Ніч нічогості  

 

 

Любов вводить Терезу глибше в таїну страждання: Тереза піддається любові Ісуса. Щойно тепер дійсно зазнає свою слабкість, свою мализну, безсилля й убогість, те, що називає своєю "нічогістю". Приймаючи страждання як благодать, пройде через найбільше випробування, яке торкне самого кореня її надії, пізнає непроникну темряву ночі нічогості. Почуває себе самотньою, залишеною Ісусом, позбавленою будь-якої допомоги. Воліє про це не говорити: "Боюся вчинити блюзнірство… Боюся, що говорила про це забагато…" (Rps C, s. 231; OC, s. 243). Туберкульоз вдарив у тіло, ніч нічогості вдарила в душу. Тереза бореться за віру:   

Біжу до Ісуса, говорю Йому, що готова пролити кров, аж до останньої краплі, аби визнати, що Небо існує. Говорю Йому, що щаслива, не маючи можливості радіти красивим Небом на землі для того, щоб Він відкрив його назавжди нещасним недовіркам. Отож, незважаючи на випробування, яке відбирає в мене всяку радість, можу заволати: "Господи, наповнюєш мене радістю через усе, що чиниш" (Ps XCI). Бо чи ж існує радість, більша від тої, коли страждаємо з любові до Тебе? Чим більше страждання, тим менше його бачать інші, тим більше воно радує Тебе, мій Боже. Але якщо би, що неможливо, Ти нічого не знав про моє страждання, то і так була би щасливою, якщо воно могло би усунути хоч одну провину проти Віри, або хоч одну провину загладити… (Rps C, s. 231-232; OC, s. 243). 

Усе розпочинається у ніч Страсної П’ятниці 1896, коли Тереза починає харкати кров’ю. Це перший крововиток, який заповідав туберкульоз легенів. Її любляча душа, бачачи кров, наповнюється радістю. "Ах, я зазнала тоді великої втіхи, була глибоко переконана, що Ісус в річницю своєї смерті покликав мене перший раз. Це було ніби лагідний шепіт, який приходить здалеку і звіщає прибуття Обручника…" (Rps C, s. 227; OC, s. 240). 

Ця радість, породжена надією, що скоро буде біля Ісуса, раптово зникає. Тереза входить у тишу Страсної Суботи; почуття відсутності Бога буде супроводжувати її аж до смерті, яка прийде через вісімнадцять місяців. Це останнє випробування, відмінне від усього, пережитого раніше, в житті Терези є цезурою, означає входження в духовну зрілість "малої дороги" довіри й любові. 

У пасхальні дні, такі радісні, Ісус дав мені відчути, що дійсно є люди, які не мають віри, які, надуживаючи ласками, втрачають цей цінний скарб, джерело єдиної, чистої й справжньої радості. Дозволив, щоб мою душу оточила непроникна темрява і щоб думка про Небо, така радісна для мене, перемінилась у джерело боротьби й страждань… І це тривало не кілька днів або тижнів, закінчення мого випробування мало статися в годину, визначену Богом і… ця година ще не настала… Хотіла би вміти виразити те, що відчуваю, але на жаль – думаю, що це неможливо. Треба пройти через цей темний тунель, аби зрозуміти його темряву (Rps C, s. 227-228; OC, s. 241). 

Хто ж міг у кінці століття, в якому починала зростати невіра, зрозуміти цю "ніч нічогості", цей "темний тунель"? Тереза переживала важкі хвилини духовної посухи, особливо під час реколекцій, ніби Господь приготував її до ще глибшої ночі невіри. Але відчувала, що Ісус у такий спосіб повчає її. Кожного дня давав їй нову їжу, вид манни, яка дозволяла йти через внутрішню пустелю, не затримуючись в жодній оазі: 

Я часто помічала, що Ісус не хоче дати мені на запас, що на кожну мить має цілком іншу їжу; відкриваю її в собі, не розуміючи, як потрапила в мене… Просто думаю, що це сам Ісус, глибоко прихований у моєму бідному серці, обдаровує мене благодаттю, діє в мені й навіює думки, щоб я вчинила те, що Він хоче (Rps A, s. 166; OC, s. 198). 

"Ніч нічогості", яку переживає Тереза – нове страждання. Ісус ніби замовк назавжди. Замість Його голосу Тереза чує темряву, яка позичає голос грішників і говорить: 

Мрієш про світло, про батьківщину, насичену приємним запахом, мрієш про вічне володіння Творцем усіх цих чудес, думаєш, що колись залишиш темряву, в якій живеш? Тоді йди, йди, радій смерті, яка дасть тобі не те, чого з надією очікуєш, а ще темнішу ніч, ніч нічогості (Rps C, s. 230-231; OC, s. 243).