Своєрідний дар інтуїції

 

  

 

Повернімось ще до минулого Зелі. Кілька років фінансовий стан її батьків був дуже важким; праця дочок повинна була допомогти їм. У 1848 році (Зелі мала сімнадцять років), будинок на вулиці Сен-Блез перебудовується – на першому поверсі відкривають кав’ярню, а на другому – більярдний зал. Жандарм-пенсіонер буде по-аматорськи займатись столярною справою, а його дружина – кав’ярнею. Подружжя надіється, що їх фінансовий стан покращиться. Надії виявляються марними. Пані Герен – особа з безкомпромісним характером – безперервно моралізує клієнтів. Вони шукають інших місць відпочинку (пор. Summarium II, 91).

Зелі має своєрідний дар інтуїції, який не вміє пояснити. Але факти певні. Напередодні свого двадцятиріччя молиться новенною до Непорочної Діви Марії і просить світла в праці: раптово, пам’ятного дня 8 грудня 1850 року, ясно усвідомлює – ніби їй диктувала Мати з Назарету: "Наказуй робити мереживо з Алансон"... 8 грудня назавжди залишиться в пам’яті: "того дня два рази я отримала великі благодаті", – пише (CF 16), – "це для мене велике святоo" (CF 147).

Помисли Зелі полягали не на вироблюванні алансонських мережив, які вважались найкрасивішими і найбільш делікатними, але (у віці 20 років!) на тому, щоб наказувати їх робити, тобто найняти мережниць до роботи, а самій з’єднувати фрагменти мережив і – по мірі необхідності – виправляти їх". А треба було бути фахівцем у цій справі, щоб швів не було видно тощо", – пише о. Піат (Історія однієї родини, Office Central de Lisieux, 1947, ст. 42).

Мати погоджується, але з умовою, що за справу відповідатиме старша дочка, Марія Людовика. Але вони не мають контактів з багатими родинами Алансону, окрім того місцевість не є великою; треба шукати замовників у Парижу. Після впертих пошуків родина Пігаш стає постійним клієнтом. На Промисловій Виставці в Алансон Зелі отримує похвалу за "красу" своїх мережив, "багатство взірців" і "вміле керування". Це було 20 червня 1858 року. Через місяць Зелі виходить заміж. Рішення було прийняте також внаслідок надзвичайної інтуїції. Пізніше вона розкаже про це дітям. Одного дня, йдучи мостом св. Леонарда, коли проходила біля молодого мужчини, яким був Людовик Мартен, її серце зрозуміло, що "саме він" стане її обранцем. Зелі і Людовик будуть зустрічатись три місяці, розмовляти з собою, шанувати одне одного і любити чистою і глибокою любов’ю – як два озера, що спливають одне в друге. Вирішують поєднати свої серця спільною долею, ще незнаною, але вважають, що так хоче Бог.  

Після шлюбу Зелі переносить своє "бюро" до чоловіка, на вулицю Пон-Неф 15, де живе родина Мартен. Їхня ситуація, завдяки наполегливій праці, увінчаній успіхом, є доброю. Людовик володіє будинком з садом і невеликою нерухомістю, яку називає "Павільйон"; окрім закладу годинникарства має 11000 франків (відповідає 75000 американських доларів на початку 1996 року). Зелі приносить свої особисті заощадження – 5000 франків.