ЛЄ БУІСО – ШКОЛА – СЕСТРИ ТЕРЕЗИ СТАЮТЬ МОНАХИНЯМИ

 

 

“Моє життя в Лє Буісо минало в мирі та щасті, і я була огорнена любов’ю”. Так говорила Тереза про себе, коли була восьмирічною дитиною. “Але, - продовжувала вона, - я була вже доволі доросла, щоб розпочати боротьбу життя, пізнати світ та трагедії, що його наповнюють”. Великі та серйозні слова, і, направду, неоправдані подіями, котрі вона описує, якщо порівняємо їх з бідами та нещастями, котрі переживають більшість людей. Але слід розуміти, що для кожної чутливої дівчинки, повністю захищеної від випробувань життя, події наступних двох-трьох років мали би бути приголомшуючими. Тереза дійсно була приголомшена.  

Коли їй було вісім з половиною років, Леоні закінчила школу, а Тереза стала ученицею. Селіна на той час уже вчилась у школі. Марі та Павліна вчились в монастирському інтернаті в Лє Ман. Селіна і Тереза зранку виходили з дому, а повертались зі школи лише надвечір. Терезі часто доводилось чути, що шкільні роки - найщасливіша пора в житті, але “тільки не для мене. П’ять років, які я провела в школі, були найбільш нещасливими в моєму житті. Якби Селіни не було зі мною, я б і місяця не витримала, щоб не захворіти”. 

У цей період свого життя Тереза не могла спілкуватися ще з кимось, крім своїх кревних. Дівчатка у школі були виховані по-різному, і хоч вони навчалися у тому ж що вона або й старшому класі, здавались їй галасливими і нестриманими, і Тереза не знала, як полагодити з ними. По-перше, вона не вміла гратися з іншими дітьми, Ї й не подобались жваві ігри. Тереза розповідає, як вона нудилась після обіду, коли учениць вчили танцювати кадриль; більшість часу, що був призначений для перерви, вона стояла, прихилившись до дерева і поринувши в думки. Такою поведінкою навряд чи можна прихилити до себе друзів. 

Одну гру вона видумала сама. Іноді під деревами знаходили мертвих пташок, тож Тереза вирішила їх хоронити. Кілька дівчаток допомагали їй, незабаром виросло ціле кладовище пташок, прикрашене квітами. Дівчатка любили слухати її розповіді, і вони часто збирались навколо неї у тісне коло, але вчителька швидко і рішуче заборонила їм робити це, бо, мовляв, перерва призначена для ігор та руху, а не для стояння та балаканини. 

Павліна добре вчила Терезу, тому її взяли до класу, де всі дівчатка були старшими. Це не збільшило її популярності. Їй легко було вивчати історію, писати твори, у неї були блискучі знання з релігії. Повертаючись додому ввечері, Тереза завжди приносила для тата новину про якийсь “шкільний успіх” - наприклад, високу оцінку за твір про Мойсея, який хоча і був найкращий у класі, але за нього вона отримала лише срібну брошку, бо забула як звався батько Мойсея. Пан Мартін завжди нагороджував її кількома монетами. Павліна подарувала їй кільце, щоб заохотити до наполегливої праці. Тереза згадує: “Мені дійсно потрібні були такі вияви любові, бо без них шкільне життя було би нестерпним”. 

Проте удар, більший навіть за початок її шкільного життя, чекав дівчину попереду. З раннього дитинства Павліна хотіла вступити до монастиря, тож коли Тереза пішла до школи, вона відчула, що може йти за своїм покликанням. Вона мріяла вступити до монастиря Візиток в Лє Ман, де навчалась. У свої двадцять років вона не хотіла більше залишатися в світі, а настоятелька наполягала, щоб дівчина почекала до двадцяти двох років. 16 лютого 1882 р. Павліна з батьком та Марі пішли на Службу Божу до каплиці Кармельської Богородиці у церкві Св. Якова, і саме тут вона дуже ясно відчула, що Бог хоче, аби вона стала кармеліткою. Павліна сказала: “Я ніколи раніше не думала про Кармель”. 

Повернувшись додому, вона відвела Марі набік і розповіла, що сталося. Марі попередила її про суворість Кармелю, кажучи, що навряд чи її здоров’я дозволить витримати таке строге життя. Того ж дня Павліна поговорила з батьком. Він також вказував їй на труднощі, як і Марі, “але я бачила, що насправді він дуже гордиться моїм покликанням”. Ввечері вона зустріла батька на сходах. Він сказав: “Ти не повинна думати, дорога Павліно, що якщо я щасливий віддати тебе Богові, то не буду страждати, коли ти від’їдеш. Я глибоко люблю тебе”. 

Вона обговорила цю справу з духівником, тіткою та дядьком. Ніхто не суперечив. Але вона нічого не сказала Терені: “Моя мовчанка боляче зранила її чутливе серце. Якби я тільки знала, як багато завдала їй страждань, я б усе розповіла. Хоч Терезі було лише 9 років, її мудрість вражала, а я цього не розуміла. Однак втішала себе, думаючи, що моя помилка служитиме Божим планам. Ласки, які незабаром зійшли, довели, що це було саме так”. 

Тереза дізналася, що втратить Павліну, коли випадково почула її розмову з Марі про Кармель. Вона не знала, що таке Кармель, але зрозуміла, що Павліна залишить її і вступить в монастир, що її розлучать із “другою матір’ю”. Тереза згадує: “Вмить я зрозуміла, що таке життя. До цього часу воно не здавалось таким нікчемним, але тоді я зрозуміла, що воно - лише страждання і постійні розлуки. Я гірко плакала, бо не розуміла радості жертви. Я була слабка, така слабка, що думала, це велика ласка витримати випробування, яке здавалося надто важким. Якби новина про від’їзд Павліни не застала мене зненацька, я б не страждала так сильно. А так ця звістка боляче пробила моє серце”.  

З великою ніжністю Павліна спробувала втішити її, пояснюючи, що таке Кармель і яке там життя. На Терезу ця розмова справила велике враження: "Коли я роздумувала над нашою бесідою, то відчула, що Кармель - пустеля, і Він хоче, щоб я там укрилася".  

Дещо раніше вона сказала Павліні, що бажає провести життя в самотності і запитала, чи вона піде з нею у далеку пустелю. Павліна відповіла сестрі, що відчуває те ж саме - бажання самотності, але змушена зачекати поки Тереза виросте. Дівчинка сприйняла цю розмову серйозно, що частково вплинуло на її страждання, коли почула про Кармель, але, дізнавшись, що це омріяна пустеля, відчула “великий мир”. Вона говорила, що відчуття призначення для Кармелю не було дитячою мрією. Тереза була впевнена, що покликана Богом: “Я хотіла вступити до Кармелю не через Павліну, але виключно заради Ісуса”. Можна цьому здивуватись.  

Тереза написала ці слова, коли їй було двадцять два роки, до того часу вона доводила знову й знову, що для сім’ї Мартінів ніщо, крім Бога, не мало значення. Вона ніжно любила сестер, однак щиро бажала покинути їх і поїхати до Кармелю в Індокитай, якщо це буде Божа воля. Ми знаємо, це була надзвичайна дитина, однак важко, майже неможливо повірити, що, почувши про намір сестри, яку любила найбільше в світі, вона також вирішила піти до монастиря, не думаючи, що перебуватиме там разом з Павліною.  

Однак Тереза була абсолютно впевнена в цьому і через тринадцять років. Немає причини почуватися ніяково, думаючи, що первинний привід, який спонукав її до вступу в Кармель, був від’їзд Павліни. Тепер канонізована Свята осяяна небесним світлом, а тоді вона була людиною із звичайними емоціями. Павліна вірила, що Бог хотів відіслати її до Кармелю більше ніж до Візиток. Вона була інструментом, з допомогою якого Бог покликав Терезу, тож треба прийняти той факт, що спочатку саме любов до Павліни спонукала її стати кармеліткою.  

Чому саме так? Її любов до Павліни була природним і властивим почуттям. Незабаром цю любов цілковито поглинула зростаюча любов до Бога. Через рік чи два Тереза могла стверджувати, що насправді її бажання вступити до Кармелю не диктувалося нудьгою чи тугою за Павліною. Її духовне життя надзвичайно поглибилось. Навіть від такої духовно розвинутої дитини як Тереза годі сподіватися цілковитої самопожертви у віці дев'ять років.  

Вона сказала Павліні, що теж хоче вступити до Кармелю, сестра пообіцяла піти разом з нею до настоятельки. У неділю Мати Марія де Ґонзаґ поговорила з Терезою, підтвердила, що у неї - покликання, але пояснила, що кандидаток приймають лише у віці шістнадцяти років. їй треба було чекати ...  

Протягом наступних кілька тижнів перед від’їздом Павліни Селіна з Терезою практично не залишали її в спокої, намагаючись зробити їй якнайбільше приємностей. Щодня вони частували її тортом, солодощами, кажучи собі, що не скоро Павліна знову ласуватиме цим і ходили за нею кругом по домі і в саду. І ось надійшов день від’їзду до Кармелю.  

Це було другого жовтня, день, який Тереза назвала “часом сліз та ласк”. В наступні тижні після від’їзду, Тереня страждала від сильного головного болю. Ніхто на це особливо не звертав уваги, і вона продовжувала ходити до школи. Наступного року пан Мартін на Пасху взяв Марі та Леоні до Парижу, а Селіна й Тереза залишились зі своєю тіткою у її домі. Одного вечора Терезу охопила лихоманка, її поклали до ліжка, тепло вкрили. Наступного дня викликали лікаря, який сказав, що вона серйозно хвора. Коли пан Мартін повернувся з Парижа, вона все ще лежала в ліжку. Марі залишилась з нею, бо Тереза ще була надто слабка, щоб її забрати додому. Наближався час облечин Павліни, і ніхто не думав, що Тереза буде присутня на цій церемонії, хоч вона була впевнена, що зможе прийти.  

Наступив день облечин - 6 квітня - Терезина хвороба відступила. Тож вона зазнала і смутку, і радості, бачачи Павліну у весільній сукні як наречену Христа. Сидячи у сестри на колінах, дівчинка обіймала і цілувала її. Після завершення Служби Терезу відвезли до Лє Буісо, а наступного дня хвороба відновилася. Ніхто так і не назвав цю хворобу, але очевидно це те, що ми зараз називаємо нервовим розладом, який був викликаний руйнуванням її спокійного, рідного світу.  

Тереза страждала від галюцинацій та марення, а тіло мучилось і корчилось. Часом вона боляче вдаряла головою в дерев’яне поруччя ліжка, а якось навіть упала з постелі на підлогу. Її стан погіршувався до 13-го травня. (Саме в цей день через 34 роки Богородиця вперше з’явилась пастушкам у Фатімі). За кілька днів до цього пан Мартін відіслав гроші на відправу Служб Божих за її здоров’я у Паризьку церкву Богородиці Перемог, саме у цей недільний ранок закінчувалась дев’ятниця. У кімнаті хворої була статуя Пречистої заввишки 3 фути - копія добре відомої Мадонни, яка до Революції знаходилась у Паризькій церкві Св. Сульпіси. Тереза розповіла про те, що сталося: “Марі пішла до саду, залишивши мене з Леоні, яка читала книгу біля вікна. Через деякий час я почала тихо кликати Марі: “Мамо, мамо!” Леоні звикла, що я постійно кликала Марі, тому не звертала уваги на мене, аж поки я не почала голосно промовляти її ім’я. Марі підійшла. Я чітко бачила, що це вона, однак не могла розпізнати її, тож кричала голосніше й голосніше: “Мамо, мамо!” Я дуже страждала, а терпіння Марі були ще страшніші. Вона намагалась переконати мене, що тут, зі мною; все було марно. Вона стала навколішки біля мого ліжка разом з Леоні та Селіною. Сестри щиро молились перед статуєю Пречистої за моє здоров’я. А я, не знаходячи допомоги на землі, також звернулась до Небесної Матері і сердечно благала Її змилуватись наді мною. Раптом статуя несказанно змінилася. Вигляд Богородиці став живим. Її обличчя випромінювало доброту, співчуття, а Її ласкава усмішка зненацька вразила усю мою душу. У цю мить мій біль зник, а з очей полились тихі сльози, сльози найчистішої небесної радості”. Тереза була зцілена. 

Наступною великою подією у житті Св. Терені було Перше Святе Причастя. Протягом багатьох місяців Марі та Павліна (з Кармелю) готували її. Павліна часто писала їй і навіть склала маленьку книжечку, щоб допомогти їй добре і гідно прийняти Св. Причастя. Марі, взявши дівчинку на коліна, щодня навчала її: “Вона пояснювала, що я можу стати святою, будучи вірною у найменших речах”. Менше як за 3 місяці до Терезиної смерті Павліна попросила пояснити, що вона має на увазі під словами “маленька дорога”, якої вона обіцяла навчати душі після її смерті. Відповідь була: “Це дорога духовного дитинства, стежка довір’я і спокою. Я хочу навчити їх використовувати маленькі засоби, які допомогли мені досягти мети. Я хочу сказати їм, що лише одну річ слід робити тут: дарувати нашому Богові квіти маленьких жертв”. 

Своє Перше Св. Причастя св. Тереня прийняла 8 травня 1884 р.: “Як тішилась моя душа цим першим поцілунком Ісуса! Це був поцілунок любові. Я знала, що мене люблять і сазала Йому: "Я люблю Тебе, віддаю себе Тобі назавжди". Вже не було нас двох. Тереза зникла, як крапля води в океані. Тільки Ісус залишився, Вчитель і Цар”. 

Далі була Св. Тайна Миропомазання. Влітку того ж року Селіна закінчила навчання, тож восени Тереза повернулась до школи уже без неї: "Я відразу захворіла. Єдине, що мені подобалось у школі, це наше спільне навчання з Селіною. Я не могла вчитися без неї". Її забрали зі школи і наступні одинадцять місяців вона брала приватні уроки в мадам П апіно. Протягом цього часу відбулися лише 64 уроки, більшість з яких не тривали й години часу. Мадам Папіно жила з матір’ю і котом, який звичайно стрибав на стіл і сидів на Терезиних книжках. Кімната була переповнена меблями, книгами і паперами. Зненацька приходили відвідувачі, тож Терезу відволікали від занять розмовами. Коли закінчилися ці заняття, то виявилося, що вона, порівняно з своїми сестрами та дівчатами з свого класу, отримала далеко не блискучу освіту. 

У жовтні 1886 р. Марі вступила до Кармелю. Протягом багатьох років вона думала про монаше життя. В її обставинах не було важко зробити цей крок і раніше, але вона завжди приходила до одного і того ж рішення: монаше життя не для неї. Родичі завжди поважали її як дівчину із сильною волею, яка мала велике бажання бути незалежною. Одна із служниць Мартінів на ім’я Луїза була дуже строгою з дітьми, іноді несправедливою, але Марі відмовлялася миритися з тим, що призводило до залякування. Кожного разу, коли служниця давала їй несправедливий наказ, вона говорила: "Залиште мене, Луїзо. Я не рабиня!" Вона сама розповіла історію: “Коли я була маленькою дівчинкою, то ненавиділа кланятися знайомим, яких ми зустрічали на вулиці. Я почувалась приниженою. Одного дня по дорозі до Павільйону ми зустріли знайомих, я відвернулася від них, поводячись, як дикунка. Мама була дуже засмучена і сказала, що якщо я так себе вестиму, ніхто не любитиме мене. Але це попередження лише зміцнило мою гордість. Я думала, що потрібно схиляти голову тільки для того, щоб мене любили і думка про випрошування любові мене дратувала. Я вирішила, що не робитиму цього і сказала мамі: “Доки ти мене любиш, мені байдуже, чи інші люди люблять мене чи ні”. 

Закінчивши школу у шістнадцять років, Марі мала те ж розуміння власної свободи, що і у сутичках з Луїзою. Її тітка, монахиня-Візитка, заохочувала її щоденно відмовляти молитву до Св. Йосифа, яка була надрукована на образочку. Марі читала її, однак зауважила, що це була молитва для священиків і монахів. Її реакція була наступна: “Чудово! Це очевидно, що й тітка хоче, щоб я була монахинею. Що ж, немає жодної небезпеки в тому, щоб промовляти цю молитву”. У віці 22 років вона мала ті ж погляди. Марі розповідає про те, як вона змінилась: 

“Хтось із знайомих розповідав з ентузіазмом про священика-єзуїта о. Пішона, який незабаром мав приїхати до Лізьє на реколекції - "Він справді Святий, священик, якого зустріти - рідкість". З цікавості я пішла подивитись на “Святого”. Я була на його Службі Божій, потім пішла до сповіді, думаючи, чи говорити про справжню причину візиту. Я вирішила сказати правду: "Отче, я прийшла, щоб побачити святого". Він засміявся: "Дуже добре, дитино. Тепер сповідайтеся". Я висповідалась і пішла, не сказавши більше нічого. Дорогою додому я думала, що даремно ходила до цього священика”.  

“Але того ж вечора я відчула велике бажання побачитись з ним знову, тож наступного дня я пішла на Службу і приступила до сповідальниці: "Отче, мені хотілося побачитися з вами знову, але я не знаю чому". Він запитав, чи я не хочу бути монахинею. "Ні, отче". "Хочете одружитися?" "Ні, звичайно, ні!" "Що ж тоді? На жаль, я дуже поспішаю на поїзд. Я повернуся в Лізьє через два тижні, тоді й поговоримо. Тим часом напишіть, що, на вашу думку, охоплює життя монахині, і чому воно не приваблює вас. Також напишіть, яким би мало бути ваше покликання. Я маю міцну надію, що зможу віддати вас Ісусові".  

Я повернулася в Лє Буісо з легким серцем, повна радості. У призначений день я зустрілась з о. Пішоном, взявши з собою вісім великих сторінок, де описала свої особисті почуття. Після сповіді, передала їх отцеві крізь решітку. Я збиралась піти, проте він затримав мене на годину, читаючи вголос мої роздуми і коментуючи їх. Я почувалась збентеженою. Мені ніколи не хотілось мати духівника, тепер він у мене був. І я обрала його сама, чи швидше, Бог вибрав його для мене. Усе це відбувалось у той час, коли Павліна збиралась вступити до Кармелю... Пізніше він писав мені час від часу, але був настільки зайнятий кореспонденцією і своїми проповідями - а виголосив він понад 900 наук - що іноді протягом дуже довгого часу не відповідав на мої листи. Якось я написала йому 14 листів, а він - жодного!”  

У 1884 р. о. Пішона послали до Канади. Він повернувся до Франції у 1886 р. Саме тоді переконав Марі не зволікати із вступом до Кармелю. Коли вона сказала про свій намір батькові, він вигукнув: “Бог не міг попросити мене зробити більшу жертву. Я думав, що хоч ти ніколи не покинеш мене”. Дядько і тітка були вражені, бо раніше Марі завжди говорила, що не витримає життя в монастирі.  

Прийшовши до Кармелю як кандидатка 15 жовтня 1886 р., вона не відчувала жодного ентузіазму. Внутрішній двір вразив її надзвичайною суворістю і бідністю, сад - убогістю. Був великий контраст між монастирем кармеліток і візиток, де вона навчалась. Все здавалося дуже бідним, як і в кожному кармелітському монастирі. Це було неприємним для Марі, що звикла до комфорту, хоч і середнього класу, який був у Лє Буісо. Вона навіть не відчула радості, перебуваючи разом з Павліною. Лише одне надокучливе питання турбувало її: як вона зможе провести решту свого життя в стінах Кармелю? Однак, будучи літньою жінкою, вона говорила: “Я знайшла Бога у цих чотирьох стінах, а знайшовши Його, я знайшла небо. Саме тут я провела найщасливіші роки свого життя”.  

Марі дожила до 79 років. Вона ніколи не була настоятелькою, помічницею настоятельки чи вчителькою новичок. Життя Марі було приховане і святе. Готуючи Терезу до Першого Причастя, вона навчила її простої набожності і до кінця свого довгого життя Марі не мала терпеливості до витончених і складних способів пізнання Бога.  

У книзі, яку вона читала, йшлося про те, що той, хто шукає містичного стану єднання з Богом, повинен абсолютно контролювати свою духовну силу і волю. Марі сказала: “Але що ж робити мені? У мене немає сили, лише слабкість. Тож я звертаюсь до моєї малої Терези. Вона одна показує мені шлях. Вона показує мені Дорогу, Правду і Життя”.  

Читаючи складний твір з теології, вона вигукувала: “Я не розумію усіх цих аргументів. Я тільки дитина, яка ледь може промовити перші букви алфавіту”. Про Бога вона говорила: “Він створив нас, щоб ми знали і любили Його. Мало хто знає Його і любить. Його уявляють Суддею і Вчителем. Як мало людей дивляться на Нього як на Отця!” Це відголос думок Св. Терези. Але таке відношення до Бога було в усіх Мартінів. Тереза виростала в атмосфері такого розуміння Бога.  

Як вже згадувалось, життя Марі в Кармелі було строгим. Ніякий зовнішній фактор не торкався її, але Тереза сказала Марі: “Я бачу в тобі те, чого інші не бачать, бо ти вмієш приховувати те, якою є насправді. Тож у вічності багато людей будуть здивовані”. Із запалом вдячності після року перебування в Кармелі Тереза написала Марі: “Якби не ти, я б, можливо, не була тут”. Тереза могла мати рацію. Безсумнівним є те, що “Повість про одну душу” з’явилась завдяки Марі. Вона сама пригадує:  

“На початку 1895 р. я з Терезою і матір’ю Агнесою від Ісуса сиділи біля вогню в рекреаційній кімнаті, Тереза пригадала деякі події з дитинства. Пізніше я сказала до матері Агнеси, настоятельки: "Ви дозволили Терезі писати вірші, щоб зробити приємність спільноті, однак вона не пише нічого про те, що пам’ятає з свого життя, коли була маленькою. Запам’ятайте мої слова: вона ангел, який не перебуватиме на землі довго, тоді ми втратимо багато захоплюючих розповідей". Наша преподобна мати спочатку вагалася, але я продовжувала наполягати, тож зрештою вона сказала Терезі, що хоче, аби та написала історію свого дитинства. Послухавшись настоятельки, Тереза відразу взялась до роботи і дала першу частину скрипта матері Агнесі 20 січня 1896 р. Мати Агнеса пізніше переконала матір Марію де Ґонзаґ, яка була наново обрана настоятелькою, заохотити Терезу написати історію її духовного життя, тобто другу частину скрипта. У вересні 1896 р. я попросила Терезу описати “Її маленьку доктрину”, її шлях довір’я і любові. Вона зробила це, що тепер є одинадцятою частиною шедевру нашої Святої.  

Коли Марі прочитала цю частину, написану Терезою за два дні, причому лише у вільний час, вона сказала сестрі: “О! Я мало не плакала, коли читала ці рядки, бо вони не земні, вони - відлуння Божого Серця. Сказати тобі щось? Бог оволодів тобою, насправді оволодів - так як нечистий оволодіває грішником. Я б дуже хотіла, щоб Ісус володів мною, як тобою. Але я так сильно люблю тебе, що тішуся, знаючи, що ти, Терезо, більше упривілейована, ніж я”.  

Тереза відразу відповіла Марі, що вона впевнена, що Бог не дав би їй бажання бути під володінням Його милосердні любові, якщо би Він вже наперед не чекав на неї, бажаючи обдарувати її цією ласкою. Справді, Він вже дав їй цю ласку, бо Вона жадала бути “спожитою” Богом, а Господь ніколи не дає прагнень, яких не може виконати. Тереза закінчує свій лист: “Я люблю тебе з усією ніжністю серденька вдячної дитини”.  

Лист Терези до Марі - він став окремою частиною її твору - це документ, написаний молодою двадцятитрьохрічною дівчиною, у що важко повірити. Він поєднує в собі надзвичайний духовний запал з найбільш чіткою теологією. Ясне мислення і палкі емоції злилися разом у прекрасний хвалебний гімн безмежному Божому милосердю і любові. За винятком Святого Письма, дуже мало духовної літератури можна порівняти з цим шедевром. Те, що цей твір з’явився з-під поспішного пера смертельно хворої молодої монахині є ясним доказом того, що Бог направду володів нею, як Марі сказала.  

Вступ Марі до Кармелю був черговим важким ударом для Терези, бо хоч Павліна завжди займала перше місце в її серці, улюбленою сестрою була Марі - “вона провадила і втішала мене... вона знала усі мої думки і моє прагнення вступити до Кармелю. Я любила її настільки, що не знала, чи взагалі зможу жити без неї”. Незадовго до того, як Марі від’їхала, пан Мартін возив їх до Алансону. Там стався один випадок.  

У місті був монастир Бідних Кларисок, черниці якого часто отримували рибу від п. Мартіна. Нічого нікому не кажучи, Леоні вступила до згромадження. Пан Мартін був збентежений, Марі - роздратована. Леоні не змогла витримати суворого життя в монастирі, тож повернулася в Лє Буісо у грудні. Але коли Марі вступила до Кармелю 15 жовтня, то кілька тижнів Селіна і Тереза були єдиними дітьми вдома. Тереза говорила: “З тієї великої та щасливої сім’ї залишились лише двоє наймолодших. Голубки відлетіли з гнізда, а двоє, які залишились, хотіли летіти за ними, але їхні крильця були ще недостатньо міцні”.  

Іу цей час, і декілька років раніше Тереза не була особливо привабливою дитиною. Вона була сором’язливою і дуже мало говорила. Тітка з дядьком відносились до неї як до маленької, доброї і ніжної дитини, що мала якнайкращі наміри, проте була незграбна і засмучена. Рідко коли минав день, щоб вона не плакала. Тереза згадує: “Я була надто чутлива, і зі мною дійсно доводилось старшим нелегко. Якщо ненароком я когось любого моєму серцю засмучувала, то більше гірко плакала замість того, щоб виправити себе. А це ще погіршувало справу. А коли я вже починала втішатися, то раптом знову плакала, бо мені було прикро, що я розплакалась. Неможливо було переконати мене бути розумною, я ніяк не могла позбавитись цієї жахливої звички”.  

Все змінилося у першу годину Різдва 1886 р. Сім’я повернулась з опівнічної Служби Божої. Тереня була малою дитиною, її черевички лежали біля каміна наповнені подарунками. Коли вона бігла вгору, щоб зняти капелюшок перед тим, як розпакувати подарунки, тато сказав: “Це надто по-дитячому для такої великої дівчинки, як Тереза. Сподіваюсь, це востаннє”. Селіна побігла вгору, очікуючи побачити Терезу в сльозах. Її очі вже були червоними, але сльози не текли. Селіна просила: “Не йди розглядати подарунки зараз. Ти засмутишся”.  

Тереза згадує: “Я вже не була така, як раніше. Ісус перемінив мене. Без сліз я збігла донизу, взяла черевички і, поклавши їх перед татом, витягла усі подарунки. Я була щаслива, як королева. Тато сміявся, був бадьорим і безжурним. Селіні здалося, що це сон, але такою була дійсність. Тереза повернула собі силу духу, яку вона втратила у чотири з половиною роки..., тоді почався третій період мого життя, найкращий з усіх, повний божественних ласк..., любов і дух самовідданості заволоділи моїм серцем, я була повністю щасливою”.  

Тереза присвятила себе, з людського погляду, Селіні. Вони завжди були нерозлучними. Пан Мартін говорив, що неможливо знайти інших двох дітей, таких відданих одне одному. Одного разу шестирічна Тереза взяла сторінку паперу, розрізала, зігнула у складки і зробила буклет. Вона написала лише одне слово на кожній сторінці: “Моя люба Селіно, я щиро тебе люблю, і ти знаєш про це. До побачення, люба Селіно. Твоя мала Тереза, яка любить тебе усім серцем. Тереза Мартін”.  

Звичайно, у них виникали суперечки. Коли Селіні сестра надокучала, вона говорила: “Ти вже не моя маленька дівчинка. Більше я не буду з тобою гратись”. Тереза гірко плакала, поки Селіна не прощала їй. Через кілька років Тереза сказала: “Селіна ніколи не робила мене нещасною. Вона була променем сонця, радості і втіхи”. І Коли Селіна приймала Перше Св. Причастя, Тереза була така зворушена, ніби це її Причастя: “Я вірю, що отримала великі ласки того дня, який був одним з найщасливіших у моєму житті”.  

Між ними була різниця чотири роки, довгий час Тереза надокучала їй, вимагаючи розповісти свої потаємні думки. Селіна завжди говорила, що сестра ще замала. Вказавши на стілець, вона говорила: “Ти повинна вирости до висоти цього стільця, тоді я довірятиму тобі”. Знову і знову Тереза залазила на стілець і просила Селіну довіритись їй, але це було лише марнуванням часу. Віковий бар’єр був надто великим, бо 4 роки - це велика різниця між дівчинкою і молодою дівчиною. Однак після Терезиного “Різдвяного повернення” бар’єр зник. “Тепер, - сказала вона, - Ісус хотів, щоб ми удосконалювались разом, і тому Він з’єднав нас узами, міцнішими за кровні. Ми стали сестрами духовними”. 

Селіна була найбільш життєрадісна з дівчат Мартінів, жвава у манерах, енергійна в розмові, щедра і великодушна. На одному з шкільних уроків вчителька, англійка за походженням, говорила про Жанну д’Арк, тоді ще не канонізовану, як про авантюристку. Селіна відчайдушно протестувала, а пізніше поспішила до директорки і сказала, що змушена пожалітися батькові на нетактовну фразу вчительки.  

Вона завжди була готова сперечатися з тими, хто говорив без поваги про справи чи людей близьких її серцю. Повертаючись з поїздки до Риму, куди вона їздила з Терезою і батьком, один з подорожуючих сказав, що вони дуже щасливі, бо бачили Рим і Папу. 

Але він назвав Лева XIII “кволим старим чоловіком". Селіна вигукнула: “Сподіваємось, пане, ви доживете до його віку. Тоді, можливо, ви матимете його мудрість і не будете бездумно говорити про справи, в яких ви не компетентні”.  

Ця готовність до відважних сутичок залишалась з нею до кінця. За місяць чи два до смерті, коли їй було майже 90, вона не сприйняла працю іноземної монахині, яка зробила ілюстрації для підручника з духовості. На її думку, ілюстрації принизили гідність Лику Христа та Святих. “Я хочу написати до цієї сестри і сказати їй, що вона допустилася справжнього святотатства”, - вигукнула Селіна. І справді був відісланий гострий лист. Коли вона стала старшою, то часто шкодувала за свою запальність.  

Селіна дивувалася і захоплювалася тим, як тихо її сестра Марі сиділа під час рекреацій, вислуховуючи різні точки зору, і ніколи не втручалась у дискусії: “Вона сиділа в інвалідному візку, спокійна і незворушна, а я не могла висидіти, щоб не втрутитись у дискусію і не виразити своєї думки”.  

Протягом десяти тижнів своєї останньої хвороби Селіна була весела і відважна, повна цікавості до всього, що з нею діється. Часом її трохи дратувало те, що смерть наближується так повільно: “Що ж, якщо в небі ще не готові мене прийняти, то я щось трохи хотіла б з’їсти”, - і просила принести їжу. Коли сестра прийшла, щоб зробити їй ін’єкцію, вона сказала: “О, чому б світильникові повільно не спалити себе. Я не маю сильного болю і відчуваю великий мир”.  

Лікарям вона сказала: “Євангеліє говорить, що Господь схилив Голову і віддав Свого Духа. Я намагаюся схиляти голову, але, на жаль, смерть відмовляється прийти”. Коли одного разу монахині говорили про телеграми, де знайомі турбувалися про її здоров’я, Селіна усміхнулася: “Це тільки показує вам, з якою подякою вітатимуть мою смерть, але я і надалі буду жива”.  

Через день чи два після сильних терпінь, коли вона вже знову жартувала, один з лікарів сказав: “Досі я ще не бачив такого забавного вмирання, а вона відповіла: “Ані я дотепер ще так ніколи болюче не вмирала”. Упродовж свого довгого життя - вона жила 89 років - Селіна, більш, ніж будь-котра з її сестер, виявила допитливий і практичний (у практичному застосуванні) склад розуму. Їй подобалось розбирати швейну машинку, лагодити її і знову збирати; вона була хорошим фотографом і трохи гіршим художником. Її духівник стверджував: "У ній є стільки життя, що вистачило б на чотирьох молодих жінок". 

Коли Тереза підросла, їй дали окрему кімнату - мансарду, яка була кабінетом Павліни. Вікна виходили в сад, і з них було видно парк, що знаходився неподалік. Вона облаштувала кімнату відповідно до свого смаку. За словами Терези, кімната разом із садом та пташником нагадувала переповнений релігійними предметами та різними цікавинками базар. На одній стіні висіло велике чорне дерев’яне розп’яття і кілька малюнків. На іншій знаходився мусліновий кошик з квітами. Фотографія десятилітньої Павліни висіла на третій стіні. Нижче стояв стіл з просторою кліткою, мешканці якої заглушували відвідувачів щебетом. На білому столі знаходились її книги і статуя Богородиці, прикрашена свічками і вазами з квітами. Всюди були розкидані кошички, зроблені зі шкаралупи і картону. Квіти у горщиках звисали з вікон, а в кімнаті знаходилась підставка для улюблених квітів. Перед вікном стояв її особистий стіл, покритий зеленою скатертиною, а на ньому — статуя Святого Йосифа, пісковий годинник, чорнильниця та кілька ваз із квітами.  

В кімнаті стояло кілька старих крісел і лялькове ліжечко, яке належало Павліні. Саме тут вона з Селіною разом проводила багато часу. Тереза згадує: “Які приємні бесіди велися вечорами! Вдивляючись у далечінь, ми бачили, як блідий місяць повільно плив над деревами, купаючи сплячий світ у срібному світлі. Зорі блищали в темному небі, по якому пливли хмари, а вечірній вітерець гнав їх далі й далі - все це підносило наші душі до неба... Мені здається, що нас було обдаровано ласками, котрі були дані великим святим... Такі ласки мають зроджувати щедрі плоди. Бути добрими для нас ставало легко і природно”.  

Селіна - “милий відгомін моєї душі”, як Тереза називала її - поводилась чудово, коли її сестра розповідала протягом довгих вечірніх бесід і розважань, що хоче негайно вступити до Кармелю. Тереза згадує: “Ми були настільки близькі, ніби в нас — одна душа. Протягом кількох місяців ми жили блаженним життям, про яке дівчата лише мріють; усе навколо задовольняло нас; ми насолоджувались повною свободою. Ми були ідеально щасливими. У нас залишалось обмаль часу, щоб утішатися цим щастям, від якого невдовзі слід було відмовитись, однак моя люба Селіна анітрохи не скаржилась”.  

Селіна також хотіла прийняти кармелітський габіт і як старша сестра мала право піти до монастиря першою, але, “дізнавшись про мої труднощі, вона діяла так, ніби це її власне покликання було під ризиком”.  

Селіна сама говорила: “Я допомагала Терезі в усіх її спробах вступити в Кармель, незважаючи на її молодість. Я відчувала усі її розчарування, ніби це я їх переживала”. І знову бачимо, як усі співпрацювали для сповнення Божої волі з Терезою.  

Слід було сказати батькові про своє бажання вступити до Кармелю, цього випробування Тереза всіляко уникала. Минув час, перш ніж вона зібрала усю свою мужність і вирішила поговорити з паном Мартіном у Неділю Зелених Свят, 29 травня 1887 р. Увесь ранок вона молилась до Апостолів, щоб надихнули її на правильні слова; увечері дівчина прийшла на розмову до батька.  

"Не сказавши нічого, я сіла біля нього. Сльози текли з моїх очей. Він ніжно подивився на мене і прихилив мою голову до своїх грудей. “Що сталося з моєю маленькою королевою? Скажи мені”. Він встав, ніби щоб приховати свої почуття, і почав ходити вперед-назад. Схлипуючи, я сказала, що хочу вступити до Кармелю. Він заплакав також, але не сказав нічого, аби не засмутити мене, лише м’яко зауважив, що дуже молода для такого серйозного кроку. Але я так наполягала, що тато, будучи чесним і щирим, дуже швидко повірив, що моє бажання було від Бога. З глибокою вірою він вигукнув, що Бог зробив йому величезну честь, просячи для Себе від нього ще одну його дитину."  

Тепер Тереза думала, що всі її труднощі закінчилися. Але, насправді, це був лише початок. Вона не змогла б здолати їх так швидко, якби не постійна підтримка всієї родини. Особливо Павліна проявила свою невтомність і наполегливість у цій справі. Тереза не діяла поквапливо, вона також не довіряла родичам все цілковито. Збереглися листи, які дівчина писала до своїх кузин - Жанни і Марі Ґерін - влітку після того, як розповіла про покликання батькові. Вони містять різні розповіді, сімейні плітки, як листи будь-яких молодих осіб, але жоден з них, анітрохи, не описує хвилювань Терезиної душі.  

Вона також не поспішала розповісти усе дядькові, своєму опікунові. Дівчина завжди трохи боялася його, хоч той завжди з любов’ю і добротою відносився до неї. Його грубувата доброта дуже відрізнялась від тихої і ніжної доброти батька. Протягом певного часу він здогадувався, що Тереза хоче вступити до Кармелю, і не мав жодних заперечень, але поки вона сама не представила справу, дядько не уявляв, що йдеться про негайний від’їзд з дому.  

Вперше Тереза розповіла про свій план у жовтні. Як і сподівалась, він прочитав їй зворушливу лекцію, кажучи, що впевнений щодо її покликання, але вступ дитини до Кармелю стане публічним скандалом. Вона буде єдиною кандидаткою такого віку в усій Франції. Однак, якщо Бог захоче, щоб так сталося, то Він просто і виразно дасть знати про Свою волю щодо цього. Тож їй не слід навіть думати про Кармель до 17 - 18 років. І навіть тоді вона ще буде надто молодою, на його думку.  

Про все це було повідомлено Павліні, і вона втрутилась у справу, написавши листа пану Ґеріну, в якому йшлося, що його племінниця дуже нещасна і може померти від смутку. Тереза молилась щодня: “Мій Боже, Ти все можеш, мій дядько завжди слухає Тебе. Скажи йому, що Ти хочеш мого вступу в монастир негайно". У той день, коли він отримав листа від Павліни, дівчина знову пішла до дядька. Він прийняв її в кабінеті, трохи присоромив за те, що боїться його, потім сказав, що багато молився за неї. Тепер він знає те, що вона “маленька квіточка, яку Бог хоче зірвати”. Він уже не проти її вступу до монастиря. Тереза летіла додому, мов на крилах.  

Перш ніж простежимо наступні етапи шляху Терези до Кармелю, погляньмо ближче на особу пана Ґеріна, якому сім’я Мартінів багато чим завдячувала. Саме він переконав пана Мартіна оселитися в Лізьє, а мало яка зміна житла може принести такі важливі наслідки. Він народився в 1841р., у січні, як і Тереза. Кілька років в Парижі вивчав фармакологію і там його “бурхлива поведінка” викликала неспокій у родичів. Це правда, що його родичі занадто швидко стривожувались, однак можна відчути, що якщо його молодий батько Ісидор був стривожений, то їхній страх не був безпідставний. Так, наприклад, якось він був втягнутий в жахливу колотнечу, з якої ледь викрутився непошкодженим, використавши свою шпагу.  

Його старша сестра писала йому безліч листів з монастиря в Лє Ман, просячи налагодити своє життя, бо ж він “припав до злоби, як качка до води”. Це були слова побожної монахині, яка вважала, що нема різниці між бездумним і надмірним вживанням спиртних напоїв і справжнім злом. Ісидор реагував, як і можна було сподіватися, на листи сестри цілковитим ігноруванням і не відповів на жоден з них. Його друга сестра - мама Терези - ніколи не переставала вірити в нього. Її листи давали йому дружні попередження щодо моральних небезпек життя в столиці, але ніколи не набирали тону пророка, який явно і відкрито звинувачує мешканців міста у їхніх блудах.  

Пан Ґерін здобув фах фармацевта, поїхав до Лізьє, одружився з донькою власника найбільшої аптеки міста і розпочав свою справу. Його помилки молодості залишились позаду: він став батьком, одним з найшанованіших мешканців міста і відданим, активним християнином.  

У них з дружиною було троє дітей: Жанна, яка одружилася з лікарем; Марі, яка вступила до Кармелю і була новичкою Терези; і Павло, який помер при народженні. Коли пану Ґеріну було 47 років, він отримав значну спадщину і будинок в околицях Лізьє. Через 4 місяці він продав аптеку і наступного 1885 р. купив чудовий будинок в місті, де аж до смерті, у віці 68 р., присвятив себе справі Церкви та практиці дуже активної милосердної любові. 

Наприкінці минулого століття раціоналізм і антицерковні настрої швидко поширились по всій Франції, і якраз тоді освіта в країні стала секуляризованою. Пан Ґерін бачив, що школа і преса це могутня зброя, яка могла бути спрямованою за чи проти Церкви. Селіна переконувала його взяти контроль над місцевою католицькою газетою. “Нормандія” виходила двічі на тиждень, і за один рік пан Ґерін написав 74 полемічні статті для неї. Тереза говорить про його “чудові сторінки, які рятують душі і змушують демонів тремтіти”. Протягом п’яти років він був редактором газети і аж до своєї смерті з готовністю допомагав їй чи то статтею, чи грішми. 

Пан Ґерін відіграв дуже велику роль у підтримці католицької освіти в Лізьє, купивши будівлю для школи для дівчат, і щедро опікуючись Салезіянською школою для хлопчиків. 

Його милосердя було безмежним щодо Кармелю, який завжди мав фінансові труднощі. Багато разів у монастирі не було грошей, щоб купити їжу. Звертались до пана Ґеріна, і відразу надходила допомога. В кінці кожного року, за підрахунками сестер, витрати були набагато більшими, ніж прибуток. Протягом багатьох років пан Ґерін завдяки щедрим пожертвам вирішував цю фінансову проблему. Часто його милостиня перевищувала 1000 доларів на рік. Саме пан Ґерін фінансував видавництво автобіографії Св. Терези. 

Він терпіти не міг нищення листів чи документів, тож саме завдяки йому збереглось так багато листів пані Мартін і безліч інших деталей, що свідчать про життя сім’ї. Без нього Кармель у Лізьє, як новозаснований монастир, не міг би вижити і вести процес канонізації Терези, і, насправді, та і сам рукопис Терези навряд чи був би опублікований.