5. Піддання себе Божій дії

 

 

Після "трьох років страждань" (A 73 r), 10 травня 1892 року, пан Мартен, з паралізованими ногами, беззахисний, повертається до родини. Для Терези закінчується "такий болісний досвід Коен" (L 137). 20 лютого 1893 р. сестра Агнеса, її "друга мама" з Бюісонне, стає абатисою. У житті Терези це новий психологічний етап. Пройшло "п’ять років" страждання (A 70 r); тепер, "ведена любов’ю, не просто йде вперед, а біжить" (A 80 v).  

У її духовному житті також розпочинається новий етап. Вже в жовтні 1892 р., під час річних реколекцій, вона зрозуміла, що, знищивши через досвід з Коен її "зовнішнє", Ісус запрошує її до інтенсивної праці над "внутрішнім" очищенням: вона повинна "принизити себе" в усьому, що могло би її ще вивищувати в її очах (L 137). 

У листі з 6 липня 1893 р. (L 142), перший раз (хронологічно) в своїх листах, вживає іменник "піддання себе" – це резюме нової постави. Страждання і власні зусилля не є найважливішими; їх заміняє любовне пригортання, і не тільки до будь-якої волі Господа, але й до самої Божої дії в Терезі. 

Наша кармелітка стверджує в тому листі, що "заслуга полягає не в тому, щоб багато давати, а в тому, щоб багато приймати". Не хочу вже "накопичувати духовні скарби" (L 91), а віддає свою "духовну справу" Господу. "Твоя Тереза", – визнає Селіні, – "не перебуває тепер на висотах, а Ісус вчить її користуватися усім добрим і поганим, яке знайде в собі. Вчить її гратися в скарбниці любові, або ні, то Він грає замість неї, не розповідаючи їй про те, як це робить. То Його справа, а не Терези; її справою є довіритися Йому, віддатися повністю, нічого для себе не залишаючи, навіть тої радості, аби могла довідатися, скільки має скарбів. (...) Ісус учить мене не рахувати заслуги, а робити все з любові (...). Усе це відбувається у спокої. Ісус чинить усе, я нічого не роблю" (L 142). 

Тереза, як дочка торгівців, буде використовувати мову економіки і фінансів для свого духовного поступу; словник боротьби вона також знає. Бойова, сповнена ревності, любить контролювати свої пошуки, збирати духовне багатство, прагне якнайскоріше дійти "до вершини Любові" (L 112). На шляху зрозуміє, що неможливо любити так, як наказує їй серце, хіба що сам Ісус прийде, аби в ній любити. Не здаючи собі справи, навчиться опускати зброю: не захоче вже здобувати Бога силою, не буде вже міряти і рахувати, а піднімати долоні – щоб прийняти Бога від Бога.