Великодушна Зелі  

 

 

 

Майже через двадцять років, кілька днів по смерті сестри візитки, яку вони відвідали в день свого шлюбу, і яка через п’ятнадцять років згадує про їхній "секрет", Зелі пише до своєї дочки Поліни: "Твій батько мав вподобання, подібні до моїх, гадаю навіть, що наші взаємні почуття від того зміцніли. Ми жили в гармонії, і він завжди був для мене втіхою і опорою. Але коли з’явились діти, то наші погляди трошки помінялись; ми жили вже тільки для них, вони були нашим щастям, ми знаходили його лише в них. Все стало легким; світ перестав бути тягарем. Для мене це було великою втіхою, я хотіла мати багато дітей, щоб виховати їх для Неба" (CF 192). 

Повернімось до маленької Терези. Цього дня, 25 червня 1874 р., вона вже змучилась бавитись на гойдалці й шукає маму, світ тепла і безпеки. "Саме зараз маленька прийшла погладити мене по обличчі і пригорнути", – пише Зелі. "Це бідне мале не хоче мене залишити ні на хвилину, є постійно зі мною; дуже любить ходити до саду, але якщо мене там немає, то не хоче залишитись і плаче так довго, аж поки її до мене не приведуть… Я щаслива, що вона мене так любить, але часом це мене дуже зв’язує!" Особливо у четвер, коли мережниці приносять свої мережива!

Напередодні Зелі писала до своєї своячки з Лізьє, дорогої їй Селіни Форне, яка взяла шлюб з Ісидором і стала панею Герен: "Тереза вже добре розмовляє. Стає більш слухняною, хоч є немалим клопотом, запевнюю Вас, бо постійно є біля мене, і мені важко працювати. І тому, щоб надолужити втрачений час, я сиджу над мереживами до десятої вечора, а встаю о п’ятій. Окрім того, один чи два рази мушу вставати вночі. Але, зрештою, чим більше праці, тим легше її зношу!"

Зелі любить своїх дітей! На останню, Терезу, так сильно чекали! За два тижні до її народження щаслива мама звіряється своячці: "Тепер кожний день чекаю на своє ангелятко… Якщо би добрий Бог дав мені ласку самій її годувати, то виховання буде для мене тільки приємністю. Кохаю дітей до шалу. Я народилась для того, аби їх мати" (CF 83).  

Очікувати Терезу – ніби носити в собі глибоку музику. Мати й дитина вібрують у тому самому тоні, й Зелі нерішуче визнає своячці: "Коли я носила її в собі, то зауважила щось, чого раніше не траплялось з іншими дітьми: коли я співала, то вона співала разом зі мною… Ділюся цим лише з тобою, ніхто інший у це не повірить" (CF 85). Через три роки напише: "Яка я щаслива, що маю її! Гадаю, що кохаю її більше, ніж усіх інших, напевно тому, що вона наймолодша" (CF 158). 

Мати діти, аби їх кохати – це допомагає Зелі забути про своє сумне дитинство. Не буде для своїх дітей такою, якою для неї була її мама… Через три роки по шлюбі в Ісидора Герена, військового, пізніше жандарма, і його дружини, Людовики Жанни Мас, народилась перша дитина – Марія Луїза, майбутня візитка. Через два з половиною роки народилась Зелі – 23 грудня 1831 р., майже на Різдво. Через дев’ять з половиною років народився наймолодший син – Ісидор. Усі народились у Сен-Деніс-Сарто, дванадцять кілометрів на північний захід від Алансону. Але в 1844 р. родина Герен переїхала до Алансону, на вул.. Сен-Блез 36, де народиться мала Тереза.

Summarium (II, 91) беатифікаційного процесу Зелі описує її батьків як "дуже типових осіб – кожна на свій спосіб. Були суворими, авторитарними, вимогливими. Всупереч тому, що можна вважати звичайним, батько був більш лагідним, ніж мама; і діти першими відчули цей контраст. Але всі вимоги і суворість батьків спрямовувались щасливо до турботи про моральну інтегральність і релігійну вірність. Вплив цього на виховання дітей був дуже великим". 

Без сумніву: Зелі дуже терпіла через "вимогливість" батьків. "Хоч дуже прагнула", – розказує її дочка Селіна, – "але ніколи в дитинстві не мала ляльки, навіть маленької. До того додавались часті мігрені, причиною яких був суворий клімат". Правдою є також і те, що мати більше любила старшу дочку і наймолодшого сина, ніж Зелі.

Зелі, яка так сильно мріяла про ляльку, буде сильно любити свого братика Ісидора, молодшого від неї на десять років. Пізніше, коли Ісидор – вже як аптекар – замешкає в далекому Лізьє, замість сусіднього Манс, де його можна би було легко відвідувати, і де жила їхня сестра візитка, Зелі лише один раз дозволить собі на гірку скаргу (це скарга, яку не слід відділяти від великого щастя бути матір’ю). 7 листопада 1865 року вона пише до свого незалежного брата: "Я така розчарована! Вже уявляла тебе в Манс і раділа, що час від часу відвідаю тебе; це була би чудова різноманітність у моєму працьовитому і монотонному житті. Але що поробиш, треба від цього відмовитись; я ніколи не мала в житті приємності, ні, ніколи не мала того, що називають приємністю. Мої дитинство і молодість були сумними як плащаниця. Мати тебе балувала, а для мене була дуже суворою. Хоча була доброю, але мене не розуміла. Мене дуже боліло серце".

Наскільки подробиці досить скупі, настільки Некрологічний циркуляр її сестри-черниці показує родинний клімат, в якому домінує постать суворої пані Герен, "простої, але міцної віри". Те, що в ньому сказано про Марію Луїзу, можна також перенести і на Зелі. В родині панувана "певна атмосфера ригористичності, змушування і скрупулів". "Слово: це гріх зупиняло бідну дитину [Марію Луїзу] у її найсильніших схильностях (...). Пані Герен, коли зауважила в дочки надмірний страх перед образою Бога, почала часто цим користуватись, щоб виправляти її найдрібніші недосконалості. Марія Луїза працювала багато, а бавилась мало"

Оповідають, як мала Марія Луїза в забавах чи танцях з іншими дітьми "вважала великим гріхом, що наблизилась до якогось хлопця; утікала з великою тривогою і незручністю, провокуючи злісні жарти на тему того, що називали її диким гумором". 

На фоні цього всього легше зрозуміти неспокій і стриманість її сестри Зелі в шлюбну ніч. Тактовність чоловіка, його спокійна присутність, а пізніше краще зрозуміння діл Сотворення приготують її прийняти подружжя у всій його логіці. Згодом краса плідної любові і радість мати дітей будуть її далі розвивати.