Ніч невіри  

 

 

"Моє безумство – мати надію" (Rps B, s. 208; OC, s. 231). Без надії віра стає літеплою. Те, що приносило радість, стає терпінням, те, що було повне блиску, затуманюється. Від Великодньої ночі 1896 і аж до смерті Тереза переживає "ніч нічогості", страшні страждання – відсутність Бога, коли думка про Небо "перетворилась у джерело боротьби і болю" (Rps C, s. 228; OC, s. 241). Їй здається, що перебуває в пеклі, "зачинена в темному тунелі", пливе – не усвідомлюючи – в тій самій течії невіри, що й Ніцше, Маркс, Ренан. Вони стають її братами, сідає з ними за один стіл.  

Ісус дав мені відчути, що дійсно є люди, які не мають віри [...]. Дозволив, щоб мою душу огорнула густа темрява і щоб думка про Небо, така радісна для мене, перетворилася в джерело боротьби і мук [...] Треба пройти через цей темний тунель, щоб зрозуміти його темряву. [...] Але, Господи, Твоя дитина зрозуміла Твоє божественне світло, просить у Тебе прощення за своїх братів і погоджується споживати хліб болю так довго, як захочеш. І зовсім не хоче встати з-за стола, наповненого гіркотою, за яким сидять бідні грішники, аж до дня, який сам визначиш (Rps C, s. 228-229; OC, s. 241-242). 

Кармелітки не знають, які страждання чекають на них. Тереза весела, усміхнута, допомагає сестрам, пише гарні вірші, але в серці носить одне прагнення: надію на вічне життя. "Коли співаю про щастя Неба, про вічне володіння Богом, то не відчуваю ніякої радості, бо просто співаю про те, в що хочу вірити" (Rps C, s. 232-233; OC, s. 244). Вона вже не має прагнень, небо її не притягує, не дає жодної втіхи. Факел надії згасає, віра Терези згорає в мовчанні сумних молитов серця. "Не маючи радості, яка випливає з віри, принаймні стараюся діяти згідно з вірою. Здається, що за рік зробила більше актів віри, ніж за все життя" (Rps C, s. 231; OC, s. 243). Залишається тільки "мала дорога", отож безсилля і довіра проти гордощам і бунту. 

Тереза, зовсім вибита з сідла, занадто добре знає ціну страждання, щоб не помітити в ньому місце можливих відвідин Бога. Палає любов’ю, яка призводить до того, що вмирає посеред темряви, бо знає, що в ній перебуває Бог. Нищівні муки пустки – ніби зависла між землею і небом як Ісус на хресті – дають їй можливість зрозуміти, як далеко від Бога можуть відійти ті, які не покладають у Ньому надії. 

Коли, пригнічена темрявою, стараюся зловити повітря і згадати світлий край, до якого прямую, мої муки тільки збільшуються, здається, що темрява голосами грішників говорить до мене, насміхаючись: "Мрієш про світло, про батьківщину, насичену запашними запахами, мрієш по вічне володіння Творцем усіх цих чудових речей, думаєш, що залишиш колись темряву, в якій живеш? Ну то йди, йди, радій зі смерті, яка дасть тобі не те, чого з надією очікуєш, а ще темнішу ніч, ніч нічогості" (Rps C, s. 230-231; OC, s. 242-243). 

Тим, які проголошують, що "Бог вмер", хвора кармелітка відповідає: "Все є благодаттю" (OR, P II, s. 446; OC, s. 1009). Надіється за тих, які серед ночі шукають сенс свого життя, а відповідь – мовчання Бога, трагічне мовчання, сховане в "сердечних місцях", де кожний шукає подиху, світла, надії. Сам Бог, солідарний із справедливими, шукає в них відлуння свого мовчання, як це гарно представляє Сільвія Гермен: 

Їхня головна турбота – безустанно допомагати оголеному Богові, потішати відкинутого Бога, знаходити для Нього нове житло – єдине, де Він погоджується мешкати: незліченні людські серця. Ті, які, наслідуючи Бога, зреклися в глибині свого існування усього і перебувають на колінах (хоч витривалі в дорозі), добре відчувають, що Бог страждає, будучи відкинутим багатьма своїми дітьми: утікачами, бунтарями, злодіями і вбивцями. Знають, що навіть найбільшої любові до Бога недостатньо, аби заспокоїти Божий голод любові, який постійно розпалюється скупістю сердець грішників. І, незважаючи на це все, також хочуть бути учасниками цієї чудової радості любити: "Все, що маю, все, що отримую, це все для Церкви і для душ" – говорить Тереза, фізично вичерпана (Sylvie Germain, Les Échos du silence, Desclée de Brouwer, Paris 1996). 

У своїй скорботі Тереза погоджується, аби її спів замовк у тиші Страсної Суботи. Її віра, як і віра багатьох людей, – щоденна боротьба. Довірилась тільки Ісусові, який пустелю може перемінити в джерело, відсутність у присутність, людську темряву в світло Великодня. Свою абсолютну довіру черпає з того, що в Євангелію суттєве: безкорисливості спасіння. 

Отож, йдеться не про те, щоб бути добрим, цнотливим, чистим – щоб спастися, а про те, щоб бути оголеним з усього, слабким, в розпачу. Ісус сказав: "Лікаря треба не здоровим, а хворим. Я не прийшов кликати праведних, а грішних" (Мк. 2, 17); "Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло" (Лк. 19, 10). У нашому бурхливому [XX] столітті Бог дав нам полум’яну молоду дівчину, щоб нагадати нам про це у найбільш незвичний спосіб. 

Тереза залишає нам промовисте свідчення: молода кармелітка, буквально вхоплена, вкрадена, принесена в жертву, присвячена в ім’я любові самою Любов’ю, щоб багато душ відчинилося на любов. Аби боротися з радикальним браком віри, Бог вибрав молоду кармелітку без досвіду. Слабе здоров’я, скромна освіта, суворе чернече життя, все це сприяло, щоб вона зачинилася в вузьких рамках монастиря, здалека від світу, охопленого ідеологічною, культурною і економічною революцією. "Бог вибрав слабких, аби засоромити сильних", – говорить апостол Павло. Відновив цей вибір в Терезі. Учителям підозри протиставляє не учителів ідей і експертів від суспільного успіху. Світ невіри довірив любові, відданої в жертву (Cardinal Paul Poupard, Thérèse de Lisieux: la force de l’amour pour le monde de l’incroyance, w: Thérèse de l’Enfant Jésus, docteur de l’Amour, Éditions du Carmel, Venasque 1990, s. 309-310). 

Тереза отримала місію надії для Церкви і для світу. Її життя, місце її практичної теології та місії заохочує вирушити в дорогу на зустріч з Любов’ю. "Мала дорога" довіри й милосердя веде Терезу до Бога, поєднуючи слово й дію. Малість, безсилля, слабкість – це способи осягнути святість. Те, що здавалося перешкодою до любові, стає зустріччю з любов’ю. Ісус може обдаровувати благодатями того, хто повністю довіриться Його милосердю: "Якщо би якимось чудом знайшов ще слабшу душу, то захотів би її обдаровувати ще більшими благодатями… якщо би вона повністю довірилась твоєму безмежному милосердю" (Rps B, s. 208-209; OC, s. 232). 

У наші часи, коли продавці мрій приходять з усіх сторін, аби пропонувати свої вірування на великому базарі духовності, Тереза говорить нам знову, що від голоду любові немає ліків. Тільки Ісус може наповнити наше неповне існування, бо в Його любові вже не прагнемо володіти Богом, а отримувати Його з вдячністю і ділячись ним. Можемо сьогодні бути щасливими, стаючи, як Ісус, братами своїх ближніх в любові того самого Отця.