ДОСЬЄ

 

ДОРОГА  ЖИТТЯ

 

ВІРА  І  ДОВІРА  ДО  ГОСПОДА

 

В усіх випробовуваннях Людовик та Зелі визнавали Бога як Учителем, так і Отцем, Який охороняє своїх дітей. Їхньою спонтанною реакцією завжди було віддати все у Його руки, що не зменшувало їхньої рішучості зробити все, що було їм під силу.

 

«Бог дав мені батька й матір

більше достойних неба, ніж землі»

(Тереза, LT261)

 

 

«Коли я думаю про все те, що Бог, на Якого я покладаю свою надію і в чиї руки я віддаю всі мої справи, зробив для мене й мого чоловіка, я не сумніваюся, що Його Божественне Провидіння охороняє кожну його дитину з надзвичайною турботою» (Зелі, CF 1).

Зелі була здивована, що її молодший брат Ісидор прийматиме важливе рішення по-іншому, ніж вона: «Я була здивована, що ти не обговорив цього з нашою сестрою у Ле-Ман. Я думала, що в тебе більше віри, ніж виявилося. Я думала, що ти попросиш її молитися за те, від чого залежить твоє майбутнє».

 

Тато часто просив Бога:

«Допоможи нам зростати у вірі»

 

Зелі, борючись зі страхом, спричиненим смертю її дітей, які померли одне за одним, писала: «Сьогодні вранці під час св. Меси в мене з’явилися такі темні думки, що мені стало дуже сумно. Краще віддати все в руки Господа і спокійно та терпляче чекати на Його волю. Оце те, що я збираюся робити, докладаючи всіх зусиль» (Зелі).

Марія була серйозно хвора на черевний тиф, і всі боялися, що вона не виживе. Зелі писала: «Я не знаю, коли вона одужає від цієї хвороби… Сьогодні, в понеділок, Людовик вирушає в піше паломництво, постячись, до місця, що за кілька миль від Алансона, де вшановують святого, який зцілює. Тож маймо надію» (CF 97).

За два місяці перед смертю, хвилюючись за свою власну хворобу, Зелі писала: «Не переживайте за мене. Я не стривожена; я все віддала в руки Бога» (CF 211).

Святе Письмо давало їм світло щоденного життя (CF 81). «Те, що ти мені сказав про слова зі Святого Письма, на які ти випадково натрапив, справді мене вразило; ми не випадково відкриваємо речі, які безпосередньо відповідають нашим потребам».

Їхня віра давала їм змогу долати труднощі, не замикаючись у собі.

Після смерті малої Мелані Терези:

«Я була така щаслива, коли вона народилася, наче вона була моєю первісткою.. Тепер я хочу, щоб Бог послав мені іншу; я не хочу малого хлопця, але малу Терезу, яка замінить втрачену мною малу… Може, якби моя біднесенька люба повернулася до годувальниці, вона б жила, та я шукала всюди і не могла знайти того, що потрібно. Мій чоловік пішов о четвертій вранці до Елю, щоб на десяту привести годувальницю. Ми сподівалися, але жінка, на яку ми розраховували, захворіла. Ти не уявляєш, який після цього мене огорнув смуток! Врешті-решт, все закінчено; тут вже нічого не вдієш, найкраще – це підкоритися. Дитина щаслива, і це мене втішає».

 

ІСУСОВА  ПРИСУТНІСТЬ  І  ПЕРШІСТЬ  СЛУЖІННЯ  ЙОМУ

 

Євхаристія була найважливішою частиною їхнього дня; Людовик та Зелі ходили разом на ранкову Службу Божу, ту, на яку збиралися робітники та біднота. Вони продовжували ходити на Службу доти, доки вже самі не мали сил. За три тижні перед її смертю, у першу п’ятницю місяця, Зелі наполягала, що вона волочитиме себе до церкви, спираючись на свого чоловіка, щоб вони могли разом прийняти Причастя.

 

«Дорогий Боже, яка ж сумна

домівка без релігії»

(Зелі, CF145)

 

Нічні адорації були регулярними для Людовика: «Вчора ввечері твій батько пішов на адорацію, хоча коли нас покидав о дев’ятій вечора, він уже був дуже втомлений» (Зелі, CF 110).

«У Лізьє не було традиції влаштовувати адорації вночі, тому він спонукав мого дядька їх почати» (Селіна).

«Коли тато ходив до Причастя, усю дорогу додому він мовчав: «Я продовжую говорити з нашим Богом», - бувало казав він нам» (Селіна).

 

Першість служіння Богу. Зелі була сердита, коли Тереза плакала так голосно, що її годувальниця була змушена покинути церкву перед закінченням Служби Божої; «Вона вибігла з Меси, коли ще тільки минула половина; мені це не подобається. Мала не помре від плачу» (CF 98).

Підготовка до Першого Причастя також починалася задовго до самої події. Зелі підходила до цього з великою турботою, пишучи дуже детально до однієї дочки, а іншу беручи на паломництво до Діви Марії із Се. Ми знаємо, з якою турботою старші сестри Марія та Поліна перебрали цей обов’язок щодо Селіни і Терези.

 

Молитва – це крик серця в час радості чи випробувань, яка каже нам Тереза: «Одного дня в нас не було часу на молитву. Наша леді поспішала й сказала нам: «Добре, малі дівчатка, ви маєте це зробити». Тоді вона залишила нас самих у великій кімнаті, а сама пішла. Ми були приголомшені! Ох, вона зовсім не така, як мама, з якою ми завжди читали наші молитви!» (Селіна).

Марія часто приєднувалася до своєї матері, читаючи новенни у різних намірах.

 

Знати Ісуса. Щоб бути ближчими до Господа Використовували кожен засіб; подарунки, які вони найчастіше отримували, були розарії, молитовники і житія святих… «Мене не спокушають подорожі. Мене приваблює тільки одне місце – Свята Земля. Проте я гадаю, що побуваю там на Страшному Суді, у долині Йосафата; я намагатимуся побачити все це, доки буду там» (Зелі, CF 139).

 

ПРЕСВЯТА  ДІВА  МАРІЯ

 

УСМІХНЕНА  НЕПОРОЧНА

 

Пресвята Діва Марія посідала особливо почесне місце у родині. Ця статуя була копією тієї, що її Бушардон зробив для Сен-Сюльпіс; вона була 90 сантиметрів заввишки і зникла під час Революції. Людовику Мартен її дала мадам Фелісіте Бодуен, щедра рука якої допомогла організувати його годинниковий магазин. Вона була президентом Товариства Адорації Пресвятого Таїнства у парафії св. Леонарда в Алансоні. Коли Людовик купив Павільйон на вулиці Де-ля-вуар, щоб мати тихе місце для молитви, він встановив статую там. Коли він переселився, то приніс статую додому на вулицю Сен-Блез. Марія не була в захопленні від того, що статуя поселилася в їхньому домі, тому що вона вважала,  що її розмір краще пасуватиме до класної кімнати в школі. «Поки я жива, ця статуя ніколи не залишить цю домівку», - сказала її мати.

«Це біля підніжжя цієї статуї ми молилися, ми цілували її так часто, що пальці Пресвятої Діви були зламані. Через це ми мали тримати кілька пар рук у запасі!» (Селіна).

«Свято Непорочного Зачаття дуже важливе для мене! Пресвята Діва Марія наділила мене цього дня багатьма великими благодатями! І я це пам’ятаю» (Зелі, СF 147).

 

«Ти, яка прийшла усміхнена до мене на

світанку мого життя, прийди й

усміхнися до мене знову,

Мамо… тепер це вечір»

(Тереза, Чому я люблю тебе, о Маріє, PN54)

 

«Ми пішли на травневий Марійний молебень до церкви; хоча мама хотіла, щоб ми святкували марійний місяць вдома, і це було так гарно, що моя сестра пожартувала, що це конкуренція для Нотр-Дам. Це було справді розкішно. Поруч з мереживною занавісою, повішеною на голубе покриття, стояли квіти та гілки розквітлого глоду, що їх принесла одна бідна жінка на замовлення мами. Коли гілки поставили у вазу, їхні кінцівки сягали аж до стелі, на превелику радість малої Терези, яка побачивши це, почала плескати в долоні!» (Селіна).

 

Павільйон – це шестикутна вежа, де було мало меблів і де Людовик переписував молитви чи тексти, які йому подобалися. На стінах він вмістив написи на кшталт: «Ми незабаром станемо перед Вічністю, а ми так і не думаємо про це», або: «Блаженні ті, хто ходить за законом Божим», і: «Бог нас бачить»… Його дружина і дочки приходили сюди рвати квіти і збирати фрукти.

 

ПОВЕРТАЮЧИСЬ  ДО  НЕБА

 

«У небі повно душ, які нас бачать і пестять»

(Тереза, Рукопис В, 2v )

 

Святий Йосип відповів на горе Зелі,

коли здавалося,

що Тереза стає все слабшою

 

«Я швидко піднялася до своєї кімнати і стала навколішки перед св. Йосипом, просячи його зцілити малу, хоча я й підкорилася Божій волі, якщо Він захоче взяти її до себе. Я не часто плачу, але коли я молилася, я плакала.

Я не знала, йти мені вниз чи ні. Врешті-решт, я вирішила зійти вниз, і що ж я побачила? Мала смоктала молоко з усіх сил» (CF 89).

Леонія була важкою дитиною, але Зелі з довірою звернулася до Бога, безперечно, Він має свої плани щодо неї, і вона просила Його допомоги за заступництвом святих.

«Моя єдина надія – що чудо змінить її вдачу. Звісно, я не заслужила чуда, проте всупереч надії я сподіваюся, що так станеться. Чим більше я усвідомлюю, як з нею важко, тим більше я переконана, що Бог не дозволить їй такою залишатися. Я стільки молилася, що Він напевно мені відповість; коли їй було 18 місяців, вона одужала від хвороби, яка могла її вбити. Чи Бог вберіг би її від смерті, якби Він не споглянув на неї з милосердям? Я хотіла взяти її у паломництво, яке вирушає 25-го червня до Паре-ле-Моньяль, тому що Леонія була зцілена за заступництвом блаженної Маргарити; але цього разу я не можу піти. Натомість, я планую брати її щороку до Пресвятої Діви Марії із Се на свято Непорочного Зачаття» (CF 117).

 

На День Усіх Святих 1873-го року

«Цього тижня я отримала лист від твоїх тітки та дядька з Лізьє. Твій дядько написав про величезну червону комету, яка наближається до нас і яку вже можна побачити о четвертій ранку. Про це пишуть газети і вже незабаром ми її побачимо. А тим часом, мої дорогі малі дочки, ми повинні робити все, що в наших силах, щоб служити Богові й намагатися бути гідними одного дня бути зарахованими до святих, чиє свято ми сьогодні відзначаємо» (Зелі, CF 110).

 

Малі брати і сестри 

Тереза знала, як її сестру Селіну було зцілено від вушного болю за заступництвом її малого брата Йосипа, який помер (CF 72). Тому не випадково вона почала звертатися до її малих братів і сестер у небі: «Вони заспокоїли мене й, відповівши на мої молитви, показали мені, що ті, хто знаходяться в небі, продовжують нас любити!» (Рукопис А, 44).

 

У  СТРАЖДАННІ

 

СМЕРТІ В ХРОНОЛОГІЧНОМУ ПОРЯДКУ
 9 IX 1859  Пані Герен, мати Зелі
 1865

 Пан Мартен, батько Людовика

 15 II 1867  Йосип, 1 рік, п'ята дитина
 24 VIII 1868  Жан-Батист, 1 рік, шоста дитина
 3 IX 1868  Пан Герен, батько Зелі
 23 II 1870  Хелен, п'ять з половиною років, четверта дитина
 10 X 1870  Мелані Тереза, восьма дитина
 1871  Поль Герен, син Ісидора і племінник Зелі
 24 II 1877  сестра Марі-Дозіте, сестра Зелі
 28 VIII 1877  Зелі
 29 VI 1894  Людовик
 30 IX 1897  Тереза

Найбільшим стражданням, яке випало на долю Людовика та Зелі Мартен, безперечно, стала смерть їхніх чотирьох дітей. Смерть дітей у ранньому віці не була чимось незвичайним у той час. Листи Зелі часто про це говорять. Лікувальних та заспокійливих засобів у ті часи було замало, щоб відвернути хворобу. Тим не менше, подружжя Мартен спромоглося подолати горе, підкоряючись Божій волі: це в Ньому вони знаходили сенс свого життя та його мету. 

 

Сестра Марі-Дозіте пише до свого брата Ісидора про їхню сестру Зелі (25 жовтня 1868): «Ту бідолаху Зелі не так легко заспокоїти після всіх тих втрат, що випали їй цього року. Вона пам’ятає оті колишні вечори, оживлені радістю всіх її малих дітей разом із дідусем, що долучався до пустощів малої родини, коли вона збиралася довкола каміна. Тепер усе змінилося. Дорогий старий помер, а наймолодші діти покинули дім… Я боюся, що стільки ударів, що їх Зелі витримала цього часу, не могли не вплинути на її здоров’я.

Хоча те, що мене трохи заспокоює, – це дух її віри і її справді дивовижна відвага. Яка сильна жінка! Напасті її не зламали, а достатки не вознесли! Вона – чудова!»

 

«Мій Господи, як я втомилася від страждань!

Моя відвага не варта й сантима» (Зелі, CF 41)

 

За місяць до смерті її матері Марія згадує: «Неділя. Вона хотіла піти на ранкову Службу Божу, але це коштувало їй багато мужності й великого зусилля. З кожним кроком вона відчувала біль у всьому тілі… Найменший поштовх змушував її голосно зойкати. Та з якою терплячістю й покорою вона зносила свою хворобу! Вона ніколи не пропустила свого Розарію. Попри страждання, вона завжди молиться; ми в такому захопленні, тому що в неї стільки неперевершеної мужності й енергії.

Два тижні тому я бачила, як вона стояла на колінах у моїй спальні, читаючи Розарій біля ніг Пресвятої Діви Марії, яку вона так любить. Бачачи, як нездорово вона виглядає, я хотіла, щоб вона сіла, але я знала, що не це не було ради».

 

СМЕРТЬ  МАЛОЇ  ХЕЛЕН,  5  РОКІВ

 

Зелі писала: «Коли я тримала її на моїх руках, її мала голівка схилилася на моє плече, її очі закрилися, а тоді через п’ять хвилин вона відійшла…

Це справило на мене таке незабутнє враження. Ані я, ані мій чоловік не сподівалися такого раптового кінця. Коли він повернувся додому і побачив, що його бідна мала дівчинка мертва, він почав схлипувати: «Моя мала Хелен!» Тоді ми разом все віддали Богові. Мені так сумно… Напиши, якщо зможеш, потіш мене» (Зелі, CF 52).

«Я часто думаю про матерів, які радіють, годуючи своїх дітей, а я мушу дивитися, як мої власні помирають одне за одним!» (Зелі, CF 87, березень 1873).

«Бачиш, цей світ влаштований так, що ти маєш нести свій хрест отак чи так. Ти усвідомлюєш, що говориш Богові: «Я не хочу цього хреста», але краще нести його терпеливо. На протилежному боці болю завжди є радість» (Зелі, CF 70).

«Незважаючи на це, не нарікай, Бог – це вчитель, заради ж нашого блага Він може дозволити нам страждати більше й більше, але Його допомога і Його благодать ніколи не підведуть» (Зелі, CF 71).

«Добрий Господь ніколи не зупиняється на півдорозі; Він завжди дає все, що нам потрібно. Тому будь мужньою!» (Зелі).

 

ПРИНИЖЕННЯ   ЛЮДОВИКА   МАРТЕН

 

Через три місяці після того, як Тереза вступила до кармелітського монастиря (9 квітня 1888 р.), Селіна, остання дочка, яка залишалася вдома з Людовиком Мартен, відкрила, що вона теж має покликання до чернечого життя. Реакція її батька була негайною: «Ходімо до Пресвятого Таїнства подякувати Богові за те, що винагородив мене такою честю, беручи від мене всіх моїх дітей».

Незадовго до цього Людовик був в Алансоні. Він зайшов помолитися до церкви Нотр-Дам, де брав шлюб, і там під час молитви він віддав себе Богові.

У грудні пан Мартен склав пожертву на вівтар для церкви св. Петра у Лізьє. Тереза писала: «Для такого відданого слуги це була хвилина отримати винагороду за його роботу. Це було правильно, що його відшкодування було схоже на відшкодування, що його Бог дав Небесному Царю, Його єдиному Сину… Тато пожертвував Богові тільки вівтар; але він був і жертвою, обраною для того, щоб бути принесеним на вівтарі разом із незаплямованим Агнцем» (Рукопис А, 71).

Справді, у лютому 1889 р. Людовик пережив приступи уремії та артеріосклерозу, що спричинило нехарактерні вибухи насильства. Через це Людовика було відправлено до психіатричного шпиталю в Кан «Бон Савер» (Добрий Спаситель). Його приниження розділила вся родина. Але Людовик прийняв це, повторюючи: «Все для ще більшої прослави Господа».

 

У   БЛАГОДІЙНОСТІ

 

Людовик хотів присвятити своє життя рятуванню людей у горах; Зелі хотіла присвятити себе релігійному ордену милосердя. У подружньому житті вони обоє будуть віддавати багатство свої сердець у служінні іншим: у їхній власній родині, під їхнім дахом, і всім тим, кого вони зустрінуть у своєму щоденному житті.

 

ДІДУСІ Й БАБУСІ. Як дорослі, Людовик та Зелі турботливо доглядали своїх батьків. Батьки Людовика жили з ним на вулиці Пон-Неф. Батько Зелі, який був вдівцем, жив з подружжям аж до його смерті. Попри помітну перевагу, що її пан Герен віддавав все своє життя своєму синові Ісидору, подружжя оточило його люблячою ніжною опікою. Одного разу, коли Зелі отримала термінове замовлення на алансонські мережива, захворів її батько. Зелі писала: «Я не знаю, куди повернутися, я встаю о четвертій ранку і працюю до одинадцятої ночі; догляд за моїм батьком забирає весь мій час» (CF 33).

Коли пан Мартен був такий хворий, що його годі було тримати вдома, його віддали до шпиталю «Бон Савер». Селіна пише, що коли він там був, «він не хотів тримати для себе всі ті малі частування, які ми принесли йому. Замість цього, він поділився ними з іншими пацієнтами. Але найбільше він хотів ділитися з ними своєю вірою».

«Одна монахиня у «Бон Савер» сказала татові, що найкраще, що він може зробити – це привести всіх хворих людей до Бога. «Ти – апостол», – сказала вона йому. – «Так, це правда», - відказав наш дорогий татусь, – «але я волів би бути апостолом в іншому місці» (Селіна).

 

СЛУГИ. Удома до прислуги ставилися, як до членів сім’ї. «Жар не покидав мене три чи чотири дні, – писала Зелі. – І хоч в мене боліло горло, протягом кількох ночей я мала бути на ногах, доглядаючи хатню робітницю».

 

«Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає,

що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна»

(Мт 6, 3-4)

 

НАЙОБЕЗДОЛЕНІШІ

 

Селіна пам’ятає, що сталося, коли вона й батько поверталися з прогулянки: «На передмісті мій батько увійшов до будинку, чужого для нас, але, здається, знаного йому. Я бачила, як він дав гроші жінці, матері родини, яка там була сама з дітьми». Пан Мартен сказав: «Це – нещасна жінка, яку час від часу залишає чоловік, і коли це трапляється, я їй допомагаю».

«Коли Леонія приступала до Першого Причастя, наша мати обрала з групи першопричасників бідну дівчинку і дала їй біле плаття. Вона також запросила ту дівчинку на сімейний обід, посадивши її на почесне місце за столом» (Селіна).

«По-людськи, чинення добра може дуже знеохочувати» (Зелі, CF 146).

Ось як це випливає з такого опису:

Зелі з подробицями пригадує, як вони з чоловіком врятували малу дівчинку від двох жінок, які вдавали з себе черниць. Вони зробили малу їхньою рабинею, виснажуючи її голодом та б’ючи її, і скористалися її грішми, які мати дівчинки дала на її освіту. Оскільки позірні виховательки були добре відомі в малому містечку,  подружжя Мартен ризикнули своєю репутацією, коли справа дійшла до суду. Але Зелі не вагалася: «Відтоді, як я дізналася про сумну ситуацію дитини, я намагалася допомогти їй, як тільки могла. Я постійно переконувала себе, що мені під силу забрати дитину з того пекла» (Зелі, CF 129).

 

СУПРОВІД

 

Одного вечора, коли пан Мартен та його дочки були у католицькому клубі на веселій п’єсі, Зелі залишилася вдома, щоб провести вечір із жінкою, якій потрібна була моральна підтримка.

Милосердя подружжя Мартен проявлялося також у наданні духовної допомоги, зокрема, в молитві за вмираючих: «Я раджу додати до твоїх молитов молитву за тітку та добру сестру Марі-Гертруду, ще одну за одного бідного чоловіка, який вмирає. Він не сповідався вже сорок років. Твій батько робить все, щоб навернути його, але той чоловік думає, що він святий… Потрібне чудо або благодаті, щоб пробитися через товсту завісу, яка закриває його очі» (Зелі до Поліни).

 

ВИХОВАННЯ

 

ВСЕБІЧНЕ  ВИХОВАННЯ,

ВИМОГЛИВЕ,  АЛЕ  ЗАОХОЧУАЛЬНЕ

 

Людовик та Зелі були спільної думки щодо дитячої духовної та світської освіти. І якщо направленість душі до Бога була однією з найважливіших, то навчання гуманітарних основ давало солідну базу для рішучого шукання добра і гнучкості волі задля його втілення.

 

З листів пані Мартен ми бачимо, як вона робить, що тільки в її силах, щоб перешкодити юній Марії вставати дуже рано на св. Месу. Добрі шкільні оцінки Поліни справляли приємність, але головним для неї залишалося «стати святою». Щоб здобути довіру Леонії, яка була важкою дитиною, були випробувані всі педагогічні засоби. Селіна вчилася, як любити бідних. Хоча Тереза була ще дуже мала, батьки не були поблажливі до виявів її впертості: навіть не зважаючи на неабияку терплячість, яку показувала мати, коли одне з дітей їй заважало під час роботи чи написання листів. Все Терезине життя відзначалося наслідуванням прикладу цілковитої любові Бога до неї, так само як і до всього людського роду.

«МАРІЯ не має жодного з мирських вподобань. Навпаки, мені більше, ніж їй, хочеться, щоб вона була гарно вдягнена. Одного вечора, коли я молилася, мені раптово спало на думку: «Марія буде черницею». Але це не привело мене в захоплення… Я їй цього не сказала. Вона може подумати, що я б хотіла, щоб вона стала черницею, та насправді я цього хочу тільки якщо така Божа воля» (CF).

«МАРІЯ сказала мені, що кожні п’ятнадцять днів вона ходить до дому пані Х., що не подобається її тітці-монахині. Але нічого поганого в цьому немає; десяток молодих дівчат разом бавляться. Чи їх всіх треба закрити у монастирі? Ніхто не може бути самотнім вовком у цьому світі! У всьому тому, що добра стара черниця каже нам, ми маємо бути здатними на жертву та на її прийняття. У будь-якому разі я не переживаю, що Марія знаходить трохи розваг, що робить її менш відлюдькуватою, бо вона вже занадто така» (CF 173). 

«Я пам’ятаю ПОЛІНУ до двох років її життя, яка жвава вона була, і це виснажувало мене, але тепер вона моя найкраща. Я маю тобі сказати, що я не розпестила її; коли вона була дуже мала, я не дозволяла їй робити так, як вона хотіла, вона мала скоритися, не роблячи із себе мученицю» (CF 44).

«МАРІЯ й ПОЛІНА були хворі. Я сказала їхньому батькові: «Повір мені, не посилай їх до пансіону; Марія важко застудилася, і її заберуть до лазарету тієї ж хвилини, як тільки вона туди приїде». Але він хотів вирушити до школи, кажучи, що нічого страшного» (CF 65).

МАРІЯ й ПОЛІНА. «Діти, звикайте говорити правильно. Я буду справді розчарована, якщо ви не докладете жодного зусилля до цього, і це після всього того часу, який ви провели в школі. Я також хочу, щоб Марія цього року вступила до «Дітей Марії». Вона просто повинна. Але понад усе, вона мусить робити все якомога краще, щоб бути гідною носити це красиве ім’я. Ваш батько просить передати вам вітання, а я вас міцно обіймаю» (CF 110).

«МАРІЯ нехай дякує небесам, що вона має тітку, яка відвідує її. З огляду на її сильний характер, пом’якшити його можна тільки великою солодкістю» (CF).

ЛЕОНІЯ. «Найбільше, що мене хвилює, – це майбутнє Леонії. Я запитую себе: що з нею буде, коли мене не стане? Я навіть не наважуюся про це думати. Але я тебе запевняю, що її малий лист дає мені відвагу й право надіятися, що, може, Бог буде милосердний до цієї дитини. Якби я мала принести своє життя в жертву, щоб вона стала святою, я б з радістю це зробила» (CF ).

Вирушаючи в подорож, Людовик доручає дочкам доглядати «їхню святу матір». Про Леонію він пише: «Скажи Леонії, якщо вона продовжуватиме бути такою доброю дівчинкою, я неодмінно дам їй щось, що їй сподобається» (Людовик, CF 218).

«Мала СЕЛІНА справді мила, вона робить багато добрих вчинків, але іноді їй бракує наполегливості. Учора ввечері вона відмовилася віддати щось, я вже й забула що це було, її меншій сестрі, хоч її й попросили. Марія та Луїза сказали їй, що коли вона збирається приносити в жертву тільки те, що їй подобається, то краще б вона не робила жодних жертв. Я сказала Марії, що вона не повинна таким чином знеохочувати Селіну, бо для такої малої дитини неможливо стати одразу святою, і що вона повинна пропускати деякі малі речі» (CF).

«СЕЛІНА має чудову вдачу, яку можна легко коригувати, але вона така розпещена покоївкою; тому я мала це припинити, і зараз все набагато краще» (CF).

 

Я любила усмішку моєї матері

(Тереза, Пісня Селіна, PN 18)

 

 

«Ах! Як швидко проминули оті

сонячні роки мого дитинства,

але який солодкий слід вони залишили

в моїй душі!»

(Тереза, Рукопис А, 11)

 

ТЕРЕЗА. «Одного дня я нахилялася до неї, щоб поцілувати, але вона намагалася сховатися від мене, кажучи голосом розпещеної дитини: «Я хочу, щоб мене ніхто не бачив». Мені це зовсім не подобалося, і я їй про це сказала.

Як я була здивована, коли через дві хвилини вона стояла біля мене! Босоніж, одягнена у нічну сорочку, яка була для неї завелика. Її обличчя було мокре від сліз. «Мамо», – сказала вона, – «я була неслухняна, пробач мені!» Пробачення було негайно вділене. Я притулила малого ангела до мого серця, цілуючи її. Вона почувалася такою бажаною» (CF 188).

 

ПРИКЛАД – НАЙКРАЩИЙ ВЧИТЕЛЬ

«Ти не знайдеш одного із сотні, хто був би таким добрим до свого тестя, як мій чоловік, незважаючи на звички старого» (Зелі, CF 20).

 

Я щаслива і задоволена тільки тоді,

коли я здатна віддавати служінням

(Зелі, 28 269)