ІСТОРІЯ

 

ДІМ  ЛЮБОВІ:  ЛЮДОВИК  І  ЗЕЛІ  МАРТЕН

 

13  ЛИПНЯ  1858  РОКУ  ПОВІНЧАНІ

ПІД  ЧАС  ПРОСТОЇ  ЦЕРЕМОНІЇ 

 

 

Опівночі у церкві Нотр-Дам в Алансоні у присутності невеликої групи родичів і друзів отець Урель прийняв обітниці та поблагословив на подружнє життя Людовика Мартен і Зелі Герен.

 

ЗУСТРІЧ

 

міст святого Леонарда

Коли вони вінчалися, Людовику було 35 років, а Зелі – 27. Уперше вони зустрілися на мосту св. Леонарда в Алансоні. Зелі почула внутрішній голос, який сказав їй: «Це той, якого Я приготував для тебе!» Для Людовика це була його мати, яка інтуїтивно розпізнала жінку його життя у молодій мереживниці, котра відвідувала її школу, щоб стати майстринею з плетення алансонських мережив.

«З ним я завжди щаслива. Він наповнює моє життя ніжністю та солодкістю. Мій чоловік – свята людина. Я б хотіла, щоб кожна жінка у світі могла мати рівного йому» (Зелі, CF 1).

 

Алансон, Нотр-Дам,тут Людовик і Зелі вінчалися

 

СПІЛЬНЕ  У  НИХ…

 

ЇХНІ ДІДУСІ СЛУЖИЛИ У ВІЙСЬКУ І ЖИЛИ ЗІ СВОЇМИ РОДИНАМИ У СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ В НОРМАНДІЇ

Людовик народився 22 серпня 1823 року і був охрещений у церкві св. Юлалії в Бордо, де квартирував гарнізон його батька.

Зелі народилася 23 грудня 1831 року. Після військової служби її батько вийшов на пенсію і став поліцейським у Сен-Деніс на Сартон (Орн).

 

Через 100 років у дієцезії Бає та Лізьє розпочався беатифікаційний процес Людовика, а в дієцезії Се – Зелі.

Через 150 років було оголошено про чудо, яке сталося за їхнім спільним заступництвом, що й привело до беатифікації Людовика і Зелі. 

 

СИЛЬНИЙ  ТЕМПЕРАМЕНТ

 

«Ревіла сирена… ми сподівалися прусів… Скаутів з ліхтарями послали до лісу. Мій чоловік мав провести ніч там…» (Зелі, 1870 р.)

«Я їхала до села у найхолоднішу ніч, попри сніг та лід. Я не просила мого чоловіка їхати зі мною, мені не було лячно; мені треба було тільки перетнути ліс, але він не дозволив мені їхати без нього» (Зелі, 1867 р.).

 

ЯКИЙ  МАТИМЕ  ВПЛИВ  НА  ТЕРЕЗУ

 

 

«Я хочу тебе любити, як мала дитина,

я хочу за тебе боротися, як хоробрий воїн»

(Тереза, PN 36)

 

 

ЛЮБОВ  ДО  ПРИРОДИ

 

«Я пам’ятаю недільні прогулянки у супроводі мами… пшеничні поля були всіяні соняшниками та іншими польовими квітами» (Тереза, Рукопис А, 11v).

«То були чудові дні, коли мій любий король брав мене з ним на рибалку; я так любила сільську місцевість, квіти і пташок!» (Тереза, Рукопис А, 14v).

 

І  ДО  ЇЇ  ТВОРЦЯ

 

«Бог – це вчитель… Його допомоги і Його благодаті для нас ніколи не бракуватиме» (Зелі, 1867 р.).

«Кожного пополудня я ходила з татом на коротку прогулянку: ми разом ходили вклонитися Пресвятій Євхаристії» (Тереза, Рукопис А, 14r).

 

ОДНЕ  ЛЮБЛЯЧЕ  СЕРЦЕ  НА  ДВОХ

 

Медальйон, який Людовик спроектував і подарував Зелі на шлюбі.

 

«Наші почуття були завжди у згоді, він завжди був для мене втіхою і допомогою» (Зелі, 1877 р.).

«Твій чоловік і справжній друг, який любить тебе на все життя» (Людовик, 1863 р.).

 

МАТЕРИНСЬКЕ  І  БАТЬКІВСЬКІ  СЕРЦЯ

 

«Я люблю дітей до безглуздя, я народилася, щоб мати їх» (Зелі, 1872 р.).

«Я притискаю вас усіх до мого серця. Я так вас люблю» (Людовик, 1877 р.).

 

РЕМІСНИКИ  ГОДИННИКАРСТВА  І  МЕРЕЖИВА

 

Зелі довірила своє майбутнє Пресвятій Діві Марії. 8 грудня 1851 року після новенни до Непорочного Зачаття вона почула внутрішній голос, який сказав їй: «Роби алансонські мережива». У 1853 році Зелі заснувала свою майстерню на вулиці Сен-Блез (св. Блажея), 36, де жила зі своїми батьками.

Людовик купив будинок на вулиці Пон-Неф (Новий Міст), 15, де обладнав свій годинниковий та ювелірний магазин. Людовик ніколи не відкривав свій магазин у неділю, хоч йому так радили зробити колеги. Людовик завжди казав: «Неділя – це Господній день».

 

«Христос – моя любов,

Він – моє життя» 

 

А  ПОНАД  УСЕ… В  ЇХНЬОМУ  ЖИТТІ  БУЛА  МЕТА

 

 

 

Виховані у глибоко віруючих християнських сім’ях (Христос – їхня любов», – як скаже пізніше Тереза): Людовик хотів стати монахом ордену Братів Великого Святого Бернарда, а Зелі хотіла присвятити себе служінню хворим як черниця. Але це не було їхнє покликання; вони були призначені для подружнього життя, аби стати святим подружжям і батьками.

«БУДЬТЕ ДОСКОНАЛІ, ЯК ОТЕЦЬ ВАШ НЕБЕСНИЙ ДОСКОНАЛИЙ».

Людовик та Зелі дуже серйозно сприйняли прагнення служити Богові як щодо самих себе, так і щодо своїх підопічних. Вони розуміли, що життя на землі – це перехід, що «все минає», і що своє остаточне щастя вони знайдуть тільки в небі. Ця тема часто повторюється у листах Зелі Мартен. І це було останнє слово на вустах Людовика Мартен і його останнє напоумлення під час його завершального візиту до дочок у Кармелі: «У небі», – сказав він їм, – вони «будуть разом назавжди».

Зелі навчалася від свого брата Ісидора, який відзначився в Лізьє служінням у кількох католицьких організаціях, і писала йому: «Я із задоволенням помітила, що в Лізьє тебе поважають; ти будеш заслуженим чоловіком… проте більше всього я хотіла, щоб ти став святим. Але перед тим, як бажати святості для інших, мені самій краще було б крокувати цією дорогою, але зараз мені це вдається важко. Та я сподіваюся, що з часом мені це вдаватиметься краще».

Коли Зелі говорила про себе, то з гумором додавала: «Мені потрібне навернення раз і назавжди; і віднедавна я намагалася використати кожну нагоду говорити добре про одну жінку. Це не так важко, беручи до уваги, що вона гарна людина, варта більшого, ніж усі ті, хто насміхається над нею, в тому числі і я!»

Святість – це брама до неба. Отак Зелі висловила свої переживання про те, що всі мають бути готові до великої зустрічі з Творцем. Вона молилася за спасіння кожного, хто звірявся їй у своїх намірах.

«Я взяла до серця спасіння твого бідного друга Поля Д. Я зробила все, що могла, для нього в молитві, відмовляючи новенну за нього; я сподівалася, що св. Йосип наверне його, і я дуже щаслива, що він помер як добрий християнин».

У свої 60 років Людовик опікувався друзями його молодості. Він говорив про них: «Для того, хто має віру, дуже прикро бачити, як такий добрий і чесний хлопець, як Матей, а з ним й інші, ідуть через життя, не думаючи, що на них чекає».

 

ПОДРУЖЖЯ  МАРТЕН:  ЛЮДОВИК  І  ЗЕЛІ

 

Людовик та Зелі доповнювали одне одного, хоч були дуже різні.

 

ПОЛІНА

ФІЗИЧНО: Зелі була невисока (5 футів 1 дюйм, або 1м 55см), а Людовик – високий і сильний.

Коли Людовик був підлітком, він належав до хлопчачого військового клубу. Фізичні вправи зробили з нього сильного чоловіка, а його вміння плавати стало на висоті завдання, коли одного разу він врятував дитину, яка тонула.

Людовика вважали гарним чоловіком, про якого Тереза пізніше напише, що «він обдарований природною вродою».

 

ТЕМПЕРАМЕНТ: Селіна писала: «Наша мати була настільки ж чутлива, наскільки жвава та розсудлива. Вона була дуже активною, завжди зайнята чи то плетенням мережива, чи хатніми справами, чи дітьми, чи листуванням. Вона завжди ставила інших на перше місце».

 

«Для неї все зажди було

досить добре, але для інших

це було не так!»

(Луїза, економка)

 

Наскільки Зелі була енергійною та заповзятою, настільки Людовик був спокійним та розсудливим. Людовик любив бути на самоті, щоб читати і медитувати, але ніколи не противився, коли його турбували дочки.

Витривалість у доланні труднощів і турбот, що часом хвилювали родину, проявлялася в обох з подружжя. Приміром, коли Людовик пізно приходив додому: «Ми завжди боялися, що його може бути поранено, якщо він намагатиметься втихомирити бійку… Я завжди думала, що його прагнення вступити до монастиря Братів Великого Святого Бернарда було пов’язане з тим, що його приваблював ризик поспішати на допомогу подорожуючим, які опинилися в біді на льодовиках Альп» (Селіна).

 

ПОВАГА І ВЗАЄМОДОПОМОГА: Людовик продав свій годинниковий бізнес, щоб допомогти Зелі, коли та очолила свою власну справу. Він дбав про обслуговування паризьких клієнтів. У свою чергу Зелі залишила чоловіку авторитет голови родини. Вона писала до свого брата: «Скажи мені, що ти думаєш; Людовик вагається щодо цього питання; я знаю, що могла б вплинути на його рішення, але мені б не хотілося, щоб він мав тільки мою думку».

 

ЖИТТЯ У ВІРІ, ПРОЖИТЕ З ПОКОРОЮ ТА ГУМОРОМ: У їхній родині панував девіз св. Ігнатія: «Все для більшої слави Господа». Вони жили для Господа і з Господом. Молитва, паломництва, річні реколекції і духовне читання були фундаментом сімейної діяльності та їхньої відкритості для інших. Важливе місце посідала місіонерська праця. Селіна наголошує, що її батьки були «видатним взірцем парафіяльного життя». Вони жили своєю вірою, не зважаючи на те, що скажуть інші люди. Дарма, що друзі докоряли Людовику, який забороняв їм вживати «дошку духів» (для викликання духів).

 

«І я була вихована в такому

середовищі, а перед моїми очима жили

чеснотою на героїчному рівні!»

Сестра Марія від Пресвятого Серця

(Марія Мартен)

 

 

ЗВИЧАЙНЕ  ЖИТТЯ  ВЕЛИКОЇ  РОДИНИ

 

МАРІЯ

ПОЛІНА

ЛЕОНІЯ

СЕЛІНА

ТЕРЕЗА

9  ДІТЕЙ  ЗА  13  РОКІВ

 

З 1860-го по 1873-ій рр. Зелі Мартен народила семеро дівчат та двох хлопців; обидва хлопчики та дві дівчинки померли в ранньому віці.

 

«Наші діти роблять нас

такими щасливими…

Я б хотіла мати їх багато,

щоб я могла

виростити їх для неба»

(Зелі, CF192)

 

Виховання дочок (Марії, Поліни, Леонії, Селіни і Терези) вимагало всієї енергії їхніх батьківських сердець. Вони бажали для своїх дітей найкращого, а саме: щоб вони могли стати святими! Родинна атмосфера була веселою і давала втіху від перебування разом. Неминучі турботи і малі труднощі, що виникали, завжди сприймалися з довірою в Божому Провидінню.

 

РОДИННЕ  ЖИТТЯ

 

Взаємне кохання Людовика та Зелі створило сприятливу атмосферу для зростання їхніх дітей. Із взаємною допомогою життя у їхньому домі в Алансоні точилося довкола приходу на світ кожної нової дитини, щоденного життя дітей, розкладу дня хатньої робітниці, домашніх робіт старших дівчаток та алансонської мереживної майстерні.

 

«Я обіймаю тебе всім

моїм серцем.

Тільки від думки

привітати тебе сьогодні

знову в домі

мене переповнює

стільки щастя,

що від радості я не можу

працювати.

Твоя дружина, яка любить

тебе більше, ніж

її власне життя»

(Зелі до чоловіка, CF 46)

 

А що діти підростали, то Зелі мала багато клопотів. Зелі говорила своїй дочці Поліні, пансіонерці з Ле-Ман: «У мене багато турбот, щоб бути абсолютно спокійною, турбот про плаття, які я навіть ще не купила! Учора весь ранок був присвячений купівлі гарної сукні для Марії та доброго пальта, яке пасувало б до плаття. Тепер я маю зайнятися Леонією; я думала дати їй твоє плаття, але тоді б вона переживала, порівнюючи себе з Марією, яка має чудову нову сукню… Здається, я тільки те й роблю, що купую речі. Твій батько, сміючись, говорить, що покупки – це моя пристрасть! Я намагаюся пояснити йому, що не можу інакше, але йому важко в це повірити. Однак він мені довіряє, і він добре знає, що я не доведу його до банкрутства! Я пишу про це, щоб ти посміялася!»

 

ТЕПЛИЙ  І  РАДІСНИЙ  ДІМ

 

Народження кожної дитини додавало особливої радості. Коли народилася Тереза, Людовик Мартен опівночі піднявся нагору, щоб оголосити новину: «Діти, у вас є нова сестра!» Він відкрив корпус свого годинника, щоб вигравірувати Терезине ім’я і дату її народження, як він це робив для кожного з дітей.

«Моя мала Тереза стає все солодшою і солодшою. Вона торохтить зранку до ночі; вона співає нам короткі пісеньки, але треба звикнути до її співу, щоб зрозуміти, що вона співає; вона дуже розумна і проказує свої молитви, як мале янголятко; це чудово!» (Зелі, CF 124).

«Що мені сказати про ті зимові вечори, зокрема по неділях? Ох, як я любила після нашої гри у шашки сидіти із Селіною на татових колінах» (Тереза, Рукопис А, 18).

 

«Злагода, яка характеризувала

цю родину, була

дивовижною. Вона була

сильна як між батьками,

так і між батьками й дітьми»

Отець Дюмен, настоятель парафії

Пресвятої Діви Марії з Алансона

 

Діти обдаровували одне одного великою прихильністю. Про це свідчить лист тринадцятирічної Марії, яка була на той час хвора, до Поліни, котра була в пансіоні: «Я не можу дочекатися твоїх канікул. Я підскакуватиму від радощів більше, ніж ти собі це можеш уявити, коли побачу тебе знову!»

«Тато мав дар імітації і, наприклад, наслідував вимову та жести людей з Овернь. Він також вдавав, ніби грає для нас музику. Іноді він мугикав військові марші, при цьому тарабанячи пальцями по столу. Іншим разом він наслідував трубу, чи навіть цілий хор, в нього це виходило просто чудово, ніби ми чули справжній хор. Щовечора ми кликали його до нас, і він з радістю спускався до нашої малої кімнати на першому поверсі в Буїсонне.

Часом він розрізав яблука навпіл так хитромудро, а проте обидві частини можна було з’єднати з абсолютною точністю. З деревини старого дерева він вирізував маленькі конуси, знизу яких були маленькі кришечки, щоб коли ми їх кидали, вони ніколи не переверталися догори ногами. Він називав їх «Малі циганські томбі карабі», а для нас вони були дуже смішні. Він казав нам: «Бачите, діти, коли до вас прийдуть важкі часи, ви повинні наслудувати циганську томбі, яка підводиться завжди після кожного падіння і завжди горілиць» (Селіна).

 

ЩАСТЯ

 

Справді, чимало подій засмучувало щасливу родину. По-перше, відсутність немовлят, яких треба було віддавати годувальниці:

«Я так переживаю за цього малого, який щойно народився. Він дуже хворий. Його годувальниця прийшла до мене з риданнями, кажучи, що тут немає надії… Сьогодні ми ходили провідати його. Він посміхався до свого батька й до мене, ніби знав нас. Мені так сумно, що він не може бути з нами; це така радість доглядати малих дітей! Якби я тільки те й робила, то, здається, була б найщасливішою жінкою; але їхньому батькові й мені треба працювати, щоб заробити для них на посаг; бо коли ми цього не зробимо, вони не будуть нами задоволені, коли виростуть!»

 

«Я хочу, щоб ви всі були щасливі,

але справжнє щастя не можна знайти

на цьому світі. Намагатися знайти

його тут – це повна втрата часу»

(Зелі, CF 31)

 

Життя було серйозне, та веселощів і розваг не бракувало:

«Ваші канікули настали саме в пору. В Алансоні готуються до великої урочистості з нагоди Виставки. Щовечора протягом восьми днів будуть феєрверки, повітряні кульки і процесії з факелами, та тисячі інших речей, про які в мене немає часу розповісти. Ви й зроду нічого такого не бачили в Алансоні. Мене воно не цікавить, та ви будете цьому раді» (Зелі до Поліни у пансіоні).

Усі, хто жив у цьому домі, були зворушені його атмосферою:

«Протягом Війни 1870-го року, коли моя мати була змушена прийняти на постій дев’ятьох німецьких солдатів, вона помітила, що один з них дуже сумував за домівкою, вона не вагалася поговорити з ним і дати йому потайки трохи цукерок, що дуже його зворушило» (Селіна). 

 

 

ЗВИЧАЙНІ  МАЛІ  СЦЕНИ  РОДИННОГО  ЖИТТЯ,  РОЗКАЗАНІ  ЗЕЛІ

 

25-го листопада, свято св. Катерини

«Бачиш, мені важко відповідати на листи бабусі, малої, а ще писати тобі. Я маю стільки всього зробити в той самий час. Я обіцяла дітям, що ми святкуватимемо свято св. Катерини у неділю ввечері. Марія хоче пампушок, інші хочуть пиріг, а ще інші хочуть каштанів. А я хочу тільки тиші й спокою».

 

Дитячі хвороби та галасливі дитячі забави

«Мала Селіна була вражена своєю лялькою і ляль чиною коробкою. Це спрацювало, тому що вона багато мучилася через висипку, яка вкрила все її тіло, та жахливий жар, що тривав чотири дні. Я не спала дві ночі. Я не знаю, що виросте з цієї бідної малої. Нарешті, дякувати Богу, вона почувається добре і, здається, жар минув.

Марія та Поліна весь день малювали і сварилися за чудовий набір фарб. Одна говорила: «Це мій». А інша у відповідь: «Він мій теж, моя тітка сказала, щоб я взяла його собі». Та Поліна, щоб вона була жива, зіпсувала пензлик, змішуючи надто багато кольорів. Врешті-решт, я забрала коробку, поки ніхто не помітив».

 

Різдвяний час

«Дякую тобі за гарненькі подарунки, що ти їх надіслала моїм малим дівчаткам. Мені нелегко описати тобі насолоду, яку ти їм справила. Над відкритою скринькою стояло стільки радісних вигуків, що мій бідний батько був приголомшений. Після радісних вигуків надійшов час сліз. Усі четверо голосно плакали. Малі хотіли те, що дісталося дорослим. Встановити мир було дуже важко. Батькові довелося виявити своє роздратування і пригрозити, що він забере всі гарні іграшки. Але вони сказали йому, що він цього не зробить, тому що їхня тітка прислала ці іграшки їм, а не йому. Від складання мозаїки я отримала стільки ж задоволення, що й діти. Я мала платити за гру, що й робила: оскільки мені треба було відправляти готові мережива, то я в поспіху відробляла втрачений час працюючи до першої ночі».

 

Повернення до пансіону

«Вже за чотири тижні ти будеш вдома на твої січневі канікули. Добре використовуй цей короткий час, що в тебе залишився. У четвер твій батько сказав, що він буде радий поїхати тебе забрати, але він не чекає, щоб повезти тебе назад, бо ненавидить, як ти плачеш».

«Марія все ще має Хрест за високі досягнення у цьому триместрі. Я сумую за моїми двома старшими. Ти не можеш собі уявити, скільки мені це коштує, коли вони далеко, але ця жертва потрібна для їхнього щастя».

 

В травні 1892 р. Людовик Мартен жив на вулиці 7 Rue Labbay, в Лізьє. Зліва направо: Марія, Леонія, Селіна, слуга Дезіре і його дружина біля вікна, Ісидор Герен, Селіна Герен з подругою, пес Том.