КАРМЕЛЬ У ЛІЗЬЄ – СЕСТРА ТЕРЕЗА

 

 

Кармель у Лізьє був дивним місцем, і можна легко собі уявити відверту мову, якою Св. Тереза від Ісуса, Мати Кармелю, жорстоко критикувала життя в його стінах. Монастир був заснований порівняно недавно. П’ятдесят років до того, як Тереза стала кандидаткою, дві монахині і чотири новички прибули до Лізьє, щоб заснувати там Кармель. За рік до цього дві молоді сестри на прізвище Ґоселін бажали стати Кармелітками, але їх не прийняли через слабке здоров’я. Вони були заможними, тому вирішили використати гроші для заснування Кармелю, де, як благодійники, могли жити, склавши особливі обітниці, - Чин дозволяв таку практику. Справу було представлено Єпископу міста Байє, який дав дозвіл за умови, що Кармель буде засновуваний у Лізьє. Міський священик був призначений настоятелем, і насамперед йому довелося шукати монастир, який погодився б надіслати монахинь для започаткування нової спільноти. Це було нелегко, але після року наполегливих молитов монастир у Пуатьє, погодився дати двох монахинь за умови, що дівчата Ґоселін і ще дві кандидатки пройдуть новіціят у Пуатьє. Так і було зроблено.  

16 березня 1838 р. дві монахині і чотири новички прибули до Лізьє. Була темна ніч, сильний дощ люто періщив по полотняному покриттю твердого воза, на котрому вони їхали. Хтось, хто не хотів ображати кармелітську убогість, напевне позичив їм цей транспорт замість карети. Їхньою тимчасовою домівкою став перший поверх вкритого соломою будинку, що належав одній побожній вдові. Вона також виявила щиру повагу до Кармелітського правила і аж до ранку не промовила до сестер жодного слова, знаючи, що кармеліти після восьмої години вечора тишу ніколи не порушували.  

Більш непридатного будинку для монастиря годі було знайти. Перед ним був внутрішній двір і сад, куди виходили вікна усіх навколишніх будинків. Кімнат для новичок не було взагалі, і їм доводилось миритися із спальнею, яку облаштували із двох кімнат на горищі. Одна кімната була каплицею, друга - хором, третя (площею 6 кв. ярдів),поділена на три частини, служила за кухню, рефектар і рекреаційну кімнату, а також за келію помічниці настоятельки (виходити і входити доводилось дуже обережно, щоб випадково не стукнути об горшки чи кухонну перегородку). У настоятельки була власна келія. Облаштування відповідало таким умовам: ящик для пакування служив сервантом, а ширма в кутку кухні - перегородкою для комори. Мити посуд доводилось під час обіду, щоб мати чисте начиння для другої страви.  

Але як каже історія заснування: “Вони раділи з того, що приймали злидні радо, а незручності, які доводилось переносити, додавали веселості їхньому відпочинку під час рекреацій. Вони були сповнені ревності і вели життя, дотримуючись Правил настільки ретельно, наскільки це дозволяли умови такого монастиря”.  

Вони жили там протягом п’яти місяців, доки не було куплено будинок на вулиці де Ліварот, набагато зручніший для цієї мети, однак далекий від того, щоб цілком задовільняти потреби монахинь. Тут не було приміщення для мирянок, а це означало, що одна з постуляток мусила щовечора охороняти вхідні двері і в разі потреби, наприклад, хвороби, згромадження не могло контактувати із зовнішнім світом у нічний час. Але 5 вересня 1838 р. цей будинок став Кармелем Лізьє. І якраз до цього Кармелю, на той час уже значно збільшеного, пішла Тереза.  

Я розпочав цю главу словами, що цей монастир був дивним місцем. Це не тільки моя особиста думка. Канонік Делятроте говорив настоятельці: “Якби про стан ваших справ стало відомо світським людям, вони б ваш монастир негайно спалили”. В ідеалі Кармель - це будівля, повністю відокремлена від світу, де живуть до смерті близько двадцяти монахинь, проводячи час у молитві, праці, покуті, проявляючи щире милосердя одна до одної. Їхня їжа убога, час для відпочинку невеликий. У кожної сестри своя келія, сувора і незатишна, де знаходиться ліжко з солом’яним матрацом, стілець і невеликий стіл. Немає жодної можливості для задоволення чи фізичного комфорту. Навіть габіти, які вони носили, спричиняли покуту. Таке життя було під силу лише тим, хто хотів посвятити усе своє буття контемпляції та любові Бога, відкинувши світ цілковито. Так має виглядати Кармелітський монастир в своєму ідеалі. У Лізьє було трохи по-іншому.  

Настоятелькою була Мати Марія де Ґонзаґ, в минулому Марі Адель Розалі Даві де Вірвіль, донька шляхетних батьків. Вона вступила до Кармелю у двадцятишестирічному віці. Коли Тереза прийшла до монастиря, Марія де Ґонзаґ уже 28 років перебувала у його стінах. Жінка сильної і чуттєвої вдачі, вона мала усі задатки великої настоятельки, але не змогла відповісти високим вимогам цієї посади. Вона ніколи не розуміла справжньої, внутрішньої важливості і мети Кармелітського Правила, ніколи не забувала, що була аристократкою, високо освіченою, розумною жінкою, керуючи підлеглими по-світськи.  

Вона не мала рівних собі ні щодо розумових здібностей, ні щодо сили особистості, аж доки Павліна та Марі Мартін не вступили до Кармелю. Ще на початку її чернечого життя слід було правильно спрямувати її бурхливу натуру, бо це швидко мало стати для всіх очевидним, що вона надзвичайна монахиня. Після шести років перебування у стінах Кармелю, Марія де Ґонзаґ стала помічницею настоятельки, однак цю посаду обіймала недовго: одного дня вона зникла, її знайшли пізно вночі під драбиною, де вона причаїлася у темному кутку саду. Марію де Ґонзаґ привели до келії настоятельки, де вона спробувала викинутися з вікна, але її вчасно зупинила і відвела до келії сестра-мирянка. Причиною втечі була заздрість.  

Через кілька років Марія де Ґонзаґ стала настоятелькою і виконувала свої обов’язки упродовж 21 року. Про те, як “незручно” їй було керувати в одному з найбільш суворих монаших чинів Церкви, можна було побачити з того, що у настоятельки був кіт, якого вона годувала телячою печінкою і підсолодженим молоком. Якщо тварина ловила пташку, вона відбирала її, підсмажувала і подавала котові печеню із соусом. Якось кіт загубився, і ввечері, в часі абсолютної мовчанки, яку дозволено порушувати лише задля дуже серйозних причин, Мати Марія викликала кількох монахинь і звеліла їм шукати зниклу тварину в саду, голосно гукаючи за котом.  

До 1891 р. настоятелька монастиря вирішувала, як часто її монахиням слід причащатися. З цього року питання з Святим Причастям вирішував священик, настоятель спільноти. Папський декрет щодо св. Причастя спочатку дуже заімпонував Матері Марії, але, коли одним монахиням було дозволено причащатися щодня, а іншим - рідше, вона почала заздрити владі священика і наполягала на тому, що всі сестри повинні приймати Св. Тайни з однаковою частотою. Їй вдалося домогтися цього. Вона дуже зловживала справою прийняття Святого Причастя іншими способами, зайшовши настільки далеко, що пообіцяла його одній монахині, якщо та зможе спіймати щура (пацюка).  

Мати Марія залишалась в надто тісно зв’язках з своєю родиною. Її сестра, що була нещасливою в подружжі і не давала собі ради з своєю дочкою, була частим гостем Кармелю. Для неї вже стало звичаєм приїжджати з внуками і перебувати по кілька тижнів в домі, де знаходилась фірта монастиря. Під час її перебування монахині ставали прислугою, їм доводилось лагодити її спідню білизну, вишивати для неї скатертини і носові хусточки. Усі сестри сумно зітхали, коли дізнавались про приїзд цієї жінки.  

Мати Марія позичила своїй сестрі більше трьох тисяч доларів з убогої каси Кармелю, однак гіршим було те, що та не платила відсотків регулярно. Монахині скаржились: "Коли час від часу якась банкнота надходила від графині, їй треба було дякувати за неї, як за дар”. Спільнота повернула собі гроші після її смерті разом з 30 доларами прибутку, але оскільки Мати Марія ніколи не завдавала собі клопоту з рахунками, невідомо, чи її сестра не заборгувала монастиреві більшу суму.  

Дисципліна серед монахинь була слабкою. Протягом свого урядування Мати Марія перетворила монастирську вітальню у щось на зразок громадського клубу. Щодня її відвідувала подруга і розповідала останні новини і плітки про її світських друзів; родичі інших монахинь приходили раз на тиждень і розмовляли набагато довше, ніж було дозволено. Регулярно монахиням приходили різні дарунки від друзів та родичів.  

Коли Тереза вступила до монастиря, там було більше двадцяти сестер. Вона, без сумніву, була наймолодшою. Інша новичка мала 22 роки. Більшості сестер було за п’ятдесят, чотирьом - між 60 і 85. За винятком настоятельки, вчительки новичок, Марі та Павліни, всі сестри належали до робітничого класу, а оскільки вступ до монастиря автоматично не звільняє від манер та звичок, накладених вихованням, багато що вражало витонченість дівчат Мартінів. Але для Терези все було прекрасним: “Моє бажання нарешті здійснилось, моя душа зазнала настільки повного миру, що неможливо описати, і я ніколи не втрачала цього миру навіть під час найважчих випробувань... Життя в монастирі було якраз таким, яким я уявляла його, жодна із жертв, які доводилось робити, не дивувала мене”.  

Ми бачили, що Мати Марія де Ґонзаґ підбадьорювала Терезу в її прагненні вступити до Кармелю в такому ранньому віці, і таким чином ігнорувала думку Каноніка Делятроте. Однак її відношення до неї як до кандидатки і новички повинно було злякати Терезу. Павліну це шокувало. Про Матір Марію свята Тереня пише: “Вона ніколи не обминала нагоди вказати мені на недоліки. Пригадую, якось я залишила павутину після прибирання, і вона сказала мені перед цілим згромадженням: ‘Надто очевидно, що монастир прибирає п’ятнадцятилітня дитина. Це ганебно. Іди і вимети павутину, і будь уважніша наступного разу...’. Коли я була кандидаткою, вчителька новичок, о пів на п’яту щовечора, посилала мене полоти в саду грядки. Я постійно наштовхувалась на Матір Марію де Ґонзаґ. Якось вона вигукнула: ‘Справді, дитино, ти нічого не робиш. Що мають думати інші про кандидатку, яку щодня посилають на прогулянку?”’  

Вчителька новичок наказала Терезі повідомляти, коли у неї болітиме шлунок. Можливо, монастирська їжа не підходила Терезі, бо шлунок давав про себе чути щодня, тож дівчинка чесно, але з великим замішанням повідомляла про це вчительку, яка вже була майже впевнена, що Терезине здоров’я не дозволить їй зносити суворий аскетизм, який диктували Правила. Після кожної скарги вчителька зверталась до Матері Марії по ліки. Настоятелька, яка ніколи не хворіла, мала невелике співчуття до немічних і часто говорила: “В наш час люди мають хвороби, про які колись і не чули, гріх лікувати їх”.  

Забігаючи на декілька років вперед, коли Тереза терпіла страшні передсмертні болі, можемо побачити, що Мати Марія не дозволила лікареві зробити ін’єкцію морфію. Це не через лиху волю чи злобу до Терези. Вона також забороняла морфій Матері Женев’єві, засновниці Кармелю, коли та помирала, вірячи, що Кармеліткам не слід уникати терпінь. Тож щодо шлункового болю Терези вона виявляла тільки роздратування: “Ця дитина не перестає скаржитися. Ми у Кармелі для того, щоб страждати, якщо їй не під силу таке життя, то чи є сенс їй тут залишатися?”.  

Павліна була дуже засмучена ставленням Матері Марії до її сестри і спробувала поговорити з нею. Але її швидко і рішуче перервали словами: “Тепер видно, що стається, коли дві сестри в одному монастирі. - Пізніше настоятелька додала: - Звичайно, ви хочете, щоб сестра Тереза просувалась вперед, щоб до неї відносились по-особливому. Це було б цілком неправильно, бо її гординя набагато більша ніж ви думаєте. Її слід постійно упокорювати. А щодо її здоров’я, то це просто не ваша справа. Ми зробимо те, що вважатимемо за необхідне”.  

На перший погляд ці слова настоятельки лише підтверджують її ексцентричність. “Тереза горда? Без сумніву, неможливо серйозно звинувачувати її у такому грісі, а все ж, а все ж..., ми пам’ятаємо, як одного разу пані Мартін сказала їй: “Терезо, якщо ти поцілуєш землю, я дам тобі гріш”. Хоч це для маленької дівчинки й виглядало багато, однак вона відповіла: “Дякую, мамо, я краще залишуся без грошей”. Пригадуємо, що сповідник Терези говорив, що вона легко могла б стати маленьким бісеням. Її залізна воля проявилась у прагненні вступити до Кармелю у ранньому віці, у прагненні, яке ні на секунду не похитнулося. Її сестри вважали дівчину втіленням чеснот, і навіть протягом декількох років життя в монастирі вона залишалася для них дитиною.  

Мати Марія де Ґонзаґ першою зрозуміла правдиве достоїнство її душі. В часі, коли вона під твердою рукою виховувала Терезу, у листі до Ґерінів вона писала: “Ніколи б не подумала, що п’ятнадцятирічна дитина може мати настільки зрілий розум. У ній неможливо знайти недоліку”. Пізніше вона сказала священикові: “З цілої спільноти сестра Тереза - мій вибір на настоятельку. Вона - досконалість. Єдиний недолік - її три сестри”.  

Однак протягом довгого часу з Терезою вона поводилась суворо. Це була свідома “політика”, бо настоятелька зрозуміла, в цій молодій кандидатці - індивідуальна особистість, яка відрізняється від усіх, які вона коли-небудь зустрічала. Мати Марія де Ґонзаґ мала значні недоліки, однак без будь-яких вагань вона розпізнала потенційну духовну велич Терези і так само швидко побачила, що це лише потенціал, що всі надзвичайні духовні якості цієї дівчини слід піддати жорсткій дисципліні, щоб вони розквітли як слід. Хоч її сестри були шоковані відношенням Матері Марії, Тереза була вдячна. Вона сказала настоятельці: “Ісус добре знав, що ця мала квітка потребувала життєдайної вологи покори. Вона була надто слабка, щоб дати корінь без такої поживи, і якраз з ваших рук, Матінко, зійшли ці ласки... Я дякую вам з усього серця, що ви не були до мене надто добрі”.  

Тереза згадує, що у перші дні перебування в монастирі вона рідко коли зустрічала настоятельку і не цілувала землю як покуту за якийсь проступок, так само було, коли вона ходила до неї за духовними науками: “Яка це була неоціненна ласка! Сам Бог мав зі мною справу через Своїх представників. Якою я б стала, якби була пестункою спільноти (так думали деякі світські особи). Можливо, замість того, щоб бачити Бога у діях моїх настоятелів, я могла б розглядати їх лише як людей, а моє серце, таке вільне під час перебування у світі, могло б наповнитися людським захопленням у монастирі. На щастя, я була вбережена від цього лиха”.  

Зізнаюсь, що відчуваю велику прихильність і симпатію до Матері Марії де Ґонзаґ. Щоправда, у багатьох відношеннях вона далека від ідеальної настоятельки. Але вона була особистістю і доброю жінкою. І їй доводилось багато з чим миритися. В часі її настоятельства, у монастирі було разом четверо сестер Мартінів і їхня кузина. Вони б не були там, якби не згода Матері Марії де Ґонзаґ. Цей факт показує її розумність і вміння розпізнавати чесноту людей під час зустрічі. Але мені здається, були моменти, коли вона почувалась приголомшеною Мартінами, їхніми сильними особистостями, які аж ніяк не ставали слабшими з часу вступу до Кармелю. Досить лише поглянути на фотографію Павліни, щоб з упевненістю зрозуміти, що ніхто в Кармелі - від наймолодшої новички до настоятельки - ніколи не сумнівався щодо її думок чи почуттів. Це не є недружелюбна критика Павліни, а лише визнання того, що вона була жінкою визначної волі та здібностей, якими користувалася для досягнення благих цілей.  

Не слід прирівнювати чесноту до лагідності. Так само не треба думати, що жінки позбавляються людських вад з моменту одягнення на себе кармелітської ряси: вони в Кармелі, бо хочуть перемогти ці вади, але рідко їм вдається подолати їх остаточно. Тож не був би несподіванкою жвавий обмін думками між Матір’ю Марі та Матір’ю Агнесою, особливо зважаючи на факт, що кожна з них знала про ймовірність обійняти посаду настоятельки наприкінці трирічного періоду. І Мати Марія мала знати, що сама Павліна, дві її сестри - і навіть Тереза - разом з Марі Ґерін відчуватимуть, що Павліна - відповідна особа, щоб взяти на себе управління монастирем. Іншими словами, вона знала, що близько 25% спільноти вважали, що цю посаду повинна зайняти Павліна. Вони робили усе, щоби цього не виявляти, але, здається, що тільки дурень не помічав би того, що вони відчувають, а, як я вже сказав, Мати Марія де Ґонзаґ була розумною жінкою.  

Корисно поглянути на фотографії кармеліток, зроблені Селіною. Тут стоять три особи: Тереза, Павліна і Мати Марія де Ґонзаґ. Знаючи про майбутнє Терези, ми дивуємось її бадьорості. Ми відразу впізнаємо її і знаємо, що вона - Свята Тереня, але відчуваю, що навіть той, хто ніколи не чув про неї і не бачив її фото, відразу б зауважив її на цих спільних світлинах. У виразі її обличчя та облич сестер - вражаюча різниця. Щодо Павліни, то її лице нелегко забути, це лице жінки, з якою не виникає бажання конфліктувати. На світлинах усміхаються очі й уста Терези. Очі Павліни не усміхаються. Очі Терені чисті й поважні, але вони дивляться поза цей світ, у інший. Пильний погляд Павліни не обминає нічого. Очевидно вона відає про все, що відбувається навколо, але бачить не далі лінз фотокамери. 

Далі бачимо Матір Марію де Ґонзаґ. У неї дивне і з суворими рисами обличчя, яке навіює глядачеві підозріння вбачати у ньому цинічно толерантну, хоч і добру усмішку. Цинізм не злий, а такий, що допомагає своїй власниці не дивуватися людській фальші. На одній чи двох фотографіях вона виглядає знудженою і повністю відокремленою від групи. Дивлячись на неї, легко розуміємо, чому, незважаючи на примхи її поведінки, сестри завжди любили Матір Марію. 

Багато можна простити жінці, яка так швидко зрозуміла велич Терези. Нам легко бути мудрими після її канонізації. Ми всі тепер можемо казати: “Звичайно, вона була святою. Це було завжди очевидним". Але Мати Марія знала з першого чи другого місяця Терезиної кандидатури, що вона керує кимось надзвичайним, кимось, хто має зовсім інший рівень розвитку, ніж будь-хто, кого вона зустрічала раніше. Після її смерті Мати Марія записала у журналі Кармелю: “Дев’ять з половиною років вона провела з нами, залишивши нашим душам аромат найпрекрасніших чеснот, якими тільки можна поновити життя Кармелю. Досконалий зразок покори, послуху, милосердя, розсудливості, послідовності, неупередженості, вона виконувала важкі обов’язки вчительки новичок з любов’ю і кмітливістю, гідними подиву, зберігши свою любов до Бога. Цей земний ангел мав щастя злетіти до Свого Улюбленого в акті любові. О, дорога, споглядай на свій Кармель”. Від початку і до кінця вона й на крихту не сумнівалась у святості Терези. За це ми повинні бути вдячними. Щодо недоліків Матері Марії, то вони були буденними і про них неварто згадувати. 

Вона померла від раку язика 7 років після Терези. Помираючи, вона сказала Матері Агнесі, настоятельці: “Ніхто в цьому домі не має більше провин, ніж я. Але я довіряю Богові та моїй малій Терезі. Вона заступиться за мене і випросить мені спасіння”. Під час життя Терези, Мати Агнеса була три роки настоятелькою, заступивши на цьому посту Матір Марію. Ці роки були нелегкими, бо Мати Марія не могла примиритися з тим, щоб бути під послухом у молодої настоятельки і спробувала розколоти сестер на групи, і, як ми вже бачили, Мати Агнеса ніколи не могла примиритися з відношенням Матері Марії до Терези. Однак коли Мати Марія опинилась на смертельному одрі, обидві жінки відкинули суперечки. Мати Агнеса говорила: “Вона все більше й більше привертається до мене. Вона любить мене, а я - її. А я була вдячна їй, бо завдяки її владі серед монахинь і навіть серед настоятелів, нас четверо жило в одному Кармелі, ще й наша кузина. В останню ніч її життя на землі ми всі п’ятеро були з нею”. 

Ознакою довір’я до Терези був той промовистий факт, що Мати Марія призначила її вчителькою новичок, хоч і без титулу. Мати Агнеса стала настоятелькою у 1893 р., замінивши Матір Марію, яка стала вчителькою новичок. Мати Агнеса знала, що Мати Марія непридатна для нового завдання, але вона каже: ‘‘Я відчула, що мушу призначити її для того, щоб уникнути більшого зла. Але щоб спробувати зменшити зло, яке вона могла зробити, я призначила Терезу наглядати за її двома співтоваришками, але насправді я поклала на неї обов’язок провадити новичок”. Упродовж трьох років Тереня мала важке завдання - наставляти новичок без відома Матері Марії, хоча Мати Марія була титулованою вчителькою новичок.  

Через кілька років ці новички, склавши вічні обіти, розповідали, що всі розуміли, що протягом цього періоду їм слід було слухатись настанов Терези “якомога скромніше і тактовніше”, щоб “не будити заздрощів Матері Марії, і щоб не кепкувати з її авторитету”. Незрозуміло, як Матір Марія не зауважила такого плачевного стану. Можна було б припустити, що знову ставши настоятелькою у 1896 р., вона одразу виправить ситуацію, в якій опинилась Тереза. Але ні. Правдою є те, що вона зберегла для себе уряд вчительки новичок, а Терезу називала старшою новичкою. Майже два роки, аж поки знесилена хворобою не змогла працювати, вона з повним схваленням і допомогою Матері Марії де Ґонзаґ була відповідальна за вишкіл новичок. Для самої Терези це завдання було доброю наукою і здобуттям неоціненного досвіду.  

На мить звернімо увагу на Матір Женев’єву від Св. Терези, яка на час вступу Терені до Кармелю була найбільш шанованою постаттю у монастирі. Маючи вік 83 роки, вона була однією з двох монахинь, які прибули з Пуатьє до Лізьє для заснування монастиря, тож її шанували саме як засновницю. Вона хворіла і померла два роки після приходу Терені, чий вступ гаряче підтримувала. Вікова прірва розділяла їх, іноді літню жінку дивували самовпевненість і нерозважливість, яких, на її погляд, ніби припускалась молода дівчина у думках і словах. Вона мала вплив на Терезу, бо монахині проводили немало часу разом і обмінювались думками. Свята згадувала, що не раз отримувала великі духовні ласки через неї. Як правило, їхні зустрічі відбувались у неділю.  

Якось зайшовши, Тереза побачила сестер, які розмовляли з Матір’ю Женев’євою. Повернувшись, вирішила піти, бо дозволялось лише двом відвідувачам одночасно бути в келії. Але старенька монахиня покликала її: “Хвилинку, дитино, я маю тобі щось сказати. Коли ти приходиш, то просиш духовної поради. Сьогодні даю тобі ось цю: служи Богові в мирі і радості. Пам’ятай, дитино моя, наш Бог - Бог миру”.  

Тереза була присутня під час смерті Матері Женев’єви помітила сльозину, що блищала на її віях. Коли сестра лежала в церкві, сльозина все ще була на обличчі, а ввечері Свята навшпиньках підійшла до померлої і маленьким клаптиком тканини з льону обтерла сльозу. Цей клаптик вона вставила в медальйон, котрий вказував на її обіти. В одну з наступних ночей Терезі приснилася Матір Женев’єва, яка оповіщала свою останню волю Кожній монахині вона залишала щось на згадку, а коли надійшла черга Терези, то їй не залишено нічого. Мати Женев’єва піднялась у ліжку і дуже чітко повторила тричі: “Тобі залишаю своє серце”. Вона вплинула на Терезу у трьох речах.  

У питанні покути Тереня притримувалась чітко окреслених І поглядів, які багато в чому розходились з духовністю її часу. Вона розмовляла з Матір’ю Агнесою і Селіною про це. Селіна пригадує: “Вона сказала, що помітила, що монахині, яким дають дуже жорсткі покаянні вправи, аж ніяк не стають найбільш досконалими. Здається, самолюбство живить надмірну тілесну покуту. А така покута нічого не значить супроти любови і милосердя". На початку свого духовного життя Мати Агнеса була схильна до більшої покути, ніж приписувало Правило. Вона говорила з Терезою незадовго до її смерті про використання засобів покути. Свята сказала їй бути дуже уважною. Вона стверджувала, що такі умертвіння не призначені для тих, хто ступає її “маленькою дорогою”. Вона цитувала слова Господа: “Візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо-бо Моє любе і тягар Мій легкий”, і продовжила: “Бачите, Матінко, ми мусимо взяти Його ярмо. Він не говорить нам обтяжуватись іншим”.  

Під ярмом нашого Бога вона мала на увазі не тільки духовні та фізичні випробування життя у спільноті, а й абсолютний послух Кармелітському Правилу. Якось Мати Марія де Ґонзаґ запитала Матір Женев’єву про умертвіння, які можна дозволити новичкам практикувати, за винятком тих, які приписані Правилом. Вона відразу відповіла: “Будьте дуже уважні. Без найвищої второпності та дуже здорового судження усі умертвіння - лише марнота і живлять себелюбство. Вчіть своїх новичок зрікатися власної волі, практикувати любов і бути цілковито послушними Правилам. Це правдива і глибока покута, яка завжди Богові до вподоби”. Вона, звичайно, говорила у старих традиціях Кармелю, бо Св. Іван від Хреста говорить про “духовних ненажер, які вбивають себе покутами, приваблені задоволенням, яке знаходять в них”, і він осуджував їх як “недосконалих і позбавлених глузду, бо вони ставили тілесну покуту понад підпорядкування і послух, що є покутою ума, а тому жертвою більш прийнятною і приємнішою Богові, ніж будь-яка інша”.  

Мати Женев’єва запровадила в Кармелі в Лізьє набожество до Пресвятого обличчя Господнього. Це набожество не було новим. Воно бере початок з дуже давньої традиції, яка розповідає, що, коли Ісус ніс Хрест на Голготу, жінка на ім’я Вероніка вийшла з натовпу глядачів і, знявши намітку, обтерла кров і піт з Його Обличчя. На намітці залишився відбиток Св. Обличчя. Це традиція, а фактом є те, що намітка з Найсвятішим Лицем була виставлена для почитання у Римі у 610 р.  

У Франції, в Кармелі міста Тур, жила сестра Марія від Св. Петра, яка відродила це набожество, яке, хоч ніколи і не було забуте цілком, потребувало оживлення. У 1845 р. вона оголосила, що Господь сказав їй, що обдарує великими ласками тих, хто вшановуватиме Його Обличчя і відбуватиме дев’ятниці на Його честь. У місті Тур жив у той час пан Леон Дюпон, відомий після своєї смерті як “Святий чоловік з Туру”. Новина про об’явлення нашого Господа дійшла до нього, він живо сприйняв її, а з плином років став слугою Св. Обличчя, таким беззастережно відданим, що культ поширився по усій Франції і країнах Західної Європи. Офіційно розпочато беатифікацію Леона Дюпона.  

У Турі було засновано Товариство Св. Обличчя, а у 1885 р. пан Мартін з чотирма доньками стали його членами. У списку членів Товариства можна прочитати: “26 квітня. №7382, мадемуазель Тереза Мартін”. Павліна вступила до Кармелю три роки перед цим і там дізналась про набожество. Через два роки, за повідомленням одної монахині з Туру, Мати Женев’єва у Кармелі дізналась про це набожество і була глибоко зворушена ним. Через деякий час вона добилась дозволу Єпископа, щоб повісити копію намітки Св. Вероніки в монастирській каплиці. Без її набожества до Св. Обличчя виглядає просто неможливо, щоб Павліну захопив цей потік любові до вияву чоловіколюбства нашого Господа, а без цього, це набожество не стало би центром духовного життя Терези.  

Тереза каже: “Завдяки тобі, Павліно, я дізналась про багатство скарбів, захованих у Св. Обличчі. Ти перша з нас вступила до Кармелю, і так само ти першою зрозуміла містерію любові, заховану у Св. Обличчі нашого Господа. Потім ти покликала мене до себе, і я теж зрозуміла. Я зрозуміла, що таке справжня слава. Той, Чиє царство не від світу цього, показав мені, що правдива мудрість у тому, щоб ‘намагатися стати невідомою і взагалі не бути шанованою’ і 'радіти у зневазі до себе’”. Я бажаю, щоб моє лице як і лице Ісуса, було правдиво приховане, щоб ніхто не розпізнав його. Я хотіла “тільки страждати і бути забутою”.  

Коли Тереза стала кандидаткою, їй дали ім’я Тереза від Дитятка Ісуса. На облечинах їй дозволили змінити його на Тереза від Дитятка Ісуса Святого Обличчя. Вона просила про такий дозвіл, бо була глибоко зворушена долею свого батька, яка нагадувала їй страждання і упокорення Ісуса під час Його страстей. В останні роки життя пана Мартіна вразила жорстока хвороба. У нього був легкий параліч саме перед поїздкою до Риму з Селіною і Терезою. Це було першою ознакою фізичного психічного розладнання, котре його вкінці привело до паралічу довело до стану слабоумства. До того, як він повністю втратив здатність вживання розуму, пан Мартін усвідомлював свій принизливий стан і клаптиком тканини закривав обличчя, щоб заховати його від людських очей.  

Кілька років перед цим пан Мартін був виїхав на пару днів з Лє Буісо. По обіді Тереза, стоячи біля вікна і дивлячись у сад побачила чоловіка, який проходив повз пральню. Він був одягнутий, як її батько, а зріст відповідав зросту пана Людовика. Вона не могла побачити його обличчя, бо воно було заховане під щільною накидкою. Тереза гукнула його, але чоловік не звернув ніякої уваги і зайшов за дерева. Вона чекала, що він вийде з-за дерев знову, але він так і не з’явився. Марі та Павліна були у сусідній кімнаті. Марі побігла до Терези, коли почула її крик, і вона розповіла, що бачила. Запитали служницю, але та не виходила з кухні. Сестри пішли до саду і обшукали його, але не знайшли жодного сліду таємничого незнайомця.  

Коли розпочались страждання пана Мартіна, Тереза упевнилась, що то було пророче видіння, і коли вона думала про батька, якому хвороба спотворила лице, скатоване Обличчя Господнє набуло для неї нового змісту. Її батько, людина праведного життя, раптово був знищений як особистість, все ж вона знала, що з будь-якого природного огляду він не заслужив такого кінця. Як я сказав, увесь тягар і жах страстей і смерті Христа наповнив життя Мартінів. Тереза зрозуміла усім єством, що Його приниження були ціною нашого спасіння, що власне приниження, добровільна відмова від людських претензій, вимог - необхідний крок, чи радше довгий і болючий шлях, обов’язковий для всіх тих, хто шукає того, щоби любити Бога.  

Вона безперервно розважала над 53 главою пророка Ісаї: “Не було в ньому ні виду, ні краси, - ми бачили його, - ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги, немов чоловік, від котрого обличчя відвертають; зневажено його, і ми його нізащо мали. Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі. Ми ж гадали, що його покарано, що Бог його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані".  

“На цих словах Ісаї, - каже Тереза, - я заснувала усе моє набожество до Пресвятого Обличчя, чи радше ці слова є основою, на якій усе моє набожество спочиває”. І Мати Агнеса стверджувала: “Вона мала ніжне набоженство до Дитятка Ісуса, але це набоженство не рівняється з її почуттями до Пресвятого Обличчя”, і Селіна сказала: “Це набоженство було вершиною, багатим розквітом її любові до Найсвятішого Чоловіцтва Ісуса. Пресвяте Обличчя було дзеркалом, в якому Вона бачила душу і Серце свого Улюбленого... Завдяки спогляданню скатованого Обличчя Ісуса і розважанням над Його упокоренням, вона навчилася покори, полюбила терпіння і стала спраглою самопожертви для того, щоб здобувати для Бога душі. Від Нього вона навчилась не прив’язуватись до створінь, від Нього отримувала силу практикувати усі свої чесноти”. На свято Преображення, за кілька тижнів до смерті, на її стіл було покладено образ Пресвятого Обличчя. Тереза вигукнула: “Як добре, що Господь заплющив очі, даючи Свій відбиток. Оскільки очі - дзеркало душі, ми б померли від радості, побачивши Його душу”.  

Ставши кармеліткою, Селіна прислужилася культу Пресвятого Обличчя своїм пензлем. У 1898 р. Туринська плащаниця після перебування під свинцевим покриттям була виставлена для почитання. Організовувалось багато прощ для поклоніння дорогоцінній реліквії, і про неї надрукували багато книг. Пан Ґерін купив одну з таких книжок, що містила фотографії Плащаниці, і дав Селіні. Відбитки Плащаниці були як негативи; фотографії з них обертали негатив у відбиток. Вивчаючи їх у своїй келії, Селіна була схвильована: “Це справді мій Ісус, Якого знає моє серце”. Тоді ж вона вирішила відтворити образ Пресвятого Обличчя з відбитка Плащаниці.  

Вона розпочала роботу на Пасху 1904 р., використовуючи вугільний олівець, але їй сказали, що ним вона не відтворить образу досконало, тож наступного року повторила спробу, цього разу користуючись фарбою. Кожну вільну хвилину Селіна використовувала для завершення свого завдання, і щовечора клала пензлі та полотно до стіп статуї Богородиці, яка зцілила Терезу. Картина виграла Гран-прі на міжнародній виставці релігійного мистецтва в Голландії у 1909 р. Сьогодні існуює безліч мільйонів її копій, образ став всесвітньо визнаним зображенням Лиця Господнього.  

Відчуваєш велику приємність і втіху, відкриваючи таємні діла Господні, споглядаючи на безсумнівно непов’язані між собою події і людей, що зведені разом для того, щоб створити з безладно розкиданих шматків стружки надзвичайну картину, і подивляючи красу візерунка, складеного з розірваних різнокольорових ниток. Я був у різних приймальнях кармелітських монастирів, але найбільше запам’яталася висока біла кімната Кармелю в місті Тур, де я тримав у руці серце сестри Марії від Св. Петра. Маленьке, що вже стало мумією, воно більше як сто років тому безмежно схвилювалось, коли монахиня почула слова Господа про Його Святе Обличчя і, дивлячись на нього, я бачив молоду монахиню, що зважилась на заснування Кармелю в Лізьє, бачив високу постать пана Дюпона, який зцілював людей олією з лампадки, яка завжди горіла перед образом Пресвятого Обличчя, бачив марево чоловіка з прикритим лицем, який ішов садом, спаралізованого старця з порожніми очима душевнохворого - усі ці картини не мають змісту, аж поки миттєво не з’єднаються і не стверднуть, щоб витворити головне джерело духовності найбільшої святої нашого часу.  

Як нам відомо, Тереза була вчителькою новичок, по суті, близько п’яти років. Коли Мати Женев’єва була монахинею у Пуатьє, її призначили вчителькою новичок. Почувши про це, Єпископ Орлеану написав до неї листа щодо її посади: “Це дуже важливо. Найперше, що ви повинні робити - це благати Бога благословити вашу працю. Ви повинні ставитися до новичок без упердження, тоді здобудете їхнє довір’я і серця. Вам потрібне велике вміння читати їхні характери і знати, що відбувається у глибинах їхніх душ. Ви повинні бути лагідною і ніколи не показувати нетерпеливості, слухати усе і не подавати жодного вияву розчарування. В усіх своїх стосунках з ними проявляйте рівність і покору. Ви повинні розпочати з того, щоб вселити в цих молодих дівчат правдиве бажання належати Богові і жертвувати Йому все. Коли зможете зробити це, все решта буде даватися набагато легше. Дайте їм велике довір’я до Бога, і найосновніше — наголосіть, що Він не є сварливим Богом. Він радо прощає душам, які люблять Його. Навчайте своїх новичок позбуватись недоліків, вчіть їх робити маленькі жертви - насамперед духовні - і найперше, нехай вони будуть такими малими, щоб самі зі себе почувались нездатними на будь-яке важке зусилля. Знищіть їхнє себелюбство. Коли вчинять проступок, потіште їх і пообіцяйте молитись за них. Стежте, щоб вони були щирими і небагатослівними зі сповідником. Кажіть їм зневажати спокуси. Нічому не дивуйтеся й не знеохочуйтесь, і ніколи не шукайте в них потіхи”.  

Мати Женев’єва зберігала цього листа, і він провадив її в усіх стосунках з новичками. Мати Агнеса була дуже близькою до неї упродовж її останніх років життя, настільки близькою, що Тереза говорила: “Дух Матері Женев’єви мешкає в тобі цілком незмінений”. З цього можемо зрозуміти, що вона знала про зміст листа, і як його використано для успішного навчання новичок. Дуже неправдоподібно, щоб вона не передала Терезі настанов єпископа, коли просила її бути неофіційною вчителькою новичок. Без сумніву, методи Терези були саме такі.  

“Протягом усього часу, який я провела з новичками, моє життя було повне боротьби. Бог працював для мене, а я працювала для Нього. До того часу моя душа ніколи не робила такого поступу”. Так говорила Тереза. Це був вирішальний період в її розвитку, вирішальний також для нас, бо без нього ми б знали набагато менше про неї. Цілком ймовірно, що, якби не цей час і її уряд, то Тереза би нічого про себе такого не сказала, і ми нічого би про неї не довідалися.  

Щоб вишколювати своїх новичок, їй треба було словесно формулювати свої думки. Також їй доводилось мислити більш глибоко, ніж коли би мала справу лише з власною душею. Новички відкрили їй слабкості і непостійність людської природи, і Терезі доводилось боротися з тими слабкостями, розмовляючи з тими, хто впав їхньою жертвою, молячись за них та приносячи себе в жертву. Вона глибше пізнала людську слабкість і велич милостивої любові Бога. Наближаючись до кінця своєї автобіографії, вона писала про власні відкриття, також розмовляла про них із сестрами, а ті коротко записували її слова. Можна з упевненістю сказати, що три четвертих слів Терези було б утрачено назавжди, якби не роки праці з новичками.  

Деякі з цих новичок не були надто привабливими: Селіна була одною з них, як і Марі Ґерін, кузина Терези. Ці дві, природно мали свої недосконалості, однак у них була хоч приблизна уява про те, що говорила Тереза. Але одна з новичок, сестра-мирянка, що колись була служницею і зазнала поганого відношення і крайньої бідності, боялась Терези і завжди втікала, щоб сховатися, коли мала йти до Терезиної келії на розмову. Свята терпеливо шукала її кожного разу і намагалась прогнати її страх. Інша новичка була просто нетямущою і мала неймовірні труднощі у розумінні нескладних слів Терези. Третя була не дуже талановитою і, напевно, не мала справжнього покликання до Кармелю. П’ять новичок, взяті разом, представили своїй вчительці справжню колекцію людських недосконалостей: пиха, незрілість, упертість, примхливість, розпещеність, боягузство — цей список нескінченний. Однак вони залишились в Кармелі та померли там як добрі кармелітки.  

Тереза говорить, що коли її попросили працювати з новичками, вона відразу ж зрозуміла, що таке завдання понад її сили: “Тож я віддала себе у руки Божі, як мале дитя, і, ховаючи своє обличчя від Господа, сказала: ‘Боже, я надто мала, щоб живити Твоїх дітей. Якщо Ти хочеш, щоб я давала кожній те, що вона потребує, наповни мою руку, і тоді, не залишаючи Твоїх рук і навіть не повертаючи голови, я роздаватиму Твої скарби кожній, яка прийде і попросить їжі. Якщо їжа буде їй до смаку, я знатиму, що лише Тобі, а не мені вона зобов’язана. Але якщо вона скаржитиметься і скаже, що пожива гірка, я не хвилюватимусь, але зроблю усе, щоб переконати її, що це їжа, яку Ти послав, і дбатиму, щоб не шукати іншої для неї’. Відразу зрозумівши, що зробити що-небудь самій просто неможливо, я побачила своє завдання вже не таким важким. Я відчула лише одну суттєво необхідну річ — слід щораз ближче і ближче бути до Ісуса, а все решта буде моїм без прохання. Моє довір’я не було зраджене. Бог завжди наповнював мою руку, коли мені треба було живити душі сестер”.  

Тереза збирала новичок навколо себе щодня по обіді на півгодини, у цей час вона або хтось із сестер читали уривки з Кармелітського Правила чи Конституцій. Потім вона пояснювала чи коментувала прочитане. Іноді Тереза відповідала на питання новичок чи роз’яснювала вірш зі Святого Письма. У неї не було усталеного способу проведення цих півгодини. Кожна новичка повинна була регулярно відвідувати її для приватних настанов. Тереза знала, що “кожній доводиться долати більш-менш однакові битви, однак душі різняться більше ніж обличчя, тому для кожної потрібний інший підхід. Перед деякими я не боюсь принизитись, розповідаючи про свої битви і поразки, бо мої малі сестри, бачачи, що і я маю слабкості і все розумію завдяки моєму досвіду, говорять також і про свої недоліки. Але з іншими доводиться робити якраз по-іншому, якщо їм треба допомогти. Я повинна бути дуже твердою і ніколи не повертатись до того, що було сказано. Опуститись до їхнього рівня було б не покорою, а слабкістю. Господь зробив мене безстрашною у боротьбі, і незважаючи ні на що, я виконаю свій обов’язок. Не раз мені говорили: ‘Якщо ви хочете вплинути на мене, вам слід бути ніжною і лагідною, примушуючи мене, ви нічого не досягнете’. Але душі незабаром дізнаються, що смак чогось гіркого іноді може бути приємнішим за цукор”.  

Звертаючись до Матері Марії де Ґонзаґ, Тереня каже: “Я дуже добре знаю, що ваші малі ягнята думають, що я строга, але можуть говорити, що їм подобається, бо у своїх серцях вони знають, що я насправді люблю їх і ніколи не стану наймитом, який покидає стадо, втікаючи від вовків. Я готова віддати життя за них, але моя любов така безкорислива, що я не хочу, щоб вони знали про неї. З Божої ласки я ніколи не намагалась завоювати їхні серця. Знаю, що завдання моє - довести їх до Бога і дати їм зрозуміти, що тут, на землі, Ви, Матінко, займаєте місце Ісуса, тож Вас слід любити і поважати”.  

Селіна згадує, що у перші дні свого вчительства Тереза намагалась розв’язати духовні конфлікти новичок, роздумуючи і дискутуючи з ними, і, якщо якась новичка жалілась на іншу, то вона робила все можливе, щоб довести, що та, про яку думали зле, є насправді невинною. Цей метод започаткував нескінченні дискусії, які ні до чого не вели і не давали жодної духовної користі. Дуже швидко вона зрозуміла це і відразу змінила тактику.  

Замість того, щоб приховувати чи применшувати свої проблеми, Тереза вчила новичок сміливо їх зустрічати. Селіна подає приклад, до якого й сама була залучена: “Я пішла до неї і вибухнула: 'Сьогодні субота, а новичка, яка мала наповнити ящик дровами, не зробила це, коли ж моя черга, я ніколи не забуваю зробити цього’”. Тереза не зробила жодної спроби заперечити, що це обурливо, і навіть сказала, що цілком можливо, недбала новичка має всі ті недоліки, про які говорить Селіна. Більш-менш погодившись з сестрою, Тереза продовжувала говорити, згадує Селіна. “Вона поступово переконала мене в тому, що я маю бажати, щоб монахині іґнорували мене і не приділяли жодної уваги; до зрозуміння того, що новички не давали собі раду з призначеними обов’язками, і що мене слід звинувачувати у занедбанні їхніх завдань. А також я була скартана за те, що виконала погано роботу, про яку мене й не просили. Довівши мене до такого розуміння, Тереза розповіла про приховані акти чеснот, здійснені новичкою, яку я звинуватила, тож незабаром усе моє обурення змінилось захопленням, і я думала, що кожна новичка краща за мене”.  

Щодо випадку ящика з дровами, коли буря вщухла, то Тереза довідалась, що ящик на той час, коли Селіна скаржилась вже був наповненим. Це зробили ще до того, як вона прийшла скаржитись. Селіна згадує: “Вона ніколи мені цього не пригадувала, хоча це б відразу припинило моє роздратування. Але коли їй вдалось налаштувати мене на потрібний настрій, вона сказала дуже спокійно: ‘Я знаю, що ящик наповнений".  

Тереза встановила свої принципи взаємовідносин з новичками: “Їм не слід завдавати собі клопоту приходити до мене, якщо вони не готові почути правду. Жоден докір новичці не повинен мати в собі ані сліду пристрасті. Доброта не повинна перетворюватися у слабкість. Коли когось виправдали щодо вчиненого проступку, то йому не слід далі хвилюватись про завданий ним комусь біль. Іноді можна завдати більше шкоди, ніж добра, намагаючись наздоганяти новичку, яка провинилась, і потішати її. Залишена усіма, вона буде змушена глянути понад сотворіння і звернутись до Бога; вона буде змушена повернутись обличчям до своїх проступків і упокоритись. У іншому випадку вона сподіватиметься що її потішатимуть після кожного заслуженого докору і буде діяти, як розпещена дитина, яка тупає ногами і верещить, поки мама не повернеться і не витре сльози”.  

З певністю знаємо, що Тереза знала як розмовляти з новичкою, котра провинилась. Коли одна з них погано застелила ліжко, вона запитала: “Чи ти б так само застелила ліжко для Дитятка Ісуса?” Одного дня, що був призначений для прання, котрась з новичок повільно йшла до пральні, зупиняючись час від часу, щоб роздивитись в саду квіти. Тереза підійшла ззаду сказала: “Чи так люди, які мають дітей, поспішають на роботу, щоб заробити гроші і купити їжу для них?” Новичка пожалілась, що втомилась набагато більше від інших, бо на додачу до звичайної праці має ще завдання, про які інші нічого не знають. “Так, звичайно, - промовила Тереза, - ти почуваєшся втомленою якраз тому, що ніхто про них не знає”. Інша новичка, сподіваючись, що її похвалять за доброчесність, розповіла їй, що зробила щось дуже гідне. Замість сподіваної похвали вона почула: “Порівняй цей дріб’язковий вчинок з тим, що наш Господь справедливо очікує від тебе! Тобі слід жаліти за стількома втраченими нагодами показати свою любов до Нього”.  

Вона могла як і докоряти, так і подражнити. Одна новичка плакала через дрібниці - як раніше Тереза. Вона не могла стримувати свої сльози. Якось під час гіркого плачу Тереза підійшла до неї і спробувала піймати сльозину у мушлю. Новичка змушена була усміхнутися, а Свята дала їй мушлю, дозволивши плакати скільки завгодно, але тільки у мушлю.  

Новички часто переривали Терезу у невідповідних моментах, задаючи нетактовні, нікчемні питання, однак її відповіді ніколи не були гострими чи нетерплячими. Її голос і обличчя залишались спокійними. Тереза завжди зустрічала питання з усмішкою, говорила лагідно, навіть тоді, коли, будучи хворою і не маючи сили ходити, вона сиділа в інвалідному кріслі в саду. І новички, і монахині турбували її постійно. Вона не проявляла жодної нетерпеливості, але, відкладаючи ручку і закриваючи зошит, починала розмову. Якось одна сестра запитала, як вона може зносити усе це. Тереза відповіла: “Оскільки я пишу про братню любов, то мушу також практикувати її”.  

Вона ніколи не дозволяла новичкам думати про себе сумно, кажучи, що це є прямим і певним шляхом до безплідності душі. Коли починають відчувати, що їх тягне до самоаналізу, то повинні, як вона говорила їм, відразу забути власні думки і почуття та поспішати виконувати милосердні вчинки. Вони не повинні, поки це не було би необхідно, шукати якоїсь зміни Правила, як і того, щоб їх звільняли від обов’язкових щоденних праць. З іншого боку, їм не слід було виявляти надто великої ревності, щоб не зашкодити ні собі, ні іншим.  

Наприклад, протягом періоду щорічних реколекцій новичок звільняли від усієї фізичної праці. Тоді починались спокуси допомогти іншим монахиням. Це був би милосердний вчинок, але краще, було би цього не робити. Волюнтерський запал може охолонути, однак сестра відчуватиме обов’язок допомагати далі, хоч і недобровільно, а інші новички можуть уявити собі, що їм слід наслідувати цю сестру, щоб раптом хтось не подумав, що їм бракує милосердя. Набагато краще дотримуватися Правила, бо “ми є дійсно щасливі, виконуючи лише те, що Мати Тереза (Авільська) залишила нам записане (у Правилах)”.  

Кармелітського Правила треба дотримуватись від першої і до останньої букви. Через декілька місяців від дня свого вступу до Кармелю Селіна пожалілась Терезі, що таке життя для неї надто важке. Тереза пояснила їй, що було би неправдою говорити, що вона не може робити тут всього, чого хоче: “Я визнаю, що ти не можеш чинити власну волю в усьому щодня, але якщо взяти життя загалом, хіба ж це не те, що ти вибрала? Отже, ти робиш те, що хочеш, не роблячи цього, бо ти дуже добре знала, до якого життя зобов’язувала себе у Кармелі. Запевняю тебе, що під примусом я б не залишилась тут бодай на мить. Якщо б мене змушували так жити, я б не витримала. Але я хочу жити цим життям. Я радо вітаю усе, що суперечить моїм природнім схильностям. Я радо вітаю усе, що йде всупереч моїй волі, бо у день моїх обітів я відкрито заявила про мій добровільний вибір стати кармеліткою. Якщо ми хочемо бути мучениками, то повинні використовувати кожну нагоду, щоб наше духовне життя ставало мучеництвом”.  

Практикування досконалого послуху було однією з цих нагод, і Тереза сама користала радо з нього і завжди радила його новичкам. Якось Селіна знов прийшла До неї, але вже з іншою скаргою. Монахиня докорила їй, а вона була певна, що не заслужила цього: “Вона помилялась, але тим не менше неможливо було порозумітись з нею”. “Це правда, - сказала Тереза, - але Господь не сказав: ‘Слухайтесь лише своїх настоятелів’, але 'Давайте кожному, хто просить’ і ‘Хто змусить тебе йти одну милю, іди з ним дві’”.  

Нам стає шкода Селіни, якій було 25, а Терезі лише 21. Молода дівчина поступилася, щоб дозволити Терезі вступити до Кармелю перед нею, вона залишилась у світі, щоб доглядати разом з Леоні хворого батька. У віці 18 років Селіна була найближчою повірницею 14-річної Терези. Проте у Кармелі вона виглядала молодою і незрілою, тож їй доводилось звертатись до Терези за порадами й потіхою.  

Більше того, хоч Тереза говорила до неї з любов’ю, як і до кожного, однак у її голосі була твердість і авторитет. Селіна переписала деякі її вірші на окремі листки паперу. Одна монахиня позичила їх і незадоволена з цього приводу Селіна сказала Терезі: “Набагато краще було б переписати їх у зошит. Тоді я б мала хоч трохи надії отримати їх назад”. Сестра навіть не спробувала втішити її: “Радій, що тебе позбавили їх. Ти повинна тішитись, коли позичаєш їх, працюй над тим, щоб ще комусь дати вірші. Якщо вони написані для допомоги душам, краще взагалі їх віддати, ніж позичати. Пам’ятай, що Св. Алозій де Ґонзаґ ніколи не просив повернути те, що зичив”.  

Не так вже й легко було заспокоїти Селіну, вона знову спробувала переконати Терезу, на цей раз жаліючись, що хтось позичав її кошик з рукоділлям, а тепер там дечого бракує. Знову Святій довелося виправляти сестру: “Тобі слід почуватися щасливою, скажи собі: 'Я така бідна, що цілком природно для мене бути без речей, а їм цілком добре там, куди їх забрали, бо ж спочатку вони не були моїми'”.  

Але це є маленькою переміною монастирського життя. Цікавою вона є, бо сталась завдяки участі Св. Терези, і цікавою є тим, що показує, як швидко Тереня виросла до рівня особи з винятковою ясністю розуму і впевненостю у спілкуванні. Коли не доводилось мати справу з особливим недоліком чи проблемою, вона, звичайно, давала ширший духовний провід, але там ніколи не було невиразних узагальнень. Все, що вона говорила, було зрозумілим, конкретним і чітко окресленим, як наприклад, наступне: “Найзвичайнісінький вчинок, спонуканий любов’ю, хоч про нього ніхто не знає, нерідко є вартістіснішим за найбільше досягнення. До уваги не береться цінність чи навіть очевидна святість вчинку, але любов, вкладена в нього. І ніхто не має права казати, що не може робити маленьких речей для Бога, бо це під силу кожному”.  

Багато з того, що вона говорила новичкам, втрачено, але очевидно, що, коли вона привела їх ближче до Бога, вони зробили для неї те саме. Відповідальність за вишкіл п’яти душ є великою й важкою. Як ми вже бачили, Тереза зауважує, що не сміла..., не змогла би нести цей тягар без допомоги, тож вона віддала себе Господу Богу. А результат, за її словами, був наступним - її душа ще ніколи до того часу не робила такого духовного поступу.