«ДУХОВНЕ ДИТИНСТВО» - ПРОРОЦТВО

 

  

 

“Коли я думаю про тебе, любий тату, я природно думаю про Бога”, - писала Тереза в листі з Кармелю до пана Мартіна. Це не були просто слова ніжності чи прихильності. Як завжди, Тереза мала на увазі саме те, що говорила. Саме таке почуття було у неї до свого батька вдома, як в Алансоні, так і в Лізьє, і якраз воно дало забарвлення усьому її відношенню до Бога. Кажучи “дало забарвлення”, я не маю на увазі якесь спотворення; її відношення було правильним, єдиним, бо воно було таким, якого нас навчив Господь. Можна подумати, що наближення Терези до Бога, її почуття до Нього, її думки про Нього були такими, як і в усіх християн. На жаль, так не є. Вони не були такими ні під час її життя, ні багато століть до того. Деякі християни, як і вона, мають подібні почування, але значно більше таких, що думають і відчувають зовсім по-іншому. Бог-Суддя надто часто заступає Бога-Отця. Бог є Суддею, Верховним Суддею, але, як каже Св. Тома Аквінський: “Бог милосердний. Він діє вище Своєї справедливості, а не проти неї”, а його словами, котрими Тереза була захоплена, були: “Чим більше ми любимо Бога, тим менше боїмося покарання”.  

Будучи дитиною і молодою дівчиною, Тереза ніколи не боялась покарання. А чого б їй боятись? Батьки любили її, а вона - їх; така ж любов з’єднувала її із сестрами. Старші ніколи не були сварливі чи свавільні у своїх наказах, ніколи не змушували її коритись несправедливості чи жорстокості. Тож, люблячи їх так, як вона це робила, бути послушною для Терези не було важко. Якщо вона провинилась, то жаліла за це і негайно йшла просити вибачення. Прощали відразу, а про проступок не згадували ніколи.  

Своєю доброю поведінкою Тереза в певній мірі завдячує свому темпераменту. Вона говорить: “Навіть до трирічного віку не було потреби мене сварити. Одного лагідного слова вистачало, щоб змусити мене зрозуміти і розкаятись у поганому вчинку”, а Марі згадує: “Ніколи не треба було її ганити. Якщо ми говорили: Так не можна, це неправильно’, чи ‘Це не подобається Богові”, вона вже ніколи не робила так' ”.  

Хоч Тереня від природи і не була слухняною дитиною, а дуже жвавою й енергійною, однак її природні нахили до непослуху перемагала любов. Через усе своє життя вона палко любила: “О! Щаслива безтурботність блаженне захоплення любові! Любов, що віддає усе, не думаючи! Надто часто ми даємо, лише добре обміркувавши, і вагаємося перед тим, чи пожертвувати свої світові та духовні інтереси. Це не є любов. Любов сліпа, як бурхливий потік, що змітає усе на шляху”. Вона любила так, як мало хто в історії людства любила в найкращому і найвищому розумінні цього слова.  

Коли Терезі було 18, вона думала про Небо як про відтворення щасливого домашнього життя. “Селіно, люба, - говорить вона, - світові принади зникнуть, тіні розтануть, і незабаром ми будемо в рідній землі, скоро радощі дитинства, ті недільні вечори і наш сокровенні бесіди відновляться для нас назавжди, з цікавістю. Потім ми побачимо хвилі світла, які сліпуче-яскраво випромінює голова нашого любого татка, і кожна його волосина сяятиме, як сонце, проливатиме радість та щастя на нас”.  

У двадцять років вона далі писала про Небо, вживаючи тих же висловів, на цей раз до Леоні: “Ми будемо знову всі разом і ніколи не розлучимось. Всю вічність ми насолоджуватимемось блаженством родинного життя; знову побачимо нашого найдорожчого татка оточеного славою і честю за його досконалу вірність, і особливо за упокорення, які довелось зазнати і витерпіти; побачимо нашу добру маму, яка втішиться випробуваннями, яких так багато було під час земного вигнання, а ми тішитимемось її щастям, коли вона дивитиметься на своїх п’ятьох доньок-монахинь. Разом з чотирма малими ангелами, які чекають нас, ми утворимо корону, якою навіки будуть увінчані чола наших любих батьків".  

Для неї Небо було прославленим Лє Буісо, де час протікатиме спокійно, а тихі радощі дитинства знову оживуть і не закінчаться ніколи. Але задовго до смерті у її листах до сестер наївна і дитяча концепція Неба зникла, змінившись на таку, що не може бути описана заспокійливими, потішаючими словами. Говорячи про це Небо, Тереза каже: “У мене є одне сподівання, що змушує серце битися частіше: любов, яку отримаю і зможу віддати”. За рік до смерті вона пише про Бога, як про божественного Орла, і про себе, як маленьку пташку, а смерть і Небо описує так: “Сподіваюсь, що одного дня, любий Орле, Ти опустишся до своєї маленької пташки, піднімешся з нею до джерела любові і зануриш її у вогненну безодню тієї любові, котрій вона віддала себе як жертву”.  

Далекий відгомін тихих і приємних зимових вечорів Лє Буісо. Але це був відгомін днів її дитинства, який вклав її стопи на стежину, що вела до висот духовного захоплення. Протягом цілого життя Тереза зазнавала любови. Для неї було неможливо хоч на мить засумніватися у батьковій любові. Батько завжди був в уявленні дитини всесильний, всеблагий і всезнаючий. Його доброта до неї ніколи не вичерпувалась. Його лагідність була безмежна. Він був “король”, а вона - “мала королева”. Тереза ніколи не могла собі уявити, як можна бути відчуженою від тата; вона була впевнена як і в тому, що живе, що після будь-якого її проступку одного слова покаяння і жалю вистачало для негайного і повного примирення.  

Коли вона ставала дорослішою, то не стільки часто, скільки глибоко думала про Бога. Тереза ставилась до Нього, як до свого земного батька, віддаючи Йому досконалу любов і довір’я, тож вона ніколи не відчувала страху перед Богом. Його велич, Його могутність, факт, що ніхто ніколи не впаде в перебільшення у тому, що ми говоримо про Нього (так, Він безмежно перевершує усі наші уявлення) — усе це було відоме Терезі, проте різниця між Творцем і Його творінням ніколи ні турбувала, ні лякала її.  

Одне з її улюблених висловлювань Нашого Господа було: “Хто сповнятиме волю мого Отця, що на небі, той Мій брат, і сестра, і мати’’. Вона повністю розуміла, що Христос - Цар Слави, який царює над Херувимами, і небеса не можуть вмістити Його величі. І яким безглуздим Він був - так, саме це слово вона вживає - сходити на землю, щоб заприятелювати з грішниками, щоб зробити їх Своїми найближчими друзями і “уподібнити до Себе”. Вона сказала новичці, яка терзалась власними недоліками: “Ти не повинна боятись, бо Той, Кого ти обрала за нареченого, неймовірно досконалий, але Він сліпий і зовсім не тямить арифметики, тож навіть не вміє додавати. Якби Він був зрячий, щоб бачити всі наші гріхи, якби Він добре знав арифметику, щоб лічити їхню кількість, Він би відіслав нас прямо до нашої мізерності. Але Його любов до нас робить Його сліпим. Але щоб зробити Його сліпим і неспроможним порахувати наші гріхи, ми повинні наближатись до Нього через Його Серце - тут Він беззахисний”. Своїй сестрі Леоні вона писала: “Запевняю тебе, Бог набагато добріший, ніж ти думаєш. Погляд, зітхання любові задовільняє Його. Я сама думаю, що практикувати досконалість легко, бо знаю, що все, що треба робити, це полонити Ісуса через Його Серце”. Вона мала цілковиту довіру: “Навіть якби я мала на совісті усі гріхи, яких можливо допуститися, я б кинула себе, своє серце, охоплене жалем, у руки Ісуса, бо знаю, як Він любить блудну дитину, яка повертається до Нього”.  

Вона постійно наголошує на першочерговій важливості цієї довіри: “Довіра і тільки довіра повинна вести нас до любові... Страх приведе нас до тої суворої справедливості, яку показано грішникам, але це не та справедливість, яку Ісус покаже тим, хто любить Його”. Вона закликає нас жити “життям довір’я і любові”. Якраз це наполягання на абсолютному довір’ї є суть її “малого шляху духовного дитинства”. Бог - наш Батько, ми - Його діти. Ось чому ми любимо і довіряємо Йому, знаючи, що Йому непотрібно від нас нічого, а все, що ми можемо пожертвувати Йому, є тим, чим Він нас вже раніше обдарував. Ми повинні усвідомити, що всі наші праці самі по собі нічого не варті. Це не означає, що не треба робити добрих діл. Ми повинні вершити їх постійно, але робити їх з любові до Бога, а не тому, що ми думаємо, що вони самі зі себе мають правдиву вартість Бог не піклується ділами як такими, але Він дуже дбає навіть про найменший звичайний буденний вчинок, вчинений для того, щоби Йому подобатись і виявити, що ми Його любимо. Ми ніколи не зможемо заслужити на Його любов, але як каже Тереза: “Ми повині- сказати Йому: ‘Я знаю, що ніколи не буду вартий усього того, на що сподіваюсь, але я простягаю руки до Тебе, як нещасний жебрак, знаю, Ти даси мені більше, ніж я хочу, бо Ти такий добрий’”. 

Вона описала, що має на увазі, коли каже залишатись малою дитиною перед Богом: “Слід усвідомити власну злиденність сподіватися отримати все від Бога, як дитина очікує всього від свого батька. Не слід покладатися ні на свої чесноти, ні на свою здатність на щось, але треба усвідомити, що Сам Бог вкладає чесноти у руку Своєї малої дитини, щоб та використовувала їх, коли потребуватиме. Але ці чесноти ніколи не переставали бути Божими. Нарешті не слід знеохочуватися власними недоліками, бо ж діти завжди падають, однак вони надто малі, і тому не завдають цим собі багато шкоди". Далі вона зазначає: “У момент, коли Він бачить, що ми усвідомлюємо власну злиденність, Він простягає нам Свою руку”. Зворушливо Тереза зізнається, що роками часто засинала під час годин, призначених для контемплятивних молитов і молитов подяки після Св. Причастя: “Я мала би бути дуже засмученою, та я не є, бо знаю, що батьки люблять дітей, коли вони сплять, так само, як і коли вони не сплять”. 

Я уявляю, яке задоволення отримала б Св. Тереза, якби почула оповідання про життя одного з святих Отців-пустельників. Монахи запитали його: “Отче, коли деякі брати сплять під час молитов, чи не повинні ми підійти і розбудити їх?” Відповідь була: “Якби я побачив брата, що заснув, мені б хотілось опустити його голову собі на коліна щоб йому було зручніше відпочивати ”. Іншого разу, згадуючи про своє засинання, вона говорить, що у моменти, коли прокидається продовжує любити Бога. Вона знає, що недосипляє в Кармелі, тож навіть намагаючись не заснути, все одно засинає, але, як вона говорить: “Господь має батьківське милосердя: чи ж Він не знає, з чого ми зроблені, хіба Він може забути, що ми лише порох?” 

Незадовго до смерті Тереня розмовляла із своїми сестрами про Бога і замість слова “Отець” використала “Тато”. Сестри засміялись, а Тереза сказала: “Так, Він дійсно мій татко, і мені подобається Його так називати”. І якою хвилюючою є довіра, з якою Тереза говорила: “Я розмовляю дуже просто з Богом, кажучи те, що хочу сказати, і Він завжди розуміє мене”. Будучи виснаженою туберкульозом, судорожно дихаючи, майже не маючи сили їсти, в одному короткому реченні вона пояснила своє розуміння святості: “Святість не полягає в якомусь одному особливому методі духовності: це налаштування серця, яке робить нас малими і покірними в руках Божих, такими, що усвідомлюють свою слабкість, але беззастережно довіряють Його батьківській доброті”.  

Протягом останніх тижнів життя Тереня промовила кілька визначних слів. На перший погляд, вони здаються непов’язаними між собою. Раніше у її житті ми вже чули, що вона хотіла бути такою маловажливою, як піщинка, а близьке знайомство з її рукописами та життям доводять, що її покора була справжня і глибока. Ще з ранньої юності знову і знову Тереня повторювала слова Св. Івана від Хреста, які стали її власними: “О, Господи, страждати і бути зневаженою для Тебе!”  

У ті жаркі, сповнені болю дні серпня і вересня, більше сімдесяти років тому, вона говорила про своє майбутнє з впевненістю, яку з уст будь-якої іншої людини можна було б сприйняти як зухвальство. Уявимо собі картину. Тереза у малому, убогому лазареті лежить у ліжку, відкинувшись на подушки. Її тіло виснажене хворобою, піт рясно виступив на обличчі, страшні спазми кашлю знесилюють її, а душа оповита сутінками. Мати Агнеса від Ісуса, Марі, Селіна ніколи не дають їй спокою. Мати Агнеса сидить біля її ліжка з олівцем і зошитом. У Селіни теж зошит. “Для Терези це було важко, - зауважує Мати Агнеса, - але вона, щоб мене не засмучувати, дозволила записувати свої слова”. Іноді Тереза і Селіна розмовляли особливою мовою їхнього дитинства, незрозумілою для інших монахинь, але переважаючим видом спілкування сестер були прямі відповіді на прямі запитання.  

Сестри Терези були впевнені, що сидять навколо ліжка святої, і перш ніж вона залишить їх задля Неба, вони намагались “витягнути” з неї кожне слово, яке би підтверджувало це переконання. Деякі запитання сестер були простодушні, інші - зворушливі. Багато відповідей Терези підсилювали чи робили наголос на думках, висловлених в автобіографії та у її листах, однак є й інші.  

У березні 1897 р. Тереза вперше натякнула на природу цих відповідей. Тоді вона не була прикута до ліжка, але Мати Агнеса записала такі її слова: “О, так, Ісус любить тебе, і я також. Щодня Він дає тобі докази цього, а я ні. Але коли я буду в Небі, моя мала рука простягне довгий шлях, і ти почуєш звістку про це’’. 

Одної ночі в лазареті вона сказала сестрам: “Ви знаєте, що доглядаєте малу святу, правда?” 

Тереня запевняла, що після смерті зішле дощ троянд. У неї була звичка посипати розп’яття трояндовими пелюстками, щоб таким чином виявляти любов до Господа. На смертній постелі Тереня попросила, щоб їх зібрали і зберегли: “Одного дня вони ощасливлять багато душ”. 

Коли її запитали, чи дивитиметься униз на землю з Неба, відповіла: “Ні, я зійду униз!” Ще одна відповідь: “3 цього світу все відходить, навіть мала Тереза. Але вона повернеться!” Подивившись на образ Св. Жанни д’Арк у в’язниці, вона сказала: “Святі додають мені мужності у моїй в’язниці. Вони до мене промовляють: “Поки ти в ланцюгах, ти не можеш виконувати своєї місії, але після смерті надійде час твоїх звершень”. 

Вона писала: “Я цілком впевнена, що не ледарюватиму в Небі. Хочу продовжувати працювати для Церкви і для душ. Я проситиму Бога дозволити мені робити це і впевнена, Він дозволить. Ангели завжди бачать Лице Господнє, вони занурені у безмежний океан Його любові, проте вони завжди доглядають нас. Чому б Ісус не дозволив мені зробити те саме?” І знову: “Я не дам Богові спокою, аж поки Він не дасть мені всього, що хочу... Ісус завжди змушував мене бажати того, що Він хотів дати мені. Отже, хіба у Небі Він не задовільнятиме моїх бажань? Я не можу повірити цьому, тож тобі кажу: “Скоро, маленький брате, я буду з Тобою”. Це вона написала майбутньому священику - місіонареві, йому ж призначені слова: “Я не можу передбачити майбутнє, але якщо Ісус справдить мої сподівання щодо цього, обіцяю і далі бути твоєю малою сестрою у Небі. Зв’язок між нами не зруйнується, а стане тіснішим, бо не буде тоді ні меж, ні огорож, і моя душа зможе полетіти з тобою у найвіддаленіші місії”. 

Селіна пригадала своїй сестрі, що, напевно, монахині з Кармелю в Сейґоні все ще сподіваються, що вона прибуде до них, а Тереза майже недбало промовила: “Я буду з ними дуже скоро. Будучи в небі, здійснюватиму свої поїздки надзвичайно швидко”. 

Про свою автобіографію Матері Агнесі вона говорила: “Ці сторінки зроблять багато добра, - потім додала: - Ах! Як добре я знаю, що мене матимуть всі!” Марі якось зауважила, що боїться, що не зможе втішити Матір Агнесу в смутку, котрий спричинить її смерть. Тереза вигукнула: “О! Ти не повинна хвилюватись про це! Мати Агнеса не матиме часу почуватися нещасною, бо буде настільки зайнята мною, що навряд чи до своєї смерті страждатиме взагалі”.  

Папа Бенедикт XV, посилаючись на ці твердження, казав: “Упродовж життя вона постійно давала доказ покори, вона не могла би промовляти слів, явно протилежних до цій чесноті, якщо б це не було під владою чи під прямим натхненням Божественного наказу”. Ці слова, як слова самого Папи, слід сприймати з найбільшою повагою. Правдою є те, що Тереза, яка хотіла, щоб до неї відносились як до “піщинки”, не виголошувала б цих хвалькуватих пророцтв, якщо б вона свідомо не служила Божим задумам. Але Бог не впливає на творіння насильно. Він нам не нав’язує способу поведінки чи вислову, які б суперечили нашим правдивим почуванням.  

Необхідно усвідомити, що Тереза мала феноменальну, просто буквальну пам’ять. їй говорили, і вона знала, що Бог був її Отцем; якщо рідний батько не відмовить ні в чому, чому б мав відмовити Небесний Отець? Для неї це все було дуже просто. Вона усвідомлювала, що не відмовляла Богові ні в чому і з твердою вірою відчувала, що Він так само дасть їй усе, що вона бажає. Чи відчувала б вона це з тією ж упевненістю, якби не зазнала безмежної любові батька? У дитинстві пан Мартін був для неї образом Божим, коли Тереза стала старшою, усвідомила, що батько - подоба Творця, і для неї було б психологічно неможливо викоренити із свідомості концепцію Бога, що грунтувалася на образі її батька. Для цього немає жодних підстав, адже Господь Сам вибрав назву “Отець” як найбільш прийнятну і відповідну у взаємозв’язку з людиною. І для Терези, яка завжди пам’ятала про батька, не було кращого імені, імені, яке було б здатне найбільш відповідно передати її зв’язок з Богом.