Лист 5

І. М. Й. Т.   

 

Кармель в Лізьє   9 травня 1897 

 

Брате, 

я отримала з радістю чи скоріше з хвилюванням мощі (пор. лист 201 за 1 листопада 1896), які Ви мені прислали, Ваш лист виглядає майже як прощальний лист перед Небом, читаючи його, мені здавалось, що чую розповіді про працю Ваших попередників на апостольській ниві. 

На цій землі, де все змінюється, тільки одне залишається незмінним – ставлення небесного Царя до своїх друзів; з тих пір, як Він підняв стяг Хреста, під ним усі повинні битися і перемагати. Т. Венард сказав: «Усе життя місіонера сповнене Хрестом», і далі: «Страждання є справжнім щастям. Щоб жити, ми повинні вмерти». 

Брате, початки Вашої апостольської праці відмічені знаком хреста, Господь трактує Вас як упривілейованого; Він хоче утвердити своє панування в душах більше через переслідування і через страждання, ніж через чудові проповіді. Ви говорите: «Я ще маленька дитина, яка не вміє говорити» (не знав китайської мови). Отець Мазель, який був рукоположений у той день, що й Ви, також не знав мови, а вже отримав вінець слави (отець Мазель з Товариства Паризьких Отців для Зарубіжних Місій був у Китаї не довго. 1 квітня 1897 року його вбили. Мав 26 років. До Кармелю інформація прийшла 1 травня) Ох! Як божественні думки перевищують наші!... Взнавши про смерть цього молодого місіонера, ім’я якого почула вперше, я відчула спонуку просити в нього заступництва, мені здавалося, що бачу його в Небі в славному хорі мучеників. Я знаю, що в людських очах його смерть не заслуговує називатись мучеництвом, але в очах Бога його мучеництво без слави не менш плідне, ніж мучеництво перших християн, які визнавали свою віру перед суддями. Переслідування змінили свою форму, але апостоли Христа не змінили своїх почуттів, тому їхній Божественний Учитель не змінить нагороди, хіба захотів би її збільшити пропорційно до слави, в якій їм тут відмовили. 

Не розумію, брате, чому Ви сумніваєтесь, що відразу підете до Неба, якщо невірні позбавлять Вас життя. Знаю, що треба бути дуже чистим, щоб стати перед Богом усякої святості, але знаю також, що Господь безмежно справедливий, і що саме ця справедливість, яка багатьох лякає, є моєю радістю і довірою. Бути справедливим – це не тільки суворо карати винних, а й розпізнавати добрі наміри і винагороджувати за благочесність. Від Божої справедливості я очікую стільки, скільки від милосердя. Бо Бог справедливий і «співчуваючий, сповнений добротою, повільний до гніву і багатий милосердям. Бо Він знає нашу слабкість, Він пам’ятає, що ми є тільки пилюкою. Як батько ласкавий до своїх дітей, так і Господь співчуває нам» (Пс.103, 8, 14, 13). 

Брате, чуючи ці красиві й потішаючи слова Пророка-Царя, як можемо сумніватися, що Добрий Бог не зможе відкрити двері свого царства своїм дітям, які Його полюбили так, що пожертвували для Нього всім, які не тільки залишили свої родини і країни, аби інші Його знали і любили, а прагнуть віддати своє життя за Того, кого вони люблять… Ісус добре сказав, що немає любові, більшої від цієї! 

Чи Він може дозволити комусь перевершити Себе в щедрості? Чим Він може очищати у вогні чистилища душі, просякнуті полум’ям любові до Бога? Правда, що жодне людське життя не звільнене від провин, тільки Непорочна Діва стала абсолютно чистою перед Божою Величчю. Яка радість думати, що ця Діва – наша мати! Оскільки Вона нас любить і знає нашу слабкість, то чого ми можемо боятися? Є багато фраз, щоб виразити мою думку, а скоріше – не робити цього, я хотіла тільки сказати, що мені здається, що всі місіонери є мучениками через бажання і волю, внаслідок чого жоден з них не піде до чистилища. Якщо в їхніх душах залишаться сліди людської слабкості, коли вони стануть перед Богом, то Пресвята Діва випросить для них благодать, щоб вони вчинили акт досконалої любові, потім нагородить їх заслуженими пальмами і коронами. 

Ось що, Брате, я думаю про справедливість доброго Бога: моя дорога – повна довіра і любов, я не розумію душі, які бояться такого ніжного Товариша. Часом, коли читаю деякі духовні трактати, де досконалість повинна пройти через тисячі перешкод, оточена багатьма ілюзіями, мій бідний розум швидко втомлюється, я згортаю вчену книжку, яка ламає мою голову й висушує серце, і беру Святе Письмо. Тоді все мені здається ясним, одне слово відкриває перед душею безмежні горизонти, досконалість здається легкою, бачу, що достатньо визнати свою нічогість і віддати себе, як дитина, в руки Доброго Бога. 

Залишаючи великим душам, великим умам гарні книжки, яких не розумію, і тому не можу ввести в практику, радію, що я маленька, бо тільки діти й подібні до них будуть допущені до небесної учти (пор. Мт.19, 14; Мк.10, 14; Лк.18, 16). Радію, що в Божому царстві є багато місць (пор. Йо.14, 2), бо якщо би було тільки одне, опис і дорога до якого незрозумілі для мене, то я би не змогла туди ввійти. Але я хотіла би бути не далеко від Вашого житла, з огляду на Ваші заслуги, надіюся, що добрий Бог уділить мені благодать розділити Вашу славу, подібно як сестрі завойовника, бо якщо вона позбавлена природних дарів, то розділяє почесті брата. 

Перша дія вашого служіння в Китаї здавалася мені захоплюючою. Маленька душа, тлінні мощі якої Ви поблагословили, посміхнулася Вам і обіцяла свою підтримку Вам і вашим близьким. Як я Вам дякую, що Ви мене до них долучили! Я також до глибини порушена і вдячна, що Ви згадали на месі моїх дорогих батьків. Надіюся, що вони вже володіють Небом, до якого були спрямовані всі їхні вчинки і прагнення; але це не заважає мені молитися за них, бо мені здається, що блаженні душі отримують велику славу від молитов, які заносяться у їхніх інтенціях і які вони можуть віддавати терплячим душам. 

Якщо, як я вірю, мої батько і мати перебувають у Небі, то вони повинні дивитися на брата, якого Ісус мені дав, і благословляти його. Вони так хотіли мати сина місіонера!... Мені розповідали, що ще до мого народження мої батьки надіялися, що їхнє прагнення нарешті здійсниться. Якби вони могли проникнути через завісу майбутнього, то би побачили, що їхнє прагнення здійснилося через мене; бо один місіонер став моїм братом, і він також – їхній син, і в своїх молитвах вони не можуть розлучити брата з його негідною сестрою. 

Ви, Брате, молитеся за моїх батьків, які в небі, я часто молюся за ваших, які ще на землі, це мій солодкий обов’язок, і я обіцяю Вам, що вірно його виконуватиму, навіть тоді, коли залишу вигнання, а може тоді ще більше, бо краще буду знати благодаті, потрібні для них; потім, коли їх земний час закінчиться, я, в Вашому імені, вийду їм назустріч і введу їх до Неба. Яким солодким буде родинне життя, яким будемо тішитися всю вічність! 

Очікуючи на цю блаженну вічність, яка невдовзі відчиниться перед нами, тому що життя – один тільки день, працюймо разом для спасіння душ; я мало що можу зробити сама, а скоріше – абсолютно нічого, якщо буду одна, мене втішає думка, що поряд з Вами можу для чогось придатися; очевидно, що нуль сам по собі не має значення, але, поставлений біля одиниці, стає потужним, аби тільки його поставити на своє місце – після одиниці, а не перед нею!... Саме там поставив мене Ісус, і надіюся там залишатися завжди, йдучи за Вами на відстані й служачи молитвою і жертвою. 

Якщо би я слухала своє серце, то сьогодні би не закінчила лист, але ось-ось задзвонить дзвінок, кінець мовчання (пор. лист 225), мушу занести лист нашій добрій Матері, яка чекає на нього. 

Прошу Вас, Брате, благословити маленький нуль, який Добрий Бог поставив біля Вас. 

С. Тереза від Дитяти Ісус і Пр. Обличчя 

н. к. п.