Любов сильніша від смерті  

 

„Віддатися в любові, стати цілковитою власністю когось іншого й водночас володіти ним – це найглибше прагнення жіночого серця. У цьому виражено устремління до того, що найбільш особисте й водночас охоплює цілість – це специфічна жіноча риса. Там, де таке віддання себе стосується іншої людини, воно може стати підступністю: стати жертвою, закутися в кайдани й піддатися ілюзорним бажанням, які жодна людина не може сповнити. Тільки Бог може прийняте таке віддання себе і тільки Бог може дати себе в дарі так, що наповнить собою всю людську істоту, не втрачаючи при цьому нічого з себе самого”. Едіта розуміла те, що говорить, і це не тільки на основі книжок з психології і містичного богослов’я. У цих зауваженнях ми не відчуваємо тяжкого осаду після не сповненого прагнення взаємного кохання чи пригнічення на вид невдалого подружжя (наприклад, її сестри Фреди). Правдою є те, що навіть тоді, коли вважала себе невіруючою особою, цінувала «католицький ідеал подружжя» і мала намір за цих взірцем впорядкувати своє життя. Правдою також є й те, що хоч її вважали холодною і недоступною, але її почуття часом викликали температуру, більшу від дружніх стосунків, а її мрії про одруження конкретизувалися в рисах близької особи. Деякі біографи, спираючись на листування Едіти і свідчення сучасників, називають Інгардена і Ліппса. Коли вони одружилися, Едіта з великою тактовністю і пошаною для нових ситуацій і осіб підтримувала дружні взаємини і готова була допомагати друзям зі своїх студентських часів. Провидіння вело її шляхами, про які вона в молодості не могла й подумати. Після довгих років терпіння і внутрішньої боротьби спокій і щастя знайшла в любові до Когось, хто покликав її по імені та пригорнув до себе назавжди. Була переконаною, що не існує досконалішого сповнення прагнень жіночого серця понад тим, щоб бути «обручницею Христа». З Улюбленим перебувала під час довгих годин молитви та контемпляції. Зустрічала Його серед щоденних обов’язків, у натхненних словах Біблії, в літургійній спільноті Церкви. У Його присутності жила і для Нього працювала. 

Джерелом, з якого Едіта черпала поживу для душі, було бенедиктинське абатство в Бойрон. Потрапила туди за посередництвом о. Пшивари, і відразу, після першого перебування там на Великдень 1928 року, цей осередок літургійної віднови, який впливав на життя Церкви, став для неї «домом Бога і брамою небес». Часто туди їздила, щоб молитися, медитувати, робити реколекції, писати. Ще більше полюбила псалми і григоріанських хорал. Там слухала проповіді про Пасхальні таїни і захоплюючі лекції про літургію. Там написала деякі значні релігійні праці, наприклад, Таїна Народження Бога. Абат Рафал Вальцер став її духовним керівником, з часом почала називати його «мій отець абат». Через нього склала Богові приватні обіти вбозтва, чистоти і послуху. Він вважав, що з неї би вийшла досконала бенедиктинка, хоч ніколи її до цього не схиляв. Вона підтримувала контакти з монастирем бенедиктинок св. Ліоба у Фрібурі-Гюнтершталь, час від часу жила там, листувалася з сестрами (найбільше з с. Адельгундіс Єгершмід, доктором історії, яка, як світська особа, ходила до «філософського дитсадка», тобто на пропедевтичний семінар Едіти в Геттінгені; саме вона записала цінні розмови з Гуссерлем в останні роки і дні його життя). Чому Едіта не стала бенедиктинкою? Єдина розсудлива відповідь: бо іншою була Божа воля, щодо якої Едіта не мала жодних сумнівів. Абат Вальцер лише переконав її не вступати в Кармель «тепер», а «пізніше», бо її присутність у світі культури є дуже цінною для німецької Церкви. 

«Пізнішим» виявився 1933 рік; рік приходу до влади Гітлера, а в Церкві – надзвичайний Ювілейний Рік. Перед вступом до Кармелю Едіта хотіла поїхати до Риму, але не на прощу і не для «отримання відпусту». Прагнула приватної аудієнції в Пія XI, аби поділитися з ним передчуттями, пов’язаними з розпочатою нацистами дискримінацією євреїв, і просити його втрутитися, найкраще у формі енцикліки. Але довідалася, що через великий наплив паломників до Апостольської Столиці не має шансів на приватну аудієнцію. Оскільки аудієнція в групі її не задовольняла, то відмовилася, а вирішила написати Папі лист. Десятки років зміст цього листа викликав лише здогадки. Тепер, після того, як Тайні Ватиканські Архіви матеріалів, які стосуються стосунків Апостольської Столиці з Німеччиною у 1922-39 роках, були відкриті (15 лютого 2003 року), ми добре знаємо, що Едіта написала 12 квітня 1933 року. Звертаючись до «Отця християнства» як «дитина єврейського народу, яка завдяки Божій благодаті вже одинадцять років є дитиною католицької Церкви», вирішила висловити те, що турбувало мільйони німців: „Уже тиждень у Німеччині діються справи, які принижують усяку справедливість і людську гідність, не кажучи вже про любов до ближнього. Націоналісти роками проголошували ненависть до євреїв. Тепер, коли взяли владу й озброїли своїх прихильників, посів ненависті дозрів”. Авторка листу повідомляє про сутички та бойкоти, жертвами яких є євреї. Пише про самогубства людей, які не витримали знущань. Передбачає подібні трагедії в майбутньому і додає, що відповідальність у таких випадках падає, у великій мірі, як на тих, які доводять людей до межі витривалості, так і на тих, які в такій ситуації мовчать. „Усе, що трапилося і діється кожного дня, є результатом дії уряду, який називає себе «християнським». Не лише євреї, але тисячі католиків у Німеччині і – надіюся – в усьому світі очікують і надіються, що Христова Церква відізветься, аби припинити ці надужиття іменем Христа. Чи це обожнення раси і державної влади, яке щоденно втовкмачується масам через радіо, не є очевидною єрессю?” Расистські дії нацистів проти євреїв є водночас зневагою людської природи Ісуса, його Матері і Апостолів; є плямою на Ювілейному Році, який повинен бути роком миру і примирення. Лист закінчується сумними передбаченнями: „Ми всі, вірні діти Церкви, які уважно спостерігаємо за подіями в Німеччині, побоюємося, що якщо мовчанка буде тривати далі, то повага до Церкви буде зменшуватися. Ми переконані, що ціною мовчання не можна буде отримати мир у стосунках з теперішнім німецьким урядом. Спочатку боротьбу з католицизмом ведуть тихо і без брутальних засобів, таких як у боротьбі з євреями, але не менш систематично. Але це не буде тривати довго; скоро всі католики в Німеччині втратять свої посади, якщо явно не підтримають новий уряд”. Згодом Едіта визнає: „Знаю, що мій лист дали Святішому Отцю запечатаним; я отримала його благословення для себе і своїх ближніх. Більше нічого. Пізніше я часто думала, чи цей лист він ніколи не згадував, бо в наступних роках крок за кроком сповнювалося те, що я тоді написала про майбутнє католиків у Німеччині”. 

Едіта Штайн, «дитина Католицької Церкви», прусська патріотка, готова до найбільших зречень для добра батьківщини, глибоко закорінена в німецьку культуру, не тільки не приховувала своє єврейське походження, але відкрито гордилася ним. Раділа, коли відкривала чиюсь приналежність до вибраного народу, до «наших» – як говорила. Її огортав сум при будь-яких проявах дискримінації та насилля щодо цього народу – не тільки тих, про які писала в листі до Пія XI , але й попередніх, наприклад, різня євреїв під час вуличних битв у Львові в 1918 році. Відчуття спільної крові з Ісусом і Його Мамою надавало її побожності особливих рис. На її захоплення Кармелем впливало й древнє, палестинське походження цього ордену та його духовності, в якій упривілейоване місце займає пророк Ілля. 

У житті Едіти настає час, коли «невидимі стіни келії» – як називала своє усамітнення в світі – повинні були поєднатися з мурами монастиря у Кельні-Лінденталі. З Мюнстеру вислала туди, як «посаг», шість великих скринь з книжками. Останній місяць перед вступом до Кармелю провела з родиною у Вроцлаві. „Останнім днем мого перебування вдома було 12 жовтня, день мого народження. Цього дня закінчувалося Свято Кучок. Моя мати пішла на відправу до синагоги при школі рабинів. Я пішла разом з нею, бо цей день ми хотіли пережити разом. Проповідував видатний учений, улюблений учитель Еріки (племінниця Едіти). По дорозі до трамвая ми говорили мало. Аби її втішити, я сказала, що перший період є періодом випробування. Але це не допомогло. «Якщо ти погодилася на випробування, то знаю, що пройдеш через нього переможно». Мама захотіла повернутися додому пішки. Це займає 45 хвилин. Мама мала 84 роки! Я повинна була погодитися, бо добре розуміла, що вона хоче поговорити зі мною без свідків. «Чи проповідь була доброю?» – «Так». – «Можна бути побожною і в юдаїзмі?» – «Звичайно, якщо людина не пізнала щось інше». Це повернулося до мене розпачливим рикошетом: «То чому ти це пізнала? Я не хочу говорити нічого поганого проти Нього. Міг бути навіть доброю людиною. Але чому зробив себе Богом?»” Наступного ранку, після меси в храмі св. Михайла і після сніданку з найближчими, відбулося прощання. Це було сумне й болісне розставання. На вокзал її провели сестри Ельза і Роза. І хоч мама в сльозах благословила її: «Нехай Споконвічний тобі допомагає», але була важко. Терпіння зменшував спокій, який випливав з усвідомлення Божої волі. 

До Кельна дібралася пізно ввечері й переночувала в своєї хресної дочки, Ядвіги Шпігель, якій недавно допомагала в катехуменаті. У вігілію свята св. Терези Авільської, 14 жовтня 1933 року, постукала у монастирські двері. Розпочала шестимісячну постулянтуру, після якої, в неділю Доброго Пастиря, 15 квітня 1934 року, одягнула чернечий габіт і отримала ім’я: Тереза Бенедикта від Хреста – те, яке хотіла. На цю подію приїхало багато друзів і знайомих. Серед них були миряни й духовні, прості та вчені, люди з різноманітних середовищ і визнань. Приїхала її хресна мама, натомість з родини не було нікого. Гуссерль поздоровив її телеграмою. 

„Вступ Едіти в Кармель був для неї – як вважала абатиса, с. Тереза Рената від Святого Духа – зішестям з вершин кар’єри до низин простоти. Може вона сама не відчувала цього так, як ми. Чи разом зі світом, який залишила за порогом Кармелю, не зникло все, що могло принести їй славу? Чи вона не зійшла до простого й скромного життя? У Кармель була прийнята так, як будь-яка інша постулянтка. Більшість сестер нічого про неї не знали. Ніхто не знав її публічної діяльності, лише деякі сестри могли би щось второпати, якщо вона попробувала ввести їх у світ свого духу. Але про це ніхто не думав, навіть Едіта. Як щось звичайне, хотіла виконувати різноманітні дрібні обов’язки, до яких постулянтка зобов’язана з перших днів”. А до цих «дрібниць» належали домашні праці, в яких вона «була такою незграбною, що на неї дивилися з жалем». «Шила дуже погано», «на кухні ніхто не був таким непотрібним, як вона», те саме було і при підмітанні коридорів, митті посуду чи праці в саду. Критичні зауваження сприймала покірно, дивлячись на свої «діла» спокійно. Достойний габіт кармелітки не пригасив у ній чудового почуття гумору і самоіронії. Під час рекреації вміла прикути увагу сестер добрими оповіданнями, розвеселити їх жартами чи веселими коментарями; сама сміялася аж до сліз. Одній з сестер, польці, сказала: „Моя мама вміла говорити по-польськи”. Сестра здивувалася, Едіта пошепки сказала: «Псякрев!». Ті, які знали її за життя «у світі» й пізніше бачили в монастирі, наголошували, як вона зовнішньо змінилася, лице стало спокійним і молодшим. На противагу до багатьох співсестер, Едіта не боялася контактів із світськими особами. Можливість поділитися з ними плодами контемпляції та духовними скарбами Кармеля вважала незаслуженим привілеєм. З часом коло її знайомих розширилося, а дружба – з відомою письменницею Гертрудою фон Лє Форт і філософом Петером Вустом – поглибилася. 

У Пасхальну Неділю 21 квітня 1935 року с. Тереза Бенедикта від Хреста склала перед капітулою сестер – за кармелітським звичаєм – обіти вбозтва, чистоти і послуху на три роки. За розпорядженням провінціала, якому підпорядковувався монастир, почала займатися філософією, і тому була звільнена з більшості праць. Це рішення не сподобалося деяким сестрам так виразно, що Едіта не була би собою, якщо би швидко не зорієнтувалася в ситуації. Для інтелектуальної праці мала небагато часу, й той був розбитий на протязі дня (окрім того сама зголосилася ходити за сестрою, хворою на рак). За деякий час з’явилась ґрунтовно перероблена габілітаційна праця Скінчене буття і вічне Буття, про що вже згадувалося. У центрі праці були онтологічні проблеми, які обговорювалися в конфронтації томізму з феноменологією. Авторка базувалася на системі св. Фоми Аквінського, яка була офіційною в Церкві, але коли цього вимагала «об’єктивна правда речей», то не мала труднощів користуватися думками Дунса Шкота і св. Августина. Підзаголовок звучав: Спроба наблизитися до сенсу буття. Едіта визнала, що під час праці над книжкою в голові мала перші враження від читання Буття і час Гайдеггера. Нагадаймо, що провідною ниткою цієї переломної для філософії праці є саме питання про сенс буття. Ужите авторкою у підзаголовку книжки слово Aufstieg, яке означає «входження», «наближення», «піднесення», спрямовує до книжки св. Іоанна від Хреста Дорога на Гору Кармель. Отож, до сенсу буття можна дійти, за інтуїцією Едіти, через інтелектуальне піднесення, наближення, мандрівку «під гору», на вершині якої людині об’являється правда. Метафора випливає з біблійної традиції. Едіта захоплювалася книжкою Гайдеггера, але вона була для неї «повністю чужою». Ця відмінність способу і контексту мислення людини, на яку Гуссерль колись покладав великі філософські сподівання, провокувала до конфронтації. Плодом цієї конфронтації стала критична праця Екзистенціальна філософія Мартина Гайдеггера, написана в Кармелю як додаток до Скінченого буття і вічного Буття. Варто згадати, що ця праця, яка аналізувала й інші твори Гайдеггера, не містила ніяких персональних натяків, хоч Едіта знала, що він вступив до нацистської партії, знала його промову, поширену пресою, у травні 1933 року, в якій новообраний ректор університету у Фрібурі схвалив режим Гітлера. 

Тим часом філософський opusvitae Едіти Штайн через нацистські розпорядження не знаходив видавця. Коли в липні 1937 року Боргмаєр з Вроцлава взяв працю і договір був підписаний, виявилось, що книжка не може вийти з прізвищем авторки. І хоч Едіта добре напрацювалася над виправленням друкарських шпальт і укладенням індексу, але книжку не надрукували. Вже раніше католицькі журнали почали відмовлятися від друкування її статей і рецензій. Вона добре розуміла, чому. У квітні 1936 року в одному з листів написала: „Коли я вислала ще одну рецензію до Аахена, то раптово зрозуміла, що ні ця рецензія, ані попередні не побачать світ. Напевно, що вони зрозуміли, що співпраця зі мною зашкодить їм, але ще не мають відваги повідомити мене про це. Усе стало ясно, коли я довідалася, що вже не маю права голосувати. Ще не маю письмового підтвердження, але скоро буду його вимагати. Прошу, не нервуйтеся, я чекаю ще гірших речей”. І справді, найгірше було ще попереду. 

Дехто з родини вважав, що Едіта залишила їх у часи важких переслідувань і вступила в Кармель, щоб знайти собі безпечне місце. Але без тіні сумніву можемо сказати, що Едіта була далеко від думок розірвати з власним народом, тим більше – з родиною і шукати захисту в католицькому монастирі. Її листи і спомини інших говорять про щось цілком протилежне. Всім серцем прагнула добра і спасіння «своїм», а якщо мало прийти терпіння, то мала намір терпіти разом з єврейським народом, не бажаючи мати якусь вигоду з християнства. 

Вступивши в Кармель, Едіта випросила в абатиси дозвіл писати додому щотижня, і регулярно користувалася цим привілеєм. Мама довший час мовчала, а потім почала дописувати до листів, які Едіті посилали сестри. З плином часу погодилася з вибором дочки. Прагнучи мати краще уявлення про умови життя наймолодшої дитини, відвідала новопосталий монастир кармеліток у Вроцлаві. За кілька місяців до свого вісімдесяти восьми річчя важко захворіла і 14 вересня 1936 року, в свято Піднесення Хреста, коли кармелітки поновлювали обіти, відійшла до неба. Пізніше Едіта скаже: „Коли прийшла моя черга, моя мама була біля мене. Я виразно відчувала її присутність”. Дочка не турбувалася посмертною долею мами. Була переконана, що Боже милосердя не зв’язане границями видимої Церкви. 

Єдина незаміжня сестра Едіти, Роза, яка не приймала християнство лише з огляду на маму, охрестилася 24 грудня в Кельні, у присутності сестри Терези Бенедикти. Новоохрещена провела в Кармелю різдвяні свята. 

„Мій Господи і Боже! Ти вів мене довгою і темною дорогою, кам’янистою і твердою”, – читаємо на початку поетичної молитви, яку Едіта присвятила Розі з нагоди хрещення. З дитячих літ писала випадкові вірші, присвяти й промови для родинних і шкільних свят. У Кармелю продовжувала поетичну творчість; найчастіше це були віршовані молитви, рядки релігійних медитацій. У різних святкових подіях черниці просили її щось написати. Часом до неї зверталися з проханням опрацювати біографію якої кармелітки. Так постали найбільш відомі сьогодні тексти про св. Терезу Авільську і св. Іоанна від Хреста, як і менш відомі про св. Терезу Маргариту Реді чи с. Марію Амату від Ісуса. Відпочиваючи від наукової праці й монастирських праць, продовжувала писати історію своєї родини, яку розпочала ще перед вступом у Кармель. 

21 квітня 1938 року, в четвер Великодньої октави, сестра Тереза Бенедикта склала вічні обіти, а 1 травня, в неділю Доброго Пастиря, відбулася урочиста веляція, під час якої отримала чорну фату (до цього моменту носила білу). Тепер вона стала рівноправною членкинею ордену й монастирської капітули. Переживаючи ці щасливі хвилини свого завіту з Богом у Великодньому періоді, Едіта не забувала про найближчих. Особливо молилася за «Учителя». Останні тижні перед смертю, яка сталася через кілька днів після обітів Едіти, Гуссерль, – за свідченням с. Єгершмід – відірваний від дочасних справ, жив тільки думками про Бога і вічність. І тому його учениця могла сказати, що це було «блаженне вмирання». Так само, як і з мамою, не боялася за його спасіння. Не була єдиною особою, яка не жаліла, – трагічний парадокс – що цієї шляхетної людини вже нема. Йому вже був не страшний гітлерівський терор і переслідування євреїв. 

Коли в квітні 1938 року треба було голосувати, то не всі кармелітки Кельнського монастиря були переконані, що Гітлера не слід підтримувати (Едіта була позбавлена права голосу). Чули про насилля гестапівців щодо чернечих будинків і почувалися невпевнено, а багато людей проявляли свою відданість фюрерові, наприклад, австрійський єпископат після «приєднання» Австрії до ІІІ Рейху. Едіта переконувала сестер не голосувати за нацистів, без огляду на те, що їх спіткає в майбутньому. 

Навіть події «кристальної ночі» – як поетично назвали дуже жорстокий погром євреїв у ніч з 9 на 10 листопада 1938 року – і лавина нових дискримінаційних законів не вирвали зі сплячки велику частину німецьких євреїв. Десятки тисяч євреїв вирішило емігрувати до Норвегії, Колумбії, Америки. Емігрували й рідні Едіти, а також друзі й знайомі. У монастирській розмовниці було багато сумних прощань і розставань із передчуттям, що назавжди. 

Життя за клявзурою не було гарантією безпеки. Едіта усвідомлювала, що її присутність у монастирі може спричинити репресії всіх сестер. Непокоїлася також і за Розу, яка залишилася у Вроцлаві. На кінці 1938 року настоятелі вирішили, що Едіта залишить Німеччину. Прийняти її просили голландський монастир у Ехт, де німецькі кармелітки ховалися колись під час переслідувань Бісмарка. Після недовгих приготувань і формальностей Едіта залишила Кельн. Лікар Поль Стрерат перевіз її машиною через границю, і 1 січня 1939 року Едіта була вже на новому місці. Її прийняли дуже сердечно. Хоча формально була в гостях, але швидко відчула себе вдома. Її попросили вчити новичок латині. Більшість сестер були німкенями, але розмовною мовою спільноти була голландська мова. Едіта швидко вивчила нову мову. 

Тим часом Роза Штайн вирішила залишити батьківський дім. Після численних перипетій, наприклад, невдалої спроби оселитися в Бельгії, завдяки старанням Едіти прибула до Ехт літом 1939 року. Як терціарка кармелітського ордену, Роза Марія від Ісуса отримала працю на хвіртці. Вступ в орден не зачинив Едіту на потреби найближчих. Разом з мамою постійно молилася за своїх сестер і братів. Одній монахині сказала: „Вірю, що моя Мама піклується про них в небі й що Господь також і за них усіх взяв моє життя. Постійно думаю про царицю Естер, яку забрали від її народу для того, щоб постійно захищала його перед царем. Я є дуже вбогою, безсилою і малою Естер, але Цар, який мене вибрав, є безмежно могутнім і милосердним. І це є великою втіхою”. Біблійна постать молодої та красивої ізраїльтянки, яка перед небезпекою, яка загрожувала її народові з боку жорстокого Гамана, отримала від царя Персії допомогу, стала близькою для Едіти в роки гітлерівського терору. З нагоди іменин абатиси написала сценічний твір Нічна розмова, сама втілилася в образ головної героїні Естери. Драма відбувається у наші часи. До келії абатиси вночі приходить цариця Естер, щоб рятувати розпорошений єврейський народ. Шлях до остаточного спасіння всіх поколінь Ізраїля веде через браму розіп’ятого серця Доброго Пастиря. 

Просити про благодать для інших і заступатися за них, терпіти й жертвувати себе Богові за спасіння світу – ці загальні риси кармелітської духовності Едіта знала і знаходила себе в них ще до вступу в орден. У 1932 році написала до своєї колишньої учениці: „Існує покликання страждати з Христом і таким чином співпрацювати в Його спасительному ділі. Якщо ми з’єднані з Господом, то стаємо членами Його Містичного Тіла. У своїх членах Христос продовжує своє життя і сам в них страждає. Страждання у єдності з Господом стає його стражданням, включене у велику справу спасіння і тому є плідним. Це засаднича ідея чернечого життя, передовсім кармелітського: добровільно й охоче прийняти страждання, просити за грішників і співпрацювати в справі спасіння людства”. 

У Кармелю сестра Тереза Бенедикта переживала співстраждання з Христом як участь у Його хресній дорозі, що більше, як допомогу в несенні хреста. Була переконана, що переслідування євреїв є хрестом Христа, покладеним на плечі вибраного народу. Страждання приймала в духові повного піддання себе Божій волі, з намірами випросити мир для Церкви і світу, й водночас в дусі надолуження за невіру свого народу. Язичницьку ідеологію нацистів, їхню жорстокість, воєнне лихоліття сприймала як боротьбу Антихриста з Христом. У часах, коли землю огорнула ніч і світ запалав полум’ям, християни повинні бути радикально вірними Розіп’ятому. Тільки милосердна любов Його Серця може врятувати світ від погибелі. Тоді постала медитація Радуйся, Хресте, єдина надіє. Нагодою була урочистість відновлення чернечих обітів у свято Піднесення Хреста, 14 вересня 1939 року. Через рік напише медитацію Свято Агнця, а в 1941 році – Піднесення Хреста

За час короткого перебування у Голландії Едіта написала багато духовних текстів; це були реколекційні рефлексії, роздуми, напуття, поезія. Продовжувала філософсько-богословські дослідження. У Валкенбургу, недалеко від Ехт, був дім єзуїтів з доброю бібліотекою, друзі-священики приносили їй книжки. На замовлення американського журналу «Philosophy and Phenomenological Research» Едіта написала статтю про символічну теологію Псевдо-Діонісія Ареопагіта Шляхи пізнання Бога. Потім з’явився недокінчений текст, який увінчав інтелектуально-духовне паломництво авторки. Знання Хреста описує містичну теологію св. Іоанна від Хреста, показану на фоні його життєпису. Нагодою до написання книжки було чотирисотліття з дня народження кармелітського Вчителя Церкви. З трьох запланованих частин написала дві й не закінчила третю. 

Після конференції у Ванзее в січні 1942 року нацисти розпочали «остаточне вирішення єврейського питання». Це означало депортацію євреїв до таборів смерті. Голландія не була винятком, переслідування євреїв почалися там раніше. Усвідомлюючи небезпеку, Едіта розпочала переговори з сестрами в Іспанії та Швейцарії, щоб виїхати з Голландії. Капітула Кармелю Лє-Пакьє, у фрібурзькому кантоні, незважаючи на переповнений монастир, згодилася прийняти сестру Терезу Бенедикту від Хреста. 

У тому самому кантоні, в домі кармелітських терціарок у Зеєдорфі, вдалося знайти місце для Рози, без якої Едіта не покинула би Голландію. Окрім згоди місцевого єпископа потрібна була ще згода Риму. Оскільки багато людей хотіло емігрувати до Швейцарії, то на візу треба було довго чекати. Едіта мала в Швейцарії друзів, серед них доктора Верену Борсінгер. Звернулася до неї за допомогою. Ця активна жінка, яка мала впливових друзів, відразу взялася до роботи. Про цю справу довідався навіть президент Швейцарії Пилип Еттер. У січні 1942 року Едіту і Розу викликало гестапо. Їхні прізвища була в списку примусових емігрантів. В офісі висів напис «Хайль Гітлер», Едіта відважилася поздороватися: „Слава Ісусу Христу”. Сестер скартали за відсутність штампу «Ж» на паспортах, яким позначали євреїв, і наказали звернутися в поліцію, як і носити жовту «зірку Давида». 

Проти переслідувань і депортації євреїв у Голландії протестували різні церковні кола. 11 липня 1942 року католицькі та протестантські єпископи вислали до коменданта Рейху телеграму з проханням припинити депортацію євреїв. У відповідь їх запевнили, що не будуть депортувати євреїв, які до 1941 року належали до якоїсь християнської спільноти. Але ціль такої відповіді була зовсім іншою. Католицький єпископат вирішив, щоб в неділю 26 липня прочитати пастирський лист, у якому – в контексті заклику до молитов та іспиту совісті всіх вірних, в «часи великого нещастя» і «жахливої духовної та тілесної недолі» – повторили зміст телеграми. Тим разом протестантські спільноти припинили протест. Відразу вийшла постанова депортації євреїв, охрещених в Католицькій Церкві. 28 липня Едіта довідалася про депортацію свого брата Павла з родиною і сестри Фреди. Це був відчутний удар. Тепер очікувала найгіршого. Ще на момент блиснула надія, коли єпископ Вільгельм Лемменс повідомив її, що нацисти припинили репресії. Але це не було правдою. 

У неділю 2 серпня розпочалися арешти. О п’ятій ввечері в Кармелі задзвонив дзвінок. На хвіртці чекали есесівці. Дали Едіті і Розі п’ять хвилин, щоб зібрати речі і харчі на три дні. Драматичне прощання. Залишаючи монастир, Едіта сказала своїй сестрі: „Йдемо за наш народ!” Гадала, що їх везуть до Фрібура, тому попросила абатису негайно повідомити швейцарського консула. Але їх повезли на схід, до табору в Рермонд. Сюди привозили євреїв з усієї Голландії, щоб пізніше вивозити їх до таборів смерті. Наочний свідок, якому вдалося вижити, пише: „Серед в’язнів, яких привезли 5 серпня, сестра Бенедикта вирізнялася свої спокоєм. Крики в таборі були страшними. Сестра Бенедикта ходила між жінками, потішаючи, допомагаючи і заспокоюючи як ангел. Багато матерів, які вже зазнали психічного зриву, не турбувалися про своїх дітей, а сиділи, ніби отупілі, нерухомі, дивлячись у порожнечу. 6 серпня Едіта з Вестборку послала абатисі листа з проханням про необхідні речі для себе і Рози. До листа додала картку: „Нехай швейцарське консульство в Амстердамі постарається, щоб ми якнайшвидше могли перейти через границю”. Швейцарське консульство клопоталося, але перешкоди почала робити поліція в Берліні. Пізніше до Кармелю прийшло ще кілька листів, один з яких закінчувався словами: „Прослався, хресте, єдина надіє”, якась бенедиктинка передала записку: „Поздоровлення з дороги до Польщі. Сестра Тереза Бенедикта”. Потім лише очікування і тиша; щораз довше очікування і щораз страшніша тиша. Смертельна тиша. 

Колись вона написала: „Божим життям є любов, яка б’є потужним струменем, безкомпромісна любов, яка дає себе добровільно. Любов, яка милосердно похиляється над потребуючими, яка хворих зцілює, померлих воскресає, яка оберігає і веде, годує, вчить і виховує. Любов, яка сумує разом із засмученими, радіє разом із радіючими…” Цією любов’ю жила і вмирала. Загинула, найправдоподібніше, 9 серпня. У цей день євреї згадують знищення єрусалимської святині… 

Життя Едіти Штайн, проникнуте Святим Духом, стало світлом для світу. Іоанн Павло ІІ беатифікував її в Кельні 1 травня 1987 року, канонізував у Римі 11 жовтня 1998 року. Може колись стане, як св. Катерина Сієнська, св. Тереза Авільська і св. Тереза з Лізьє, Учителем Церкви? Якщо так глибоко пізнала мудрість Хреста, а на небі і на землі немає вищої мудрості? Не знаємо.