Дорога до святості 

 

   

 

Тереза вірить в любов, собі не приписує жодної заслуги, тому в мовчанні отримує Божу любов, яка її постійно створює для вічності. "Мовчання – це єдина мова, яка може виразити те, що діється у моїй душі" (L 85, P I, s. 511; OC, s. 410). В її душі глибоке прагнення святості й дарованого Богом спасіння, незважаючи на її слабкість, мализну й порожні руки.  

Хочу бути святою, але відчуваю свою нездібність і благаю Тебе, Боже, стань моєю Святістю. 

Наприкінці життя стану перед Тобою, Господи, з порожніми руками, бо не прошу, щоб Ти рахував мої вчинки… Всі наші добрі вчинки мають плями в Твоїх очах. Отож прагну одягнутися в Твою Справедливість і з ласки Твоєї Любові отримати Тебе назавжди. Не хочу іншої Слави, іншої Корони, тільки Тебе, мій Улюблений!... (M, P II, s. 202-203; OC, s. 962-963). 

Бог є Святий, бо є Любов’ю (1 Ів. 4, 8). Тереза, великодушна до себе й до інших, розуміє, що чим більше любить, або чим більше Ісус любить у ній, тим більше є святою. Усі "слабкі й недосконалі душі" (Rps B, s. 192; OC, s. 247) можуть осягнути цей вид святості, бо сам Бог є їхньою святістю. Не марнують час на оплакування своїх слабкостей, а спішать до ліфту, до Ісуса, аби їх очистило безмежне Милосердя. 

Вже не йдеться про великі зречення, аби підніматися по драбині досконалості. Молода кармелітка справедливого Бога, якого можуть задовольнити тільки добрі вчинки й незліченні жертви, замінює милосердним Богом, який піднімає маленьку душу на ліфті любові. Зменшуються спокуси очищувати себе добрими вчинками, аби не думати, що спасіння можна купити власною досконалістю, аби не загордитися отриманими благодатями – ніби вони належать нам. Жодні вчинки, жодні зовнішні форми не вирішують про святість, якщо вони не є любов’ю і тим, що з неї виникає: самопожертва, довіра, надія, вдячність. 

Тільки любов може нас вчинити милими в очах Доброго Бога, розумію це так ясно, що тільки цієї любові прагну. Ісус з радістю показує мені одну дорогу, яка веде до Нього, а цією дорогою є довіра малої дитини, яка без страху засинає в обіймах Отця… 

Ах! Якби всі слабкі й недосконалі душі відчували те, що відчуває найменша з них, душа твоєї малої Терези, то жодна би не сумнівалася, що добереться до вершини гори любові, бо Ісус не вимагає великих вчинків, а тільки, аби віддатися Йому і бути Йому вдячним (Rps B, s. 191-192; OC, s. 220). 

"Мала дорога" духовного дитинства визволила святість з ярма досконалості та справедливості, і це задовго до ІІ Ватиканського Собору, який проголосив, що всі люди покликані до святості. Тереза показує, що перевага надається не зусиллям і цнотам, а безустанній дії Бог в нас, яка спонукає кожного до вчинків любові. Повернута справжня містика, святість, доступна кожному в своїй внутрішній красі. Мала кармелітка кидає виклик "малим душам": 

Ісусе! Якби я могла розповісти всім маленьким душам про Твою невимовну любов!... Відчуваю, що якщо би Ти чудом знайшов душу, слабшу від моєї, то захотів би її обдарувати ще більшими благодатями… якщо би вона довірилась Твоєму безмежному милосердю. Але чи мені треба це проголошувати, Ісусе? Чи ж не Ти сам мене цього вчиш і не можеш це об’явити іншим?... Можеш, я це знаю і благаю Тебе вчинити це, благаю Тебе спрямувати свій божественний зір на малі душі… Благаю Тебе, щоб Ти вибрав малі жертви, гідні Твоєї ЛЮБОВІ!... (Rps B, s. 208-209; OC, s. 232). 

Святі чинили для Ісуса великі діла, Тереза вважає себе занадто слабкою для цього. Її безумство – надія, що любов Ісуса прийме її як жертву. Порівнюючи себе з пташеням, просить своїх братів орлів, якими є святі, аби випросили для неї привілей підніматись до Любові. Вдивляється в цю Любов, хоча не має сили. Цей важливий аспект "малої дороги", вдивлятися в Ісуса, відкриває молитва Терези: "Так довго, як захочеш, мій Улюблений, Твоє пташеня залишатиметься без сил і без крил, буде вдивлятися в Тебе, хоче захопитися Твоїм божественним поглядом, хоче стати жертвою Твоєї Любові…" (Rps B, s. 208; OC, s. 231). 

 

Молитва Терези 

(для здобуття покори) 

 

Господи, Ти знаєш мою немічність; кожного ранку я постановляю собі практикувати покору, а ввечері признаюся, що була гордою, і мене атакують спокуси знеохочення, але я знаю, що знеохочення також є гордістю, і тому я бажаю, о мій Боже, покладати свою надію тільки в Тобі; тому що Ти можеш усе, можеш дати моїй душі чесноту, яку я бажаю. Щоб отримати цю благодать Твого безмежного милосердя, я часто повторюватиму: «О Ісусе, лагідний і покірний серцем, вчини моє серце подібним до Твого!» 

(M, PII, s. 217; OC, s. 976)