не знаю”. 

Весною 1931 року талановита вчителька, несподівано для всіх, залишила школу св. Магдалини в Шпейері. Лише декілька людей знало, що вона вже довго про це думала, аби повністю віддатися науці. Через кілька років після хрещення вона повернулася до філософських досліджень, її дуже турбував діалог між думкою християнської традиції (особливо св. Фоми Аквінського) і сучасною філософією. Включитися до цих важливих для Церкви дискусій її заохочував о. Пшивара й наступні духовні керівники. Заохочена, працювала над працею Потенція і акт, з надією, що текст приймуть як габілітаційну працю (пізніше вона її ґрунтовно переробить і вийде книжка Скінчене буття і вічне Буття, первісна версія вийшла друком щойно в 1998 році). 

У 1931-32 роках вийшли друком два томи св. Аквіната про правду у новому перекладі Едіти Штайн. Знавці думки св. Фоми прийняли переклад з великим ентузіазмом. Перекладачка спробувала думку середньовічного схоластика виразити мовою феноменології, так що книжки могли стати великою допомогою у дискусіях з домінуючою тоді в Німеччині філософією Гуссерля, Шелєра і Гайдеггера. 

Слава Едіти швидко поширилася і до Франції. У 1932 році Томістичне Товариство запросило її на наукову сесію біля Парижа. Темою було відношення томізму до феноменології. Серед багатьох філософських знаменитостей – там були Марітен, Ноель, Койре – Едіта Штайн виявилася найкраще обізнаною з думкою Гуссерля. Подавала цінні пояснення, суттєві зауваження під час учених дискусій. Захищала погляди батька феноменології від звинувачень у ідеалізмі, показуючи – при всіх обґрунтованих сумнівах – послідовність розвитку його думки, яка прямувала до об’єктивних знань. 

Незважаючи на достатній філософський доробок і загальне визнання в наукових колах, як і прихильні рецензії Гуссерля і Гайдеггера, багаторазові спроби Едіти отримати габілітацію – на університетах Геттінгена, Кельна, Вроцлава і Фрібура – не увінчалися успіхом. Перешкоджали німецькі закони, які дискримінували жінок, і антисемітська атмосфера в учбових закладах. Едіта, позбавлена можливості самостійної університетської праці, у 1932 році прийняла запрошення працювати в Німецькому Інституті Наукової Педагогіки в Мюнстері – закладі, який існував на кошти профспілок католицьких учителів. Її дидактична праця, проект створення основ «католицької педагогіки» тривав лише рік. Останню лекцію з філософської антропології прочитала 25 лютого 1933 року. Саме закінчився зимовий семестр. У березні повідомила хресну маму про заплановані на літній семестр лекції з теологічної антропології. Але в квітні, коли Гітлер прийшов до влади, був введений закон про заборону особам неарійського походження займати публічні посади. У травні Едіта написала: „Засідання у Карлсруе не може відбутися через велику кризу, в якій тепер перебуває усе католицьке шкільництво. Тому я не приїду. Наш Інститут також переживає кризу. У цьому семестрі не можу читати лекції (через єврейське походження). Мені ще платять зарплату, бо надіються, що моя наукова праця допоможе католицькій справі”. У цій драматичній ситуації з новою інтенсивністю повернулися думки вступити в Кармель. Але поки що вона жила в Марійському колегіумі, яким опікувалися урсулянки. Дехто гадав, що вона вступить до бенедектинок. Чому саме до них?