Велич мализни  

 

 

 

Як ми вже сказали, Тереза щира, не шукає власної вигоди. Не вигадує, ненавидить удавати. Її реалізм прагне святості в "правді життя", в конкретному житті. Люблячи красу і велич, з дитинства захоплюючись читанням і спрагнена знань, відчуває, що покликана до слави, яка не є злудою:  

Правда, що, читаючи деякі лицарські романи, я не завжди вміла розпізнати відразу правду життя, але скоро добрий Бог дав мені відчути, що справжньою славою є та, яка триває вічно, і, щоб її осягнути, не обов’язково чинити великі діла, достатньо сховатись і робити добро так, аби ліва рука не знала, що робить права… (Rps A, s. 82; OC, s. 119). 

За чотири місяці до смерті, редагуючи Рукопис С, Тереза ясно усвідомлює свою мализну і безсилля. Саме у цьому її велич: велич правди в любові. Тут немає фальшивої покори та інфантильності; Тереза визнає, що все отримала від Бога і що все належить Богові. У цьому наслідує Марію, бо є її коханою дитиною: 

Дорога мамо, ти не побоювалась колись сказати мені, що Добрий Бог наповнює мене світлом, і навіть, що обдарував мене досвідом на міру довгого життя… Мамо, я занадто мала, аби потрапити тепер у марнославство, також занадто мала, аби укладати гарні речення, доводячи, що дуже покірна. Волію просто признатися, що Всемогутній вчинив великі речі в душі дитини своєї божественної Мами, а найбільшим є те, що дав мені можливість пізнати її малість і безсилля (Rps C, s. 225-226; OC, s. 239). 

Прагнення любити Ісуса, визнання своєї недосконалості й довіра до Божого милосердя спонукають Терезу до бажання ставати щораз меншою. У такий спосіб буде великою в очах Бога. У такій поставі бачить вузьку браму, через яку треба пройти, аби подобатись Богові й стати святою: "Чи ж є менша й слабша душа від моєї!... А саме через мою слабкість сподобалось Тобі, Господи, сповнити колись мої малі дитячі прагнення" (Rps B, s. 199; OC, s. 225). 

Тереза досвідчує свою слабкість щоденно. Пише до Марії Герен: "Помиляєшся, моя дорога, якщо думаєш, що твоя Тереня завжди йде дорогою чесноти; вона слабка, і дуже слабка, щодня досвідчує свою слабкість" (L 87, P I, s. 514; OC, s. 415). Справжню силу знаходить у акцептації своєї слабкості, справжню велич – у визнанні мализни; постава зростання у мализні приносить радість: 

Мій Мир – бути маленькою, 

Бо коли падаю, коли хитаюся, 

Господь підтримує мене святою рукою, 

Отож випромінюю радість. 

Подвоюю свої дари, 

Говорю, що живу для Нього, 

Що люблю Його без міри, 

Навіть якщо приховується! 

(Po, P II, s. 42; OC, s. 733-734) 

Тереза знає з досвіду, що її прагнення щораз досконалішої любові до Ісуса йде у парі з прагненням ставати щораз сильнішою. У турботі про правду в самооцінюванні користується – особливо на початках чернечого життя – символами любові й втечі, як "м’ячик Дитяти Ісуса" (L 18, P I, s. 401; OC, s. 329), "маленька пісчинка" (L 24, P I, s. 413; OC, s. 337), "мала, нещасна маргаритка" (L 107, P I, s. 550; OC, s. 438).